– А я п’ю за здiйснення твоiх благих намiрiв, Теддi! – вигукнула Джо зi схвальною усмiшкою, здiйснюючи при цьому своерiдний обряд хрещення: змахнувши своею склянкою, вона ненавмисно хлюпнула на Лорi лимонадом.
Лимонад був випитий, обiцянку було дано й сумлiнно виконано всупереч багатьом спокусам. Так внутрiшне чуття допомогло дiвчаткам скористатися вдалим моментом, щоб надати своему друговi послугу, за яку вiн дякував iм все життя.
Пiсля снiданку всi пiшли в сад, спiлкуючись i радiючи теплу сонця й гостинностi. Мег i Джон випадково зупинилися в центрi галявини перед будинком, i Лорi одразу прийшла в голову iдея, здiйснення якоi стало заключним акордом цього незвичайного весiлля, де все було не так, як прийнято у свiтських колах.
– Усi одруженi й замiжнi беруться за руки i танцюють навколо молодих, як це робиться в Нiмеччинi, а ми, холостяки й дiвчата, розбившись на пари, маемо виробляти курбети за колом! – крикнув Лорi, захоплюючи Емi в танець на садовiй дорiжцi з такою заразливою спритнiстю й веселiстю, що всi iншi без заперечень вирiшили iх наслiдувати.
Спочатку в коло встали пан i панi Марч, тiтка i дядько Керрол, до них приедналися iншi, й навiть Саллi Моффат, повагавшись, перекинула шлейф через руку i залучила до кола Неда. Але довершили загальнi веселощi пан Лоуренс i тiтонька Марч: коли величний старий джентльмен урочисто пiдiйшов до староi ледi танцювальним кроком, вона сунула свою палицю пiд пахву i швидко зашкутильгала по галявинi, щоб, взявшись за руки з iншими, потанцювати навколо молодят, тимчасом як молодь лiтала по саду, немов метелики в лiтню спеку.
Нарештi, коли всi захекались, цей iмпровiзований бал завершився. Незабаром гостi почали розходитися.
– Бажаю тобi щастя, моя дорога. Вiд щирого серця бажаю. Але, гадаю, ти все-таки пошкодуеш про те, що зробила, – сказала тiтонька Марч, а коли наречений вiв ii до екiпажу, додала: – Ви, молодий чоловiче, отримали скарб, дивiться ж, будьте його гiднi.
– Ах, Нед, це найчарiвнiше весiлля з усiх, на яких я була. І не можу зрозумiти, чому. Адже тут не було нi краплi розкошi й шику, – завважила, звертаючись до чоловiка, панi Моффат, коли iхнiй екiпаж уже вiд’iжджав.
– Лорi, мiй хлопчик, якщо коли-небудь ти захочеш влаштувати собi подiбного роду свято, поклич собi на допомогу одну з цих дiвчаток, i я буду цiлком задоволений, – сказав пан Лоуренс, зручнiше влаштовуючись у своему улюбленому крiслi, щоб вiдпочити пiсля ранкових хвилювань.
– Я зроблю все, що зможу, пане, щоб ви були задоволенi, – з незвичною готовнiстю вiдповiв Лорi, акуратно виймаючи з петлицi букетик, який приколола йому Джо.
Маленький будиночок розташувався зовсiм недалеко, тож весiльною мандрiвкою Мег стала тиха прогулянка з Джоном по дорозi вiд старого обiйстя до нового. Коли, переодягнувшись, вона знову спустилася до вiтальнi, схожа у своему сiрому костюмi, iз зав’язаним бiлою стрiчкою солом’яним капелюшком на чарiвну квакерку[7 - Квакерами називаються представники протестантськоi деномiнацii, котрi вiдрiзнялися особливою строгiстю поглядiв та норм зовнiшностi.], вся сiм’я зiбралася навколо неi, i прощання було таким нiжним, немов вона й справдi вiдправлялася в далеку подорож.
– Не думай, нiби я тепер розлучена з тобою, мамо, дорога, що нiби люблю тебе менше вiд того, як глибоко люблю Джона, – сказала вона, обiйнявши матiр, i очi ii на мить наповнилися сльозами. – Я щодня приходитиму сюди, тато. І сподiваюся, що ви любитимете мене, як i ранiше, хоч я тепер i замiжня. Бет збираеться часто проводити час зi мною, та й iншi дiвчатка забiгатимуть у гостi, щоб посмiятися над стараннями i промахами новоспеченоi домогосподарки. Дякую вам всiм за цей щасливий день мого весiлля. До побачення! До побачення!
