Еморi поцiкавився: вона вважае його зарозумiлим? Вона вiдповiла, що е рiзниця мiж зарозумiлiстю i впевненiстю в собi. А вона обожнюе впевнених у собi чоловiкiв.
– Фроггi – ваш близький друг? – у свою чергу запитала вона.
– Доволi близький. Чому ви питаете?
– Вiн – незграбний танцюрист.
Еморi засмiявся i додав:
– Вiн танцюе так, нiби хоче закинути дiвчину за спину, як лантух, а не вести ii в танцi.
Метафора iй сподобалась.
– Ви дуже влучно змальовуете людей.
Еморi усiляко вiднiкувався, але з ходу придумав кiлька влучних епiтетiв для кiлькох знайомих. Потiм розмова зайшла про iнше.
– У вас дуже гарнi руки, – сказав вiн. – Ви, мабуть, граете на пiанiно?
Як уже говорилось, вони досягнули певноi стадii (нi, бiльше того, дуже критичноi стадii). Еморi витратив увесь день, щоб побачити ii, але його поiзд вiд’iжджав о дванадцятiй вiсiмнадцять ночi. Його валiза й кейс чекали на вокзалi; годинник почав пiдступно цокати в кишенi.
– Ізабель, – раптом почав вiн – я хочу вам дещо сказати.
Вони вже обговорили «цей веселий погляд ii очей», його голос змiнився, i вона зрозумiла, щ? вiн захоче iй сказати (насправдi iй було цiкаво, коли вiн уже нарештi наважиться). Еморi простягнув руку i вимкнув свiтло над iхнiми головами. У кiмнатi запанувала темрява, лише приглушене червоне свiтло проступало крiзь скло дверей читальнi. Потiм вiн промовив:
– Я не знаю, знаете ви, чи нi, що ви… Господи, я намагаюсь вам сказати… Ізабель, я, мабуть, висловлюсь пишномовно, але це не так…
– Я знаю, – сказала вона нiжно.
– Можливо, ми нiколи бiльше не зустрiнемось, як оце тепер.
Вiн сидiв у iншому кутку дивана, але вона добре бачила його очi в темрявi.
– Звичайно, зустрiнемось, дурненький… – Вона зробила невеликий наголос на останньому словi, отож воно пролунало, як вияв приязнi.
Вiн продовжував трохи захриплим голосом:
– У мене було багато захоплень – я гадаю, ви також захоплювались кимось, але, знаете, ви… – Вiн раптом опустив пiдборiддя в долонi. – Але для чого це все? Ви пiдете своею дорогою, я – своею, мабуть.
На мить запала тиша. Ізабель була зворушена; вона зiм’яла свiй носовичок у маленьку кульку i впустила його на пiдлогу так, щоб тьмяне свiтло освiтило ii. Їхнi руки на мить зiмкнулись, але жодного слова не пролунало. Солодка тиша заполонила кiмнату. За дверима якась заблудла пара щось музикувала на пiанiно. Пiсля стандартного «собачого вальсу» хтось завiв «Голуб’ят у лiсi», i в iхне гнiздечко долинув м’який тенор:
Дай руку менi,
В казковому снi
будемо поруч всi ночi i днi.
Ізабель почала тихо пiдспiвувати i раптом аж затремтiла, коли вiдчула руку Еморi на своiй руцi.
– Ізабель… – прошепотiв вiн. – Ви знаете, я втрачаю голову через вас! Може, я вам байдужий?
– Нi…
– Може, е ще хтось у вашому серцi?
– Немае… – Вiн ледь мiг чути ii, хоча нахилився так близько, що вiдчував ii подих на своiй щоцi.
– Ізабель, я повертаюсь до коледжу на довгих шiсть мiсяцiв, то чому б нам… лише один солодкий спогад про вас.
– Зачинiть дверi… – Голос ii тихо прошелестiв (вiн навiть не зрозумiв, чи вона справдi щось вимовила).
Вiн легко штовхнув дверi, вони зачинились, музика, здавалось, вiбрувала просто за дверима.
