За селом, коло Гриптаевоi левади, стоiть кривого Тихона млин: зiгнувся, пiдтрух, травою та бадиллям порiс. Із шести крил осталося тiльки трое, та й тi дiрками свiтять.
Нiхто не бачив, щоб вiн коли молов, i давня колiя до його поросла густим споришем. Усi, мабуть, i забули б про той млин, та ось приiхали влiтку пани в село на дачi, почали протоптувати до його стежечки ясними зоряними ночами.
До того млин був як млин, а роздивились його пани, то й довiдались зараз, що то млин неабиякий, бо в ньому мелються для панiв чари. Тiльки посидять пiд ним панич iз панянкою хоч один вечiр, то так iм голову заморочить, що тiльки виясниться, як у церквi на рушнику стануть. Та хiба тiльки молодi?.. Якось наважились пiти до млина один лiкар iз чужою жiнкою; було ж тодi й смiха, й грiха…
Пани ж були такi, то й поiхали, а той дiдько, що накручував iм, i зазимував у старому млинi. Сидить собi старий, нудиться без дiла, зiгнувся, вовною порiс.
У селi мало хто й згадуе про його. Удень спить, укутавшись драним мiшком, а як стане поночi та як поснуть у селi люди, тодi вилiзе на млин, поворожить на зорi, погомонить iз вiтрами та й живе так.
Коли-не-коли дасть про себе чутку: побачить, як, забарившись до смерку, тюпае мимо млина якась бабуся, згадае старовину та й кахикне через вiконечко, пiдкрутивши вуса, що аж у бабусi в грудях ковалики закують. Ото тiльки i його.
Та недурно кажуть люди: не шукай трясцi – воно само тебе знайде. Знайшло воно й старого дiдька в забутому млинi.
Прислали восени молодого вчителя в село. Поки була у його з батюшкою згода, то й дiдьковi дихалось вiльно: нiхто його не рушив. Та надало батюшцi пожалiтись кудись – учитель читае мужицькi газети й книжки. Вчителевi й утерли носа: коли ти, мовляв, пан, то й вичитуй по-панському, а коли нi, то iз села пiд чотири вiтри, а пiд п’ятий шум пряма дорога!.. Вчителевi нема як серця зiрвати, то взяв та й шугнув усяку нечисть iз села огулом.
Тепер iз батюшкою й не здоровкаеться. Батюшка все випитуе людей, чи не бачили в учителя мужицьких книжок, а той вишукуе в селi, чи не засидiвся де який дiдько, щоб i останнього виперти iз села. Доти питав, доти нишпорив, поки довiдався-таки й про нього. Тепер кривому Тихоновi не дае спокою: твiй млин, каже, тiльки батюшцi грошi меле, – розбери його, то хоч дров будеш мати, а то хтось спалить iк лихiй годинi.
І той пообiщався розiбрати його повеснi. Де тодi подiтися дiдьковi при старостi лiт?.. Знову в село пiти, щоб учитель оддав його волочити дiтям за хвоста, як сороку по шляху!.. Довго думав дiдько й надумався: або накрутити вчителевi, щоб йому зацiпило, або, не довiвши себе до наруги, самому головою наложити…
Зашумiли в селi сани од ворiт до ворiт. По улицях хлопцi понесли зорю. Од хати до хати, Христа славлячи, бiгають дiвчата.
Висипали зiрки над церквою та над школою.
Дiдько примостився край вiконечка в млинi, став пильнувати.
Дивиться – плине тiнь од школи до церкви, а друга бiжить, ковзаючись пiд цвинтарем, iй навхрест.
Дiдько мерщiй засукав рукава, заплющив очi, почав на пучках ворожити: млинком покрутив ними та легесенько й зводить пучку до пучки. Краечки черкнулися… i двi тiнi зiйшлися докупи на розi церковного штахету.
Зiйшлися та й спинилися.
– Ой!.. – промовила панночка в бiлiй шапочцi, мало не спiткнувшись на панича в сивiй шапцi.
Промовила та й замовкла. Сива шапка хитнулася i стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальтi гудзик, друге нащось витягувало з кишенi хусточку. І говорить не говорили, й розминатися не розминалися.
Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попiвною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тодi були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батющиних кiмнатах. А тiльки-но Женю вирядив отець Якiв учителювати в чуже село, зразу почалася у нього з учителем звада.
Тепер учитель i Женя не знали з несподiванки, як iм зустрiватися – чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.
– Добривечiр, Євгенiе Якiвно! – з осторогою промовив Ярошенко.
– Здрастуйте, Миколо Івановичу.
– З приiздом вас! – трохи подумавши, додав учитель.
– Спасибi.
Подали руки.
Женя була дiвчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
– А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привiтали нас iз празником? Запанiли? Забули?..
– Коли ж, бачите…
– Увесь день пронудилася сама, – як не сказилася!.. Всi вiкна видивилась, виглядаючи вас…
– Коли ж… може, ви не знаете… отець Якiв… ми з отцем Яковом…
– Що?.. Доноса на вас написав?.. Слiд було, то й написав. А сердитись немае чого. Сам папа сподiвався, що ви таки зайдете з церкви, i з обiдом не велiв поспiшати. А ви… такий… у… у!..
Ярошенко хотiв щось сказати, та тiльки звiв плечима й засмiявся.
– Ви куди оце розiгналися? – спитала Женя.
– До дяка думав заглянути, – сам ще не вiдаючи для чого, брехнув Ярошенко.
– Ну, то знайте: не одв’яжусь я од вас сьогоднi цiлий вечiр. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш iз хати.
– Який там з мене кавалер! – почав огинатись Ярошенко.
– А коли не кавалер, то не було чого й iхати до нас у село, – нам би iншого прислали. Не вигадуйте ж ото…
Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та вiями обличчя панянки, зiтхнув i взяв помалу дiвчину пiд руку.
Звернули на шлях.
Тiльки двi тiнi стали наближатися до млина, дiдько почав накручувати. Із-за панського саду срiбним човником виринув на небо мiсяць, а кругом його золота перезва зiрок. Хукнув у вiконце: разками бiлого намиста засяяла груша на левадi, на волохатому млинi свiтляками загорiлося бадилля. Млин поменшав, осмутнiв. Стало химерно якось на свiтi: темно – не темно, видно – не видно. По наiждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чорне срiбло, i, хлюпаючись у йому, тихо прошумiли в срiбнiй темрявi чиiсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорi стали завбiльшки, як сливи.
Дiдько схопив шапку з себе, махнув – двi зiрки разом зiрвалися з неба й покотились над самим млином.
Двi тiнi стояли недалеко коло млина, пiднявши вгору голови, i лиця iм осяяло на мить рожевим свiтлом.
– Подивiться, подивiться – якi зiрки покотилися!.. Я аж кинулась, – схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.
Ярошенко пiдняв вище шапку й задивився.
– Та тут чудно якось, – промовив вiн, – немов справдi наворожено.
Женя жартовливо глянула на нього i промовила з лукавою осмiшкою:
– Чи не сiсти б нам пiд млином спочити?
Ярошенковi щось стиха тьохнуло в грудях. Проте вiн спокiйно згодився:
– Ходiм спочинем.
– А не боiтеся? – задирливо спитала Женя.