Вони стояли, проводжаючи ii поглядами, повними любовi, надii й нiжноi гордостi, а вона йшла, спираючись на руку чоловiка, з оберемком квiтiв, i червневе сонце освiтлювало ii щасливе обличчя – так почалося замiжне життя Мег.
Роздiл третiй
Проба пера
Людям потрiбно багато часу, щоб зрозумiти рiзницю мiж талантом i генiальнiстю. Особливо це стосуеться честолюбних молодих чоловiкiв i жiнок. До Емi розумiння цiеi вiдмiнностi прийшло лише в результатi безлiчi випробувань i розчарувань, оскiльки, приймаючи ентузiазм за натхнення, вона з юнацькою зухвалiстю перепробувала всi види мистецтв. Створення «пасочок» (за виразом Ханни) на довгий час було вiдкладено, й Емi присвятила всi своi зусилля виконанню найтонших малюнкiв тушшю й пером, проявивши при цьому такий смак i майстернiсть, що ii витонченi твори принесли iй i задоволення, i дохiд.
Але перевтома очей незабаром змусила художницю вiдкласти перо й туш i зробити смiливу спробу оволодiти мистецтвом випалювання по дереву. Поки тривав цей творчий порив, сiм’я жила в постiйному страху перед пожежею. У будь-який час дня i ночi в будинку вiдчувався запах горiлого дерева, з горища або з дверей сараю часто валив дим, всюди в безладдi валялися розпеченi дерев’яччя, i Ханна нiколи не лягала спати, не поставивши бiля дверей дiжу води й обiднiй дзвiночок на випадок пожежi. На зворотнiй сторонi дошки для тiста було зображено обличчя Рафаеля[8 - Рафаель Сантi (1483–1520) – великий iталiйський живописець та архiтектор. Особливо вiн прославився вмiнням малювати мадонн, а найвiдомiша його робота мае назву «Сiкстинськоi мадонни».], а херувiм, що застиг у мелодiйному спiвi, прикрашав кришку вiдра з цукром. Спроба вiдбити образи Ромео i Джульетти[9 - Ромео та Джульетта – героi однойменноi п’еси англiйського драматурга Вiльяма Шекспiра (1564–1616).] призвела до того, що деякий час сiмейство Марч мало чим розмалювати грубу.
Перехiд вiд випалювання до олiйних фарб був цiлком природним для обпалених пальцiв, тож Емi з тим же запалом захопилася живописом. Знайомий художник забезпечив ii своiми старими палiтрами, пензлями й фарбами, i вона щосили взялася за малювання, виробляючи у величезнiй кiлькостi сiльськi та морськi пейзажi, яких нiхто нiколи не бачив на сушi й на морi.
Їi чудовиська, що мали зображати домашню худобу, ймовiрно, отримали б приз на сiльськогосподарськiй виставцi, а небезпечний кут нахилу ii суден, поза сумнiвом, викликав би морську хворобу у найдосвiдченiшого моряка, в тому разi, зрозумiло, якби цiлковите нехтування всiма вiдомими нормами кораблебудування i розташування оснащення не змусило б його скоцюрбитися в судомах вiд реготу при першому ж поглядi на полотно.
Смаглявi хлопчики i темноокi мадонни, що поглядали на вас iз кутка студii, нагадували творiння Мурiльо[10 - Бартоломе Естебан Мурiльо (1618–1682) – iспанський художник, представник «золотого сторiччя» iспанського живопису, а також очiльник севiльськоi школи.]. Олiйно-коричневi неяснi контури осiб iз вогненною смужкою не в тому мiсцi, де потрiбно, iмовiрно були навiянi Рембрандтом[11 - Рембрандт Харменс ван Рейн (1606–1669) – голландський живописець, неперевершений майстер к’яроскуро (тобто свiтлотiнi).], панi, що пашiли рум’яним здоров’ям, та трохи набряклi вiд пухкостi немовлята – Рубенсом[12 - Пiтер Пауль Рубенс (1547–1640) – фламандський живописець, котрий вiдобразив у своiх полотнах голландський iдеал жiночоi краси.], а Тернера[13 - Тернер Вiльям (1775–1851) – англiйський живописець, автор смiливих по колористицi та свiтло-повiтряним пошукам пейзажiв. Одного разу Тернер навiть прив’язав себе до мачти корабля, щоб iз натури замалювати пожежу в Лондонському парламентi.] можна було знайти у блакитних грозах, помаранчевих блискавках, коричневому дощi й фiолетових хмарах з томатного кольору плямою посерединi, яке могло бути сонцем або маяком, сорочкою матроса або королiвською мантiею – це вже як заманеться глядачевi.