Мiсяць зiйшов,
Час прощання прийшов…
«Яка прекрасна пiсня», – подумала вона. Усе було прекрасно сьогоднi, а передовсiм – ця романтична сцена в цiй затишнiй кiмнатi. Руки iхнi сплелись, i так хвилююче близько те, що неуникно мало статись. Все ii майбутне видавалось iй нескiнченною низкою ось таких чудових сцен: у мiсячному сяйвi i пiд блiдими зорями, в затишних салонах лiмузинiв i в затишних кабрiолетах, ховаючись десь пiд кронами дерев (правда, головний герой мiг помiнятись, хоча цей теж був доволi милий). Вiн нiжно взяв ii за руку. Потiм раптом повернув ii долонею догори i прилинув губами.
– Ізабель… – Шепiт його змiшався з музикою, i нiби хвилею iх пригорнуло одне до одного. – Можна я вас поцiлую, Ізабель, Ізабель?
Їi напiввiдкритi вуста потягнулись до нього у пiвтемрявi. Раптом звiдкись долинув галас i тупiт нiг, який стрiмко наближався до них. Еморi блискавично дотягнувся до вимикача й увiмкнув свiтильник. І коли дверi прочинились i до кiмнати влетiло трiйко юнакiв, серед них – розлючений i обдiлений увагою Фроггi, вiн уже гортав журнали на столику, а вона сидiла нерухомо, спокiйна i зовсiм не присоромлена, i навiть привiтала iх люб’язною усмiшкою. Але серце ii шалено калатало, i почувала вона себе так, нiби у неi щось вiдняли.
Вочевидь, все скiнчилося… Їх гучно покликали до танцю, вони глянули одне на одного, i в поглядi його був вiдчай, а в ii поглядi – жаль. Вечiр однак продовжувався, кавалери пiдбадьорились i знову змагались за право танцю з дiвчиною.
О пiв на дванадцяту Еморi чемно потиснув iй руку, оточений усiма, хто хотiв побажати йому щасливоi дороги. На мить вiн утратив витримку, та й ii дещо приголомшило, коли чийсь глузливий голос вигукнув зi сховку:
– Та забирай ii з собою, Еморi!
Вiн трiшки стиснув ii руку, вона вiдповiла тим потиском, яким потиснула зо двадцять рук цього вечора, – i все.
О другiй годинi вони повернулись додому, i Саллi Вiзербi запитала: чи вони з Еморi гарно провели час у тiй кiмнатi? Ізабель спокiйно повернулась до неi. Очi ii свiтились замрiяним свiтлом, непорушною романтичною чистотою на кшталт Жанни Д’Арк.
– Нi, – вiдповiла вона. – Я бiльше такими справами не займаюсь; вiн просив, але я сказала «нi».
Коли вона влягалась у своему лiжку, то думала про те, що вiн напише iй завтра у термiновому листi? У нього такi гарнi вуста… Чи вони ще колись…
«Тринадцять янголiв охороняли iх…» – мугикала Саллi в сусiднiй кiмнатi.
«Чорт! – вибухнула Ізабель, жбурляючи подушку в дорогий нiчник. Затим вкрилася холодним покривалом. – Чорт!»
КАРНАВАЛ
Еморi досягнув мети: вiн увiйшов до редколегii «Принстонiвця». Сноби iз молодших курсiв були вдалим показником його успiху, ставлення до нього суттево потеплiло iз наближенням клубних виборiв. Їх iз Томом постiйно вiдвiдували рiзнi старшокурсники, вони незграбно вмощувались на краях столiв i теревенили про що завгодно, тiльки не про те, що було iстинним мотивом iхнього вiзиту. Еморi був задоволений з напруженоi уваги, зверненоi на нього, i якщо вiзитери представляли клуб, який не дуже його цiкавив, вiн iз великим задоволенням шокував iх несподiваними запитаннями:
– Перепрошую, – ошелешив вiн якось одну делегацiю, – який клуб, ви кажете, представляете?
Перед представниками «Плюща» чи «Котеджу» або «Тигру» вiн удавав «чемного, незiпсованого i простодушного хлопця», нiяковiв, нiби не здогадуючись, чому вони прийшли.
Коли настав ранок вирiшального дня на початку березня, весь кампус охопила якась загальна iстерiя. А вони з Алеком Коннеджем прокралися в «Котедж» i спостерiгали, як iхнi одногрупники раптом усi наче схибнулися.
