– Я теж.
– А ще хотiв би покинути навчання.
– А що твоя дiвчина каже на це?
– Ет, – Еморi вiдмахнувся. – Вона навiть ще й не думае про замiжжя… себто, не зараз. Можливо, в майбутньому.
– А моя – думае. Я заручився.
– Невже?
– Чесно. Але, будь ласка, не кажи нiкому. Я можу й не повернутись наступного року.
– Але ж тобi лише двадцять! Покинути коледж?
– А чому це тебе дивуе? Ти сам про це сказав хвилину тому…
– Авжеж, – перервав Еморi, – але то були лише мрii. Знаеш, я навряд чи наважився б покинути коледж. Менi просто якось сумно у такi прекраснi ночi. Інколи здаеться, що вони нiколи не повернуться, i що я не беру вiд них усе, що хочу. Я б волiв, щоб моя дiвчина жила десь поряд. Але одруження – навiщо? Особливо зараз, коли батько каже, що доходи вже не тi, що ранiше.
– Ти правий, грiх марнувати такi вечори… – погодився Алек.
Але Еморi зiтхав i по-своему не гаяв тих вечорiв. У нього була свiтлина Ізабель, вставлена в корпус старого годинника, i о восьмiй майже кожного вечора вiн вимикав все свiтло, крiм настiльноi лампи, i, сидячи бiля вiдчиненого вiкна, вдивляючись у знiмок, писав Ізабель палкi листи.
«…о, як важко написати, що я насправдi вiдчуваю! Коли я так багато думаю про Вас; Ви стали для мене мрiею, яку я бiльше не можу вмiстити на паперi. Я отримав Ваш останнiй лист, i вiн прекрасний! Я перечитав його шiсть разiв, особливо останню частину. Інколи менi дуже хочеться, щоб Ви були бiльш вiдвертою i сказали менi, що Ви насправдi думаете про мене. Бо Ваш останнiй лист занадто гарний, щоб бути правдою, i я вже не можу дочекатись червня! Постарайтесь приiхати на бал. Менi здаеться, Вам сподобаеться, i я хочу, щоб Ви були тут пiд кiнець цього року. Я нерiдко згадую, що Ви говорили менi того вечора, i менi цiкаво, наскiльки Ви були щирою? Якби це були не Ви, зрозумiйте, менi здалося спершу, що Ви така непостiйна i така популярна, що я не можу повiрити, що справдi Вам подобаюсь.
О, Ізабель, люба, сьогоднi така чудова нiч! Хтось удалинi награе на мандолiнi «Мiсяць кохання», i менi здаеться, ця музика на крилах принесе Вас крiзь мое вiдчинене вiкно. Зараз хтось грае «Бувайте, хлопцi, з мене досить». О, як ця пiсня пасуе менi! З мене теж досить. Я вирiшив, що бiльше не вип’ю жодного коктейлю i нiколи бiльше не закохаюсь – просто не зможу. Ви були занадто великою частиною мене в цi днi i в цi ночi, щоб я змiг навiть думати про iншу дiвчину. Я постiйно зустрiчаю iх, але вони не цiкавлять мене. Я не переситився, та й рiч не в тому. Просто я закоханий… О, найдорожча Ізабель (чомусь не можу називати Вас iнакше, нiж «найдорожча», тiльки б менi не обмовитись про це при Вашiй сiм’i в червнi), Ви мусите приiхати на бал! Потiм я приiду до Вас у гостi на день, i все буде чудово…»
І так далi, те саме захопливе повторення, яке здавалось iм обом таким нескiнченно заворожливим, несказанно новим.
Настав червень, днi були такi спекотнi i млявi, що вони не могли навiть думати про екзамени, лише лiниво сидiли на подвiр’i «Котеджу», розмовляючи на якiсь затяжнi теми. Галявина, що вела до Стоунi-Брук, вкривалась блакитною iмлою, бузок бiлiв довкола тенiсних кортiв, а слова поступались мiсцем мовчазним сигаретам… Потiм iмла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звiдусiль лунали пiснi, аж до розпеченоi i безжурноi Нассау-стрит.
Том Д’Інвiлье й Еморi гуляли допiзна в цi днi. Лихоманка азартних iгор захопила весь другий курс, i вони рiзались у костi аж до третьоi ранку спекотноi ночi. Пiсля однiеi затяжноi партii вони вийшли з кiмнати Слоуна, коли вже впала роса, i зiрки почали зникати з неба.
– Давайте роздобудемо ровери i покатаемось, – запропонував Еморi.
– Гаразд. Я зовсiм не втомився, а це майже остання нiч року. Адже всi цi клопоти з балом почнуться з понедiлка.
Вони знайшли два ровери без замкiв на Холдер-Корт i поiхали десь о пiв на четверту вздовж Лоуренсвiлль-роуд.
– Що будеш робити влiтку, Еморi?
– І не питай! Як завжди, я розмiрковую. Мiсяць-два на Лейк Дженева – я розраховую, що ти будеш у мене в липнi. Потiм – Мiннеаполiс, а це значить, низка танцювальних вечорiв, салоннi бесiди, нудота… Але ж, Томе, – вiн раптом додав: – Правда ж цей рiк був божевiльний?