На змiну живопису прийшли портрети вугiллям, i всi члени сiмейства висiли в ряд, такi розпатланi, дикуватi й покритi сажею, наче щойно вилiзли iз засiку з вугiллям. У олiвцевих ескiзах вони стали виглядати краще, бо схожiсть iз оригiналами була помiтнiшою, а волосся Емi, нiс Джо, рот Мег i очi Лорi були названi «просто чудовими». За цим послiдувало повернення до глини й гiпсу: схожi на страшнi примари злiпки ii знайомих заповнювали всi кутки кiмнат i валилися з полиць шаф на голови домашнiм.
Як живi моделi деякий час вдавалося заманювати сусiдських дiтлахiв, проте лише доти, поки iхнi незв’язнi звiти про таемничi манiпуляцii панни Емi не перетворили мисткиню в очах навколишнiх жителiв на якусь подобу маленькоi людожерки. Їi зусилля в цьому напрямку, проте, отримали несподiване завершення в результатi нещасного випадку. Вiн остудив запал Емi.
Через тимчасову вiдсутнiсть iнших моделей вона вирiшила зробити злiпок власноi чарiвноi нiжки, тож одного разу вся сiм’я отримала переляк через грiзний стукiт i вереск, якi долинали з сараю. Кинувшись на допомогу, вони виявили, що юна ентузiастка вiдчайдушно скаче з ногою, мiцно затиснутою в каструлi з гiпсом, який затвердiв iз несподiваною швидкiстю. Звiльнити ногу вдалося з великими труднощами i не без небезпеки для здоров’я, оскiльки Джо так реготала, колупаючи гiпс, що нiж увiйшов занадто глибоко в бiдну нiжку, залишивши довгу пам’ять про цей творчий досвiд.
Пiсля цiеi подii Емi на деякий час заспокоiлася, поки манiя робити ескiзи на пленерi не змусила ii щодня вiдправлятися на рiчку, в поле або в лiс для «вивчення натури» й зiтхати по руiнах, якi можна було б змалювати. Врештi-решт вона застудилася, сидячи на мокрiй травi, щоб занести в альбом який-небудь черговий «чудовий фрагмент», що складався з каменю, пенька, гриба й зламаноi гiлки, або «божественноi маси хмар», яка виглядала в ii альбомi, наче розпотрошена перина.
Емi жертвувала своiм прекрасним кольором обличчя, проводячи спекотнi лiтнi днi, сидячи в човнi посеред рiчки i вивчаючи «свiтло й тiнь». Вона навiть набула вертикальноi зморшки на лобi, намагаючись знайти потрiбний «кут зору», або як там це ще називаеться.
Якщо, як стверджуе Мiкеланджело[14 - Мiкеланджело Буонарротi (1475–1564) – iталiйський скульптор, живописець, архiтектор i поет (його вiршi, зокрема, представлено у фiльмi Ежена Грiна «Мiст мистецтв»). Мiкеланджело вiдомий i як автор розпису стелi Сiкстинськоi капели.], «генiй – це вiчне терпiння», Емi цiлком могла претендувати на опанування цiею божественною властивiстю, бо вперто продовжувала своi шукання, попри всi перешкоди, невдачi й протидii, твердо вiрячи, що з часом обов’язково створить щось таке, що заслуговуватиме на назву «високого мистецтва».
Вона iз задоволенням навчалася й багато чого iншого, бо вирiшила стати привабливою й освiченою жiнкою навiть у тому разi, якщо iй не судитиметься стати великою художницею. У цьому вона досягла куди бiльшого успiху, адже була однiею з тих щасливиць, якi всiм подобаються, всюди заводять друзiв i йдуть по життю так легко й грацiозно, що в менш щасливих людей виникае спокуса повiрити, нiби такi улюбленцi долi народженi пiд щасливою зiркою.
Емi любили всi, бо серед ii талантiв була також i тактовнiсть. Вроджене чуття пiдказувало iй, що буде приемно й правильно, тому вона завжди говорила саме те, що в цей момент потребував ii вiзавi, робила саме те, що було до мiсця й до часу, й вирiзнялася таким самовладанням, що сестри часто говорили: «Якби нашiй Емi довелося вiдправитися в королiвський палац без всякоi репетицii, то вона все одно знала б, що i як там потрiбно робити».
