мотуззям в непрогляднiй темнотi
все, що могло тримати, як гадали,
оту хистку споруду на водi.
Уже людьми набитi, вiдпливали
вiд корабля баркаси… І тодi
здригнувся вiн в останньому зусиллi
i зник, мов тiнь, поринувши у хвилi.
52
Лунали зойки, викрики, волання
тих, що з бортiв стрибали в круговерть,
неначе спроба то була остання
хоч на хвилину обiгнати смерть.
Та виявилось марним намагання,
i прiрва та наситилася вщерть,
i судно, i приречених назавше
своею крутiею засмоктавши.
53
Зойк смертi та загибелi над морем
лунав, як вирок збурених небес,
i раптом стих… Пiд небом неозорим
лиш вiтер чувся iнодi, та десь
окремий вигук, виповнений горем,
звучав, неначе виплаканий весь,
та зрiдка ще спливав на гребiнь хвилi
бiдак, що i кричати вже не в силi.
54
Човни з людьми поволi вiдпливали,
в пiтьмi та мряцi танучи нiчнiй.
Проте дiстатись берега замало
було у них i певностi, й надiй.
Їх лютий вiтер нiс куди попало,
i тут цiлком безсилий був водiй,
та i людьми занадто вже набитi,
човни могли на дно пiти щомитi.
55
Коли католик гине у безоднi,
то, щоб вогню пекельного минуть,
вiн палко хвилi вмолюе Господнi,
щоб зменшити сувору iхню лють.
А тут, у морi, гинуло сьогоднi
аж двiстi душ, завершуючи путь,
та хто подбати мiг про iх останки,
як панахида коштуе три франки!
56
Жуан у човен скочив i поволi
туди й Педрилла вмiло перевiв.
В нещастi помiнялись iхнi ролi,
i учень дужчий став за вчителiв.
Та не минув слуга своеi долi —
спiткнувся i в безодню полетiв:
на жаль, йому напою пощастило
ковтнути бiльше, нiж устиг Педрилло.
57
Жуан хотiв його у човен взяти,
та п’яний оступився, як на зло,
i, звiсно, полетiв у море кляте,
а човен вмить далеко однесло.
Вiн кинувся п’яницю рятувати
i вже схопився навiть за весло,
але в човнi для плавання нiчного
було вже досить люду i без того.
58
Був також батькiв песик з Дон Жуаном,
який весь час вертiвся бiля нiг
i вив, немов змагався з ураганом, —
Жуан його покинути не мiг.
Корисно мати з нюхом непоганим
i пса серед супутникiв своiх, —
то в небезпеки сповнену дорогу
узяв Жуан i твар четвероногу.
59
Вiн прихопив i грошi – у кишенi
набив сповна й Педрилловi, й собi.
Старий стогнав, волаючи до ненi,
уже цiлком безтямний, далебi.
Що ж до Жуана, то дiла щоденнi
навчили не коритися судьбi,
i не такий вiн був, щоб з переляку
покинути учителя й собаку.
60
А нiч ревла. Щоб знищити вiтрило,
скажений вiтер не жалiв зусиль.