– Послухай, – рiшуче виголосив Том (новий Том, у костюмi вiд Брукса i черевиках вiд Френкса). – Я перемiг у цiй грi, але бiльше грати не хочу. Для тебе – це годиться, ти як гумовий м’ячик, i тобi це пасуе. Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобiзму – мене нудить. Я хочу поiхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток i лацканами пiджакiв.
– Але ж так не можна, Томе, – заперечив Еморi, поки вони викочувались iз зникаючоi ночi. – Куди б ти не поiхав зараз – до тебе всюди будуть застосовувати цi стандарти: i «у нього це е» або «в нього цього немае», себто, так чи iнакше, тебе визначили, ти – хлопець iз Принстона.
– Ну, тодi, – сказав Том, його хрипкий голос пiднявся до жалiбних iнтонацiй, – навiщо до цього повертатись? Я засвоiв усе, що Принстон мiг запропонувати. Ще два роки цiлковитого буквоiдств i брехнi у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганiзують мене i перетворять на убогу повсякденнiсть. Уже зараз я такий безхребетний, що менi дивно, як я взагалi з цим справляюся.
– Але ти не бачиш головного, Томе, – перервав його Еморi. – Ти дуже рiзко розплющив очi на цей повсякденний снобiзм. У будь-якому разi Принстон дае вдумливiй людинi соцiальну орiентацiю.
– Ти думаеш, це тут мене цього навчили, правда? – глузливо запитав вiн, змiрюючи Еморi нищiвним поглядом у напiвтемрявi.
Еморi тихо засмiявся.
– Хiба це не так?
– Інодi менi здаеться, – сказав той повiльно, – що ти мiй чорний янгол. Я мiг би бути хорошим поетом.
– Припини, це вже доволi жорстоко! Ти сам захотiв приiхати у Схiдний коледж. І ти побачив пiдлих кар’еристiв. Чи волiв би залишатись слiпим, як наш Мартi Кей? Ти б зненавидiв себе.
– Так, – погодився вiн, – ти правий. Менi б це не сподобалось. Але все одно важко, коли з тебе роблять цинiка у двадцять.
– А я таким народився, – пробурмотiв Еморi. – Я – цинiчний iдеалiст. – Вiн замовк i замислився, чи е в цих словах будь-який сенс.
Вони доiхали до сплячого гуртожитку Лоуренсвiлля i повернули назад.
– Гарна прогулянка, таки правда, – невдовзi вимовив Том.
– Так. Незвичне закiнчення вечора, сьогоднi все як слiд. Й оце розморене лiто, а ще й Ізабель…
– Ох ця вже твоя Ізабель! Менi здаеться, вона недалека… Давай краще вiршi почитаемо.
Еморi виголосив «Оду солов’ю» до кущiв, якi вони проiжджали.
– Я нiколи не буду поетом, – сказав Еморi, коли закiнчив декламувати. – Я не сенсуалiст, направду; е лише декiлька очевидних речей, якi мене безумовно хвилюють: жiнки, веснянi вечори, музика вночi, море. Я не вловлюю таких тонкощiв, як «глас срiбних труб», я, можливо, й мисляча людина, але нiколи не напишу щось краще, нiж посередня поезiя.
Вони виiхали до Принстона, коли сонце вже малювало золотi збризки на небi за корпусом випускникiв, i побiгли в душ, який мав замiнити пропущений сон. Пiд обiд вулицi заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, iх супроводжували хори й оркестри. В шатрах вiдбувались шумливi збори пiд помаранчево-чорними прапорами, якi звивались i лопотiли вiд поривiв вiтру. Еморi довго дивився на павiльйон iз табличкою «Шiстдесят дев’ятий». Там було декiлька сивоволосих чоловiкiв, вони тихо вели бесiду, а поруч проходили студенти-початкiвцi, аж поки всi сплелись в одну-едину панораму.
Раптом одного дня на зламi червня сталась страхiтлива трагедiя. Ввечерi, пiсля велопрогулянки до Лоуренсвiлля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечiрка була веселою, i всi були на рiзнiй стадii захмелiлостi. Еморi iхав у другiй машинi; вони повернули не туди i збилися з дороги, iм довелося iхати швидше, щоб надолужити час.
Нiч була ясною, весела поiздка запаморочила Еморi. В його головi блукали варiацii двох поетичних строф…
Срiблястий екiпаж вночi прорiзав тишу вулиць,
І жоден шелест не порушив спокiй…
Як океану хвилi, розступились на шляху акули,
Одблискуючи в водах зорi одинокi,
Так в мiсячнiм серпанку розiтнув вiн гущавiнь лiсiв.
Лиш чути в небi плач нiчних птахiв…
Обитель виникла у свiтлi лiхтарiв,
Пожухлi стiни в жовтих тiнях ночi —
І тишу раптом смiх прорвав i обiмлiв…
В обiймах червня екiпаж зникае свiт за очi,
За ним поблякли тi химернi тiнi.
І раптом жовтий свiт став темно-синiм…
Вони рiзко загальмували, Еморi закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жiнка стояла обабiч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потiм вiн згадував, що вона видалась йому гарпiею в своему старому халатi.) І якимось скрипучим i глухим був ii голос:
