– Ви студенти з Принстона?
– Так.
– Там один iз ваших щойно загинув, а двое при смертi.
– Господи!
– Ось там! – Нажаханi, вони намагались збагнути, куди вона показувала. Пiд жовтим свiтлом лiхтаря лежало тiло долiлиць у наростаючiй калюжi кровi.
Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в головi Еморi: це волосся… це волосся… Потiм вони перевернули тiло…
– Це ж Дiк… Дiк Гемберд!
– Боже!
– Послухай серце!
І знову голос староi вiдьми – пекельний i наче аж трiумфуючий:
– Мертвий вiн, мертвий… Машина перекинулась. Тi двое, що вцiлiли, винесли iнших, але цей – йому вже не допоможеш…
Еморi кинувся в дiм, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тiло. Вони поклали його на диван в убогiй маленькiй вiтальнi. Слоун iз понiвеченим плечем сидiв у фотелi. Вiн марив i щось повторював про лекцiю з хiмii о 8.10.
– Не знаю, що сталось… – сказав Ферренбi захриплим голосом. – Дiк був за кермом, вiн не хотiв поступатись. Ми казали, що вiн багато випив… а потiм цей клятий поворот, Господи!.. – Вiн упав на пiдлогу, його плечi здригались.
Приiхав лiкар, Еморi пiдiйшов до дивана. Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тiло. З несподiваною тверезiстю вiн пiдняв одну безвiльну руку i дав iй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберiгало якийсь вираз. Вiн поглянув на шнурки черевикiв – Дiк ще iх зав’язував сьогоднi зранку. Вiн зав’язував iх… а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось вiд шарму й особистостi Дiка Гемберда, такого, яким вiн його знав, – усе це було так жахливо й нешляхетно, i близько до землi. Всi трагедii мають той вiдтiнок убогостi й гротеску, марноти, нiкчемностi… так помирають тварини… Еморi пригадав жахливо розчавленого кота десь у якомусь провулку його дитинства.
– Хтось мае вiдвезти Ферренбi у Принстон.
Еморi вийшов на вулицю i зiщулився вiд раптового пориву нiчного вiтру, того вiтру, що вистукував розбитим крилом слiзний тихий мотив шматком спотвореного металу.
КРЕЩЕНДО
Наступного дня почалась рятiвна метушня. Коли Еморi залишався наодинцi, його думки невiдворотно поверталися до незугарно вiдкритоi червонястоi порожнини рота на бiлому обличчi. Але рiшучим зусиллям вiн накидав на цi спогади стос дрiбних клопотiв i холоднокровно закрив iх десь у глибинi свiдомостi.
Ізабель та ii мати приiхали о четвертiй. Їхнiй автомобiль жваво котився по Проспект-авеню повз радiсний натовп. Вони пiд’iхали до «Котеджу», щоб випити чаю. Того вечора в клубах проводили святковi вечерi. Отож о сьомiй вiн передоручив Ізабель одному першокурснику i домовився зустрiтись з нею об одинадцятiй в спортивному залi, коли старшокурсникiв впускали на бал для молодших. Вона була втiленням його мрiй, i вiн з нетерпiнням чекав, щоб зробити цей вечiр найпрекраснiшим. О дев’ятiй старшi вишикувались бiля своiх клубiв i спостерiгали за галасливою факельною ходою першокурсникiв. Еморi було цiкаво, чи ряди його друзiв у фраках на фонi величних стiн й у свiтлi факелiв справляють на спантеличених i галасливих новоприбульцiв таке саме яскраве враження, як i на нього рiк тому.
Наступного дня його закрутив iнший вихор. Вони обiдали у веселiй компанii вшiстьох у невеликiй приватнiй iдальнi при клубi. Еморi з Ізабель обмiнювались нiжними поглядами обiч смаженоi курки i вiрили, що iхне кохання вiчне. Вони танцювали на балу до п’ятоi. Залицяльники перехоплювали Ізабель до танцю, i чим далi, тим було розкутiше i веселiше. Запал наростав iз кiлькiстю випитого в гардеробнiй вина, яке завбачливо принесли в кишенях пальт, i це спонукало забути ще на день втому останнiх днiв. Вервечка кавалерiв – то якась однорiдна маса, надiлена единою душею. Поруч вальсуе темноволоса красуня, вони шепочуться, весь стрiй гойдаеться з нею в такт, потiм найзухвалiший зализа рiшуче виступае наперед i розбивае пару танцюючих. Затим шестифутова дiвчина (ii привiв Кей i намагався всiм зарекомендувати увесь вечiр) проскакуе повз них, стрiй хитнувся назад, намагаючись видивитись щось у закутках залу. Кей, нетерплячий i змокрiлий вiд танцю, пробиваеться крiзь натовп, вишукуючи знайомi обличчя.
– Друзяко, тут е одна симпатична…
– Вибач, Кею, але я вже домовився. Маю вклинитись в один танець.
– Тодi, може, наступний?
– Ну, не знаю, я пообiцяв, клянуся… Знайди мене, коли в неi буде ще один вiльний танець.
Еморi був у захватi, коли Ізабель запропонувала втекти на годинку i покататись околицями на ii машинi. Ця солодка година промайнула дуже швидко, поки вони плавно котилися дорогами довкола Принстона i розмовляли, торкаючись сором’язливо i схвильовано (але лише дотично) сердечних тем. Еморi почував себе якось дивно вразливо i навiть не намагався поцiлувати ii.
Наступного дня вони вирушили на обiд до Нью-Йорка проiздом через Джерсi, а пiсля обiду пiшли дивитись якусь драматичну п’есу. Ізабель не могла стримати слiз всю другу дiю. На продив, Еморi не здивувався, навпаки, його переповнило почуття нiжностi. В поривi вiн хотiв нахилитись i витерти ii сльози поцiлунками, вона ж простягнула в темрявi свою руку, i вiн м’яко ii стиснув.
О шостiй вони приiхали в лiтнiй будинок Борджiв на Лонг-Айлендi, й Еморi побiг нагору, щоб перевдягнутись у вечiрнiй костюм. Коли вiн застiбав запонки, то раптом усвiдомив, що ще нiколи так не насолоджувався життям, як зараз, i, мабуть, вже нiколи так i не буде. Все було покрите блаженним серпанком його власноi молодостi. Вiн досягнув свого статусу з-помiж найкращих у Принстонi. Вiн був закоханий, i це було взаемно. Вiн поглянув на себе в дзеркало, намагаючись виявити тi якостi, якi дозволяли йому бачити чiткiше, нiж решта людського натовпу, приймати твердi рiшення, бути спроможним слухати i пiдкорятись своiй власнiй волi. Мало що в життi вiн хотiв би зараз змiнити… Хоча Оксфорд мiг би дати бiльш широке поле для дiяльностi.
Вiн мовчки захоплювався собою. Як вiн доречно виглядае i як йому пасуе смокiнг! Вiн вийшов до холу i, почувши кроки, зупинився коло сходiв. Це була Ізабель, i ще нiколи, вiд пишного сяючого волосся i до маленьких золотих черевичкiв, вона не здавалась йому такою прекрасною.
– Ізабель! – вигукнув вiн i мимоволi простягнув своi руки. І як у прекрасних романах, вона кинулась в його обiйми, i тi пiвхвилини, коли iхнi вуста зустрiлись, стали найвищою точкою його марнославства, вершиною юного егоiзму.
Роздiл 3
Егоiст у роздумах
– Ой! Вiдпусти!
Вiн опустив руки.
– Що таке?
– Твоя запонка, ти подряпав мене, дивись! – Вона скосила погляд, намагаючись розгледiти маленький, розмiром iз горошину, слiд, який вже почав проступати рожевим на ii бiлоснiжнiй шкiрi.
– О, Ізабель… – дорiкнув вiн сам собi,– який я незграба… Вибач, не треба було так мiцно тебе обiймати.
Вона нетерпляче вiдвела голову.
– Ой, Еморi, ну звичайно, ти не навмисне, i не дуже боляче, але що тепер iз цим робити?
– Що робити? – перепитав вiн. – Ота цятка… та вона скоро зникне…
– Не зникне! – сказала вона, уважно роздивляючись плямку. – Дивися, як ii помiтно, це виглядае як… О, Еморi, що робити? Якраз на рiвнi твого плеча.
– Помасажуй, – запропонував вiн, намагаючись не засмiятися.
Вона обережно потерла подряпину кiнчиками пальцiв – сльози набiгли iй на очi i скотились по щоцi.
– О, Еморi! – сказала вона розпачливо, пiднiмаючи догори стражденне обличчя. – Так тiльки гiрше, у мене вся шия вже червона. Що ж його робити?
У його головi спливла цитата, i вiн не стримався вимовити ii вголос:
– «Всi аромати Аравii не обiлять цю маленьку ручку…»
Вона пiдвела погляд, i сльозинка в ii очах блиснула, мов лiд.
– Не надто ти чуйний.
Еморi не зрозумiв, що саме вона мала на увазi.
– Ізабель, люба, я гадаю воно…
– Не чiпай мене! – раптом закричала вона. – Я так хвилююсь, а ти глузуеш!
