Ночей безсонних буде ще багато,
Хоча й пережили вже не одну.
Ця тиха нiч – то не буденне свято.
Тож порадiймо спокою i сну.
* * *
Тоне мiсяць у духмянiй пiнi
Весняних задумливих садiв.
Хоч за вiком давнi, але нинi
Вони якось зовсiм молодi…
Все буяе, все цвiте довкола
В цi, юнацькi ще, весни часи.
І, здаеться, не було нiколи
На землi чарiвнiше краси…
Я з весною разом молодiю,
Кров у скронях гучно стугонить.
Перенести б, не лише у мрiях,
На роки цю чудодiйну мить.
* * *
У хаотичнiм русi сьогодення,
Хоч iнодi в очах темнiе свiт,
Я подумки кажу собi щоденно:
«Ну, хлопче, знов рушаймо у полiт!»
Нехай низенько, а летiти треба,
Бо варто раз погодитись повзти,
Ти вже навiк себе позбавиш неба
І не почуеш поклик висоти…
Бо лише лет надiю залишае
Хоч раз в життi побачить небокрай,
Хоча нiхто тобi не обiцяе,
Що там, за небокраем, буде рай.
А мо’, й не буде… Та надiю маю
Й сам обираю шлях свiй до мети!
А хто повзе i слiв таких не знае,
Однаково тому куди повзти…
А я живу й живу надiю маю!
Саме тому, хоча й на схилi лiт,
Я сам для себе напрям визначаю
Й щоранку вiдправляюся в полiт.
* * *
«Татусю, почитай-но менi казку!»
І я дитячу книжку вiдкрива,
Адже у нiй добро, любов i ласка,
Закладенi в друкованi слова.
Сторiнку за сторiнкою гортаю,
І мова весняним струмком дзвенить…
Притихлiй доньцi вголос я читаю,
Як треба в мирi в цьому свiтi жить.
Як треба честь i дружбу цiнувати,
Як обирать мету й до неi йти…
У книжках е усього так багато,
Щоб дiтям вiдкривать новi свiти.
Захопленням дитячi зорять очi.
І я таку помiтив дивну рiч:
Коли татусь читае, то охоче
Дитина буде слухать день i нiч.
Роки минули, виросли вже дiти,
Мое ж волосся вкрила сивина.
Так, вiк устиг багато що змiнити.
Незмiнна, мабуть, тiльки лиш весна.
Вона даруе споконвiчну ласку,
А ще знайомi чую я слова:
«Дiдусю, почитай-но менi казку!»
І я, щасливий, книжку вiдкрива…
* * *
А чи повернуться колись
Уже забутi майже нами
Щемливо-тихi вечори
Пiд весняними небесами?
Без болю, лютi i вiйни,
Без долi нашоi лихоi…
Так просто хочеться весни
У молитовному спокоi.
* * *
У свiтi цiм довгенько вже живу я,
Та нинi головна з моiх утiх,
Коли, хоча б по скайпу, я почую
Онучки безтурботний щирий смiх.
І смуток днiв кудись умить тiкае,
А разом з ним всi болi i жалi…
Це справдi щастя, що онучку маю —
Найбiльше щастя на усiй землi.
* * *
Пальчики к пальчику – это рука,
