Був погiдний день, вони наближались до узбережжя. Повiяло солоним бризом, i Еморi вже уявляв океан, довжелезнi пiщанi пляжi i червонi дахи над блакитною водою. Вони мчали крiзь маленьке мiстечко, i все бачене здiйнялось в його свiдомостi зливою емоцiй.
– Господи! Ви тiльки погляньте на це! – скрикнув вiн.
– Що?
– Випустiть мене хутчiш! Я не бачив цього вже вiсiм рокiв! Шановне товариство, зупинiть машину!
– Ну й дивак! – зауважив Алек.
– Авжеж, вiн у нас ексцентрик.
Автомобiль таки зупинили, i Еморi вискочив на узбiччя. Перед очима було море – сине i безмежне, воно ревло i шумiло. Справдi, багато банальностей було сказано про океан, але якби хтось йому тодi сказав, що те, що вiн бачив, – банальне, вiн би остовпiв вiд подиву.
– Уже час i пообiдати, – нагадав Керрi, виходячи разом з усiма. – Давай, Еморi, повертайся до реальностi. Почнемо з найкращого готелю, – продовжив вiн, – а далi подивимось.
Вони попрямували до найпристойнiшого на вигляд готелю i, зайшовши до зали, умостились за столиком.
– Вiсiм «Бронксiв»[8 - «Бронкс» – алкогольний коктейль на основi вермуту, джину й соку. Вважають, що авторство коктейлю належить вiдомому бармену Джоннi Солано. У 1934 роцi «Бронкс» включили до десятки найбiльш затребуваних коктейлiв у всьому свiтi.], – наказав Алек, – клубний сендвiч i жульен. Обiд на одного. Решту – всiм.
Еморi трiшки перекусив, вiн пригледiв собi стiлець, з якого було видно море i вiдчутно його шумовиння. Коли обiд закiнчився, вони неквапно закурили.
– Який там рахунок?
Хтось глянув на чек.
– Вiсiм двадцять п’ять.
– Зухвалий грабiж. Дамо iм два долари i один – для офiцiанта. Керрi, збери дрiбнi грошi.
Пiдiйшов офiцiант, i Керрi повагом вручив йому долар, два долари жбурнув на чек i розвернувся йти. Вони неквапно рушили до виходу, iх переслiдував ошелешений погляд слуги Ганiмеда.
– Тут, мабуть, якась помилка, сер!
Керрi взяв рахунок i критично його змiряв.
– Жодних помилок! – сказав вiн, заперечно хитнувши головою, затим порвав рахунок на клаптi, сунув обривки офiцiантовi i пiшов. Офiцiант стояв, як стовп, нерухомо i безвиразно.
– А вони за нами не кинуться?
– Нi, – сказав Керрi, – спочатку вiн подумае, що ми – сини багатiя абощо, потiм ще раз погляне на чек i покличе менеджера, а тим часом…
Вони залишили автiвку на Есберi i поiхали трамваем на Алленгерст, де оглянули залюдненi павiльйони. О четвертiй iм захотiлось пiдвечеряти. Цього разу вони заплатили ще меншу суму вiд загального рахунку; може, справа була в iхньому виглядi чи у стриманостi, з якою вони поводились, але iм усе зiйшло з рук, i нiхто iх не переслiдував.
– Бачиш, Еморi, ми соцiалiсти-марксисти, – пояснив Керрi. – Ми зневажаемо приватну власнiсть i пiддаемо ii великому випробуванню.
– Але ж скоро нiч, – нагадав Еморi.
– Нiчого, покладися на Голiдея!
Десь о пiв на шосту вони вже добряче розвеселились i, взявшись за руки, валандались по бульвару, спiваючи веселу пiсеньку про морськi хвилi. Потiм Керрi побачив якесь обличчя в натовпi, що привернуло його увагу, видiляючись iз загальноi маси. Керрi вигулькнув за мить разом iз страхiтливо зугарною дiвчиною, яку тiльки Еморi доводилось бачити. Їi безбарвнi уста розтягнулись вiд вуха до вуха, здоровеннi зуби видавались наперед, малесенькi оченята косували до гачкуватого носа. Керрi блазнювато вклонився:
– Славетна Калука, гавайська королева! Дозвольте вiдрекомендувати вам панiв Коннеджа, Слоуна, Гемберда, Ферренбi та Блейна!
Дiвчина зробила реверанс до присутнiх. «Бiдолашне створiння, – подумав Еморi. – Мабуть, на неi ранiше нiхто не звертав увагу, можливо, вона ще й недоумкувата». Поки вони прогулювались усi разом (Керрi запросив ii на вечерю), вона не сказала нiчого, що могло б змiнити його думку.
– Вона волiе своi нацiональнi страви, – поважно звернувся Алек до офiцiанта, – хоча будь-яка проста iжа теж згодиться.
Протягом усiеi вечерi вiн звертався до неi iз пiдкресленою шаною, Керрi по-дурному до неi залицявся, сидячи iз другого боку, а вона вишкiрялася i шарiлася. Еморi отримував задоволення, спостерiгаючи цю виставу, подивований. Звiдки в Керрi отой талант перетворювати незначний випадок на щось комiчно-довершене? Вони, здавалось, всi могли щось подiбне, i бути серед них уже було вiдпочинком. Загалом, Еморi любив людей поодинцi, але боявся натовпу (хiба що вiн був його центром). Вiн задумався: що кожен iз них приносить у товариство, який iхнiй внесок у цю своерiдну атмосферу? Алек i Керрi були його душею, але зовсiм не центром. Центром були мовчазний Гемберд i трохи гордовитий Слоун.
Дiк Гемберд видавався Еморi, ще з першого курсу, виразним зразком аристократа. Вiн був худорлявий, але поставний, iз чорним хвилястим волоссям, правильними рисами обличчя i смаглявою шкiрою. Що б вiн не сказав – усе було якось невловно доречно. Вiн був безмежно хоробрий i доволi розумний, мав почуття честi i справедливостi, якi диктувались його благородством, окрiм того, був напрочуд привабливим. Вiн мiг бенкетувати, не втрачаючи контролю, навiть його найбiльш богемнi пригоди не виглядали позерством. Студенти одягались, як вiн, намагались говорити, як вiн… Еморi подумав: хоча вiн i не в авангардi цiеi когорти, але нiзащо б цього мiсця не змiнив.
Дiк вiдрiзнявся вiд добротного середнього класу (здавалося, вiн навiть нiколи не пiтнiв). І якщо комусь шофер мiг вiдповiсти фамiльярно, почувши не менш фамiльярне звертання, то Гемберд мiг пообiдати в «Шеррi» поруч iз негром, i всiм чомусь здавалось, що це нормально. Вiн не був снобом, хоча знався тiльки з половиною своеi групи. Друзi його були найрiзноманiтнiшi: вiд найвищого класу до найнижчого, але втертись до нього в друзi було неможливо. Слуги обожнювали його. Вiн здавався еталоном того, до чого прагнули всi представники вищого класу.
– Вiн – як з тих свiтлин англiйських офiцерiв з «Ілюстрованих новин Лондона», якi загинули… – якось сказав Еморi Алеку.
– Ну, – вiдповiв Алек, – якщо хочеш знати, – ось тобi неймовiрна правда: його батько був бакалiйником, який розбагатiв на продажу нерухомостi в Такомi i десять рокiв тому переiхав до Нью-Йорка.
Еморi раптом вiдчув, як усерединi в нього все осiло.
Ця iхня прогулянка була наслiдком бажання бути ближчими пiсля тих клубних виборiв – нiби спiзнати один одного, згуртуватись, дати вiдсiч задушливому духовi клубiв. Це була полегкiсть пiсля суворих умовностей, яких вони так неухильно дотримувались.
Пiсля вечерi вони вiдпровадили бiдолашну Калуку до променаду i пiшли вздовж пляжу до Есберi. Вечiрне море справило iнше враження – всi його барви i прадавня м’якiсть зникли, воно здавалось чорною пусткою iз тужливих нордичних саг. Еморi згадав щось iз Кiплiнга:
«Береги Луканона до приходу мисливцiв на тюленiв…»
Зрештою, це теж була музика, хоча й безкiнечно печальна.
Десята година заскочила iх без копiйки. Вони прекрасно повечеряли на своi останнi одинадцять центiв i, спiваючи, вештались променадом повз казино й освiтленi арки, зупиняючись, щоб послухати кожен вуличний гурт. Керрi органiзував збiр пожертв «для французьких дiтей, осиротiлих пiд час вiйни» (вони зiбрали долар i двадцять центiв). На цi грошi вони купили брендi – на випадок, якщо замерзнуть вночi. День вони завершили в кiнематографi, де дивились якусь стару комедiю, вибухаючи час од часу диким реготом, чим викликали невдоволення решти глядачiв. У кiно вони зайшли iз винятковою стратегiею: кожен попереднiй показував бiлетеру на наступного. Слоун, який замикав ходу, зняв iз себе всю вiдповiдальнiсть, щойно решта товариства розсiялись по залу, вдаючи що нiкого не знае. І поки розлючений бiлетер гасав залом, вiн собi безтурботно зайшов досередини.
Потiм вони возз’еднались бiля казино i домовились про ночiвлю. Керрi виканючив у сторожа дозвiл заночувати в альтанцi. Замiсть матрасiв вони назбирали стос килимкiв iз пляжних кабiнок, потiм розмовляли до пiвночi i позасинали без заднiх нiг. Хоча Еморi вiдчайдушно намагався не заснути, щоб ще трошки помилуватися дивовижним мiсяцем над морем.
Так збiгали два щасливих днi: вони катались вздовж берега трамваем або авто чи гуляли пiшки залюдненим променадом. Інколи хтось заможний iх пригощав, а найчастiше вони скромно вечеряли за рахунок довiрливих рестораторiв. Вони зробили знiмки у фотоателье у восьми рiзних варiантах. Керрi як режисер вигадував сценки: то вони були унiверситетською футбольною командою, то крутою бандою з Іст-Сайду в пальтах навиворiт (сам вiн сидiв посерединi пiд картонним мiсяцем). Можливо, свiтлини й досi у фотографа (бо вони так i не прийшли за ними). Погода була пречудова, i вони знову спали надворi, i знову Еморi заснув, хоч як намагався не спати.
Недiля почалась мляво й звично, i навiть море непривiтно клекотiло, отож вони повернулись у Принстон на попутних «фордах» якихось фермерiв (усi застудились, проте було що згадати).
Еморi навiть бiльше, нiж минулого року, нехтував своiми заняттями – не навмисне, а через лiнощi й величезну кiлькiсть iнших зацiкавлень. Аналiтична геометрiя i меланхолiйнi гекзаметри Корнеля i Расiна мало його приваблювали. Навiть психологiя, яку вiн iз нетерпiнням чекав, виявилась нудним предметом, де вивчали м’язовi реакцii i бiологiчнi термiни, замiсть особливостей психiки та впливiв на неi. Це були пiсляобiднi заняття, якi зазвичай занурювали його в сон. Вiн зрозумiв, що вiдповiдь: «суб’ективно i об’ективно, сер» вдовольняе всi запитання, i використовував цi слова за будь-якоi нагоди. Це стало жартом в його групi, бо коли була його черга вiдповiдати, Ферренбi або Слоун штовхали його лiктем, i вiн спросоння бурмотiв рятiвну фразу.
Було багато вечiрок в Оранжi або на узбережжi, рiдше – в Нью-Йорку або в Фiладельфii. Одного вечора вони зiбрали чотирнадцять офiцiанток iз Чайлдса i повезли iх кататись по П’ятiй авеню туди-сюди на верхньому майданчику автобуса. Вони всi пропустили бiльше занять, нiж було дозволено (що означало додатковi лекцii наступного року), але весна була занадто короткою, щоб щось змогло перервати iхнi веселi пригоди.
У травнi Еморi обрали в комiтет iз органiзацii балу з нагоди закiнчення другого курсу. І пiсля довгих нiчних дискусiй вони з Алеком таки склали попереднiй список кандидатiв до ради старшокурсникiв i зазначили себе з-помiж перших. Рада старшокурсникiв складалась, як правило, iз вiсiмнадцяти успiшних студентiв. Із огляду на керiвну посаду Алека в унiверситетськiй футбольнiй командi i на бажання Еморi замiнити Берна Голiдея на посадi головного редактора «Принстонiвця» вони ще раз упевнились у правильностi свого вибору. На диво, вони обидвое включили ще й Д’Інвiлье до списку кандидатiв (таке ще рiк тому здивувало би всiх).
Всю весну Еморi пiдтримував сяк-так листування з Ізабель Бордж, перемежовуючи затятi суперечки iз жвавим намаганням знайти якiсь замiнники слову «кохання». У своiх листах Ізабель була стриманою i зовсiм не романтичною, i це його вразило. Але вiн ще сподiвався, що вона здивуе його, як тодi, в маленькiй вiтальнi клубу Мiнегага, i розквiтне цiеi весни, як екзотична квiтка. Протягом травня вiн кожного вечора писав листи не менш як на тридцяти аркушах i надсилав iх у пухких конвертах iз позначками «Частина І» i «Частина ІІ».
– Ой, Алеку, здаеться, я втомився вiд коледжу, – сказав вiн сумно якось на однiй iз вечiрнiх прогулянок.
– Менi здаеться, я теж.
– Я б волiв маленький будинок у селi в якихось теплих краях, дружину i ще щось, що не давало б залiзти в рутину.
