Були там i групи ренегатiв – вони перебiгали iз клубу в клуб; були й такi, що зазнайомились два-три днi, i вже були друзями. Вони слiзно благали, щоб iх зарахували до якогось клубу; спливали тут старi, замовчуванi конфлiкти саме тiеi хвилини, коли новий кандидат пригадував комусь першокурснi кпини. Нiкому невiдомi студенти, якi набрали необхiдну кiлькiсть таких жаданих голосiв, раптом робилися поважними персонами; а тi, про кого говорили «у них все гаразд», довiдувались, що в них е прихованi вороги, i iх раптом викинули на берег i там полишили. Чимало лунало й розмов про те, щоб залишити унiверситет.
Серед своiх однокурсникiв Еморi бачив i таких, кого сторонилися тiльки за те, що вони «носили зелений капелюх», «одягалися, як манекени в поганого кравця» або «напились якось, як негоже джентльменам, прости Господи!», й узагалi через якiсь незбагненнi причини, вiдомi тiльки тим, хто вигадував усi нiсенiтницi.
Кульмiнацiею цiеi всеохопноi вакханалii «товариськостi» стала грандiозна вечiрка в Нассау Інн, де пунш лився iз велетенських чаш, i весь зал перетворився на шалене галасливе дiйство iз вихору облич.
– Привiт, Дiббi, вiтаннячко!
– Молодчина, Том, ти зiбрав багато голосiв у «Капелюсi»!
– Чуеш, Керрi…
– Ага, Керрi, я чув, ти пiшов у «Тигр» разом зi всiма штангiстами?
– Точно! А що менi робити в «Котеджi» – в цьому раю для донжуанiв?
– Кажуть, Овертон зомлiв, коли його прийняли в «Плющ». Ти гадаеш, вiн першого дня зарееструвався? Дзуськи, рвонув у Мюррей-Додж Холл велосипедом – перевiряти, чи не помилився хто.
– А ти, старий чортяко, як потрапив у «Капелюх»?
– Вiтання!
– Навзаем. Кажуть, ти там зiбрав добру масовку…
Коли бар зачинився, вечiрка розпалась на невеликi групи i розтеклась, горлаючи, по вкритому снiгом кампусу. Усi ще перебували у чудернацькому настроi: снобiзм i напруга нарештi були позаду, i можна робити що забажаеш упродовж наступних двох рокiв.
Набагато пiзнiше Еморi згадував цю весну другого курсу як найщасливiшу пору свого життя. Його думки були в повнiй гармонii iз реальнiстю; вiн хотiв лише плисти за течiею, мрiяти i насолоджуватись спiлкуванням iз десятками нових друзiв у цi прекраснi квiтневi вечори.
Якось ранком до нього забiг Алек Коннедж. Прокидаючись, вiн побачив, як крiзь вiкно ввiрвалось сонце, освiтлюючи Кембел-Холл у його величнiй красi.
– Гей, вставай, чуеш, Первородний Грiх? Хутчiй збирай себе докупи! Щоб був через пiвгодини бiля Ренвiка! Хтось, вочевидь, роздобув машину. – Вiн зняв кришку бюрка i акуратно прилаштував на лiжку – з купою нотаток i вирiзок невеликих статей.
– Це ти поцупив машину? – iронiчно запитав Еморi.
– Узяв у тимчасове користування для цiльового використання! А будеш таким занудою – нiкуди не поiдеш!
– Я, мабуть, iще посплю… – позiхнув Еморi, пiдводячись на лiжку, щоб дотягнутись по сигарету.
– Ти що – спати?
– А чом би й нi? У мене пара о пiв на дванадцяту…
– Ей ти, зануда безпросвiтна! Ти що – не хочеш гайнути до моря?
Почувши це, Еморi кулею вилетiв з лiжка, змiтаючи все нагромаджене з кришки бюрка на пiдлогу. До моря!.. Вiн стiльки рокiв не бачив його – ще з часiв iхнього з матiр’ю вояжу.
– А хто ще iде? – запитав вiн, натягуючи пiдштанки.
– Ну, Дiк Гемберд i Керрi Голiдей, Джесс Ферренбi i ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!
Через кiлька хвилин Еморi вже наминав своi пластiвцi в Ренвiку, а о дев’ятiй тридцять вони вже весело мчали геть iз мiста в напрямку пiсочних пляжiв Дiл-Бiч.
– Розумiеш, – сказав Керрi, – машина десь звiдтiля. Вочевидь, ii викрали невiдомi особи i покинули в Принстонi, тiкаючи на Захiд. А наш хитрий Хемберд отримав дозвiл вiд мiськоi ради доправити ii назад.
– А хтось мае якiсь грошi? – запитався Ферренбi, озираючись iз переднього сидiння.
Дружним хором пролунала одностайна заперечна вiдповiдь.
– Ну, так навiть цiкавiше.
– Грошi? Якi грошi? Ми можемо продати машину.
– Або отримаемо щось за повернене авто.
– А де ми вiзьмемо iжу? – запитався Еморi.
– Ти що, – докорив йому Керрi, – сумнiваешся у моiх здiбностях протриматися три коротких днi? Дехто роками живе без нiчого. Почитай часопис «Юний скаут».
– Три днi… – задумливо пробурмотiв Еморi. – Але ж у мене лекцii.
– Один з цих днiв – Шабат.
– Все одно я можу прогуляти лише шiсть пар за пiвтора мiсяця, i все.
– Викиньте його геть!
– Ет, далеко йти!
– Еморi, не викаблучуйся, чув?
– Краще розслабся.
Еморi покiрно замовк i зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок iз Свiнберна:
Зимовi дощi i печалi забутi,
Час старих помилок i бiлих снiгiв;
Коханих розвели тi днi на розпуттi,
Де свiтло померло, i ранок зацвiв;
Час йде, все минае, скорботу забудь,
Набрякли бруньки, i морози минуть,
В зелених пiдлiсках без слiду снiгiв,
Од квiтки до квiтки луна весни спiв…
– Що таке, Еморi? Вiн, бачте, думае про поезiю, спiвочих пташок i квiточки? По його очах, хлопцi, видно все!
– Нi, не про те зовсiм… – Вiн злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогоднi здати матерiал. Але, мабуть, можна iм передзвонити.
– О! – iз вдаваною повагою прокоментував Керрi. – Авжеж, така важлива персона…
Еморi почервонiв, i йому здалось, що Ферренбi, якого вiн обiйшов у конкурсi в газету, невдоволено сiпнувся. Звичайно, Керрi пожартував, але газету таки не варто було згадувати.
