І обiйняти за тендiтний стан
Й разом злетiти в неба синi далi,
Туди, де лише радiсть без печалi,
Та ще кохання неземний дурман.
* * *
Встречай улыбкою рассвет!
Начало дня – это прекрасно!
Коль Бог нам дарит этот свет,
То, вероятно, не напрасно.
Понять, увидеть, ощутить,
Прочувствовать его нам надо,
Чтобы понять, что право жить —
То величайшая награда!
Увидеть неба синеву,
Услышать птиц весенней ранью,
Упасть в зеленую траву…
Не это ли за счастья гранью?
Да, есть проблемы бытия,
И путь судьбы порою зыбкий,
Но будет светлой жизнь твоя,
Коль начинаешь день с улыбки.
* * *
Твоi очi такi зеленi,
Бо вони iз трави в росi.
Поцiлунок – мов сiк iз клена…
Я вклоняюсь твоiй красi!
Твоя пристрасть така нестримна,
Й зовсiм юнi з тобою ми.
Весно-весно, моя царiвно,
Поцiлуй мене й обнiми.
* * *
Моiй малiй Батькiвщинi та моiм землякам-вiльчанцям присвячуеться
У мене, як у кожноi людини, —
Не суть важливо, скiльки тобi лiт, —
З народження мала е Батькiвщина —
Те мiсце, де з’явився ти на свiт.
Те мiсце, де зробив найпершi кроки
Й промовив найважливiшi слова.
Про неi пам’ять в нас живе, допоки
Людина е, людина ще жива…
Я часто сню своiм полiським краем,
Цi сни й донинi не перевелись…
В дитинствi Вiльчу називав я раем,
Те селище, де народивсь колись.
Хоч про життя то це неправда буде,
Насправдi воно райським не було.
А рай у тiм, що е довкола ЛЮДИ
Та ще природи дивовижне тло.
Я пам’ятаю всiх iх поiменно:
Сусiдiв й друзiв, що тодi жили,
Й пiдтвердити готовий достеменно:
Вони людьми ж бо справжнiми були!
Разом дiлили радостi, i бiди,
І зло сприймали як найбiльший грiх.
То ж не бiда (нема де правди дiти),
Якщо вона роздiлена на всiх.
Ми, хоч малi, а розумiли нiби,
Що означа «буть справжнiми людьми».
Це коли ти свою шкоринку хлiба
Роздiлиш разом з iншими дiтьми.
Окрiм людей, ще безкiнечно милi,
Такоi дивовижноi краси,
На сотнi кiлометрiв чи ж бо милей
Старi, як свiт, лiси, лiси, лiси…
Вершини сосен та дуби крислатi,
А помiж них – берiзок свiтлий гай.
Лiс на гриби i ягоди багатий,
І для людей це дiйсно справжнiй рай.
Вiн нагодуе, вiн i обiгрiе,
Коли зими прийде сумна пора,
Шум лiсовий думки важкi розвiе,
Наповнить душу вiдчуттям добра.
А ще корiв ми в лiсi випасали,
Женучи iх по вранiшнiй росi.
Ми в лiсi й з лiсом разом виростали
У цiй земнiй невимовнiй красi…
Життя текло спокiйно, мирно, тихо,
Як на Полiссi у рiчках вода,
Допоки не прийшло в цю землю лихо.