Головною ii слабкiстю було бажання обертатися в «кращих колах», хоч залишалося не зовсiм ясним, якi саме «кола» е кращими. Грошi, свiтськi таланти й вишуканi манери були предметом ii прагнень. Їй подобалося зустрiчатися з тими, хто всiм цим володiв. При цьому вона часто помилково приймала брехню за iстину i захоплювалася тим, що не заслуговувало захоплення. Нiколи не забуваючи, що вона ледi за народженням, Емi старанно культивувала своi аристократичнi смаки i схильностi, з тим, аби за нагоди посiсти те мiсце в суспiльствi, якого нинi позбавляла ii бiднiсть.
«Мiледi», як називали ii друзi, щиро прагнула стати справжньою ледi в усiх вiдношеннях i була такою в душi, але iй ще тiльки належало дiзнатися, що нi за якi грошi не можна купити витонченiсть натури, що положення в суспiльствi не гарантуе його власнику благородства почуттiв i думок i що вихованiсть людини вiдчуваеться, незважаючи на несприятливi обставини, в яких все це виявляеться.
– Я хочу попросити тебе, мамо, про одну послугу, – сказала одного разу Емi, входячи в кiмнату з дуже багатозначним виглядом.
– Так, маленька, що таке? – вiдгукнулася мати, в чиiх очах ця велична юна ледi, як i ранiше залишалася «дитинкою».
– Наступного тижня наш рисувальний клас розпускають на канiкули, i перед тим, як дiвчатка роз’iдуться, я хочу запросити iх до нас на гостини. Вони всi шалено хочуть побачити рiчку, змалювати зруйнований мiст та iншi тутешнi види, якi сподобалися iм у моему ескiзному альбомi. Вони зазвичай були дуже добрi до мене i я iм дуже вдячна за це. Адже всi вони багатi i знають, що я бiдна, проте ставляться до мене як до рiвноi.
– А чому б iм ставитися до тебе iнакше? – панi Марч поставила це запитання з тим виглядом, який дiвчатка добре знали i називали «виглядом Марii-Терезii»[15 - Марiя-Терезiя (1717–1780) – австрiйська ерцгерцогиня з династii Габсбургiв. Вона вiдома як правителька, котра значно розбудувала Габсбурзьку державу, залишившись у пам’ятi людей енергiйною, дiяльною, мудрою та тактовною королевою.].
– Ти не гiрше за мене знаеш, що майже всi пiдкреслюють цю рiзницю, тож не наiжачуй пiр’ячко, моя мамо-курочко, коли твоiх курчат клюють бiльш яскравi пташки. Гидке каченя стане лебедем, ти ж знаеш, – i Емi усмiхнулася без всякоi гiркоти, оскiльки мала веселу вдачу i оптимiстичний погляд на життя.
Панi Марч засмiялася i, заспокоiвши свою материнську гордiсть, запитала:
– Ну, мiй лебiдь, який же твiй план?
– Я хотiла б запросити дiвчаток до нас на другий снiданок, прогулятися з ними по тих мiсцях, якi вони хотiли б побачити, а, може, й покататися на човнi по рiчцi i влаштувати невеличке свято на лонi природи.
– Цiлком можливо. Що ти думаеш подати до столу? Пирiг, бутерброди, фрукти i кава – цього буде досить, я гадаю?
– О, нi, звичайно, нi! Потрiбно подати холодного язика, курку, французький шоколад, а крiм цього – морозиво. Дiвчата звикли до такоi iжi, i я хочу, щоб мiй снiданок був пристойним i вишуканим, нехай я й заробляю собi на життя працею.
– Скiльки ж дiвчаток у твоему класi? – запитала мати вже стриманiше.
– Дванадцять, але, гадаю, що приiдуть не всi.
– Помилуй, дитинко, тобi ж доведеться брати напрокат омнiбус, щоб катати iх по околицях!
– Ну що ти, мамо! Приiдуть, ймовiрно, шiсть або вiсiм – не бiльш, тож я найму невелику вiдкриту коляску i попрошу пана Лоуренса позичити менi його «черрi-брендi» (так Ханна називала кiнний шарабан[16 - Шарабан – чотирьохколiсний кiнний екiпаж з кiлькома поперечними сидiннями або однокiнний двоколiсний екiпаж.]).
– Усе це обiйдеться дуже дорого, Емi.
– Нi, не дуже. Я все пiдрахувала i за все заплачу зi своiх грошей.
– А ти не думаеш, дорога, що, якщо цi дiвчатка давно «звикли до всього цього», бiльш скромний прийом виявився б для них приемною рiзноманiтнiстю, так i для нас це було б набагато краще, нiж купувати й брати напрокат те, що нам не потрiбно, намагаючись наслiдувати тих, чий спосiб життя не вiдповiдае нашому матерiальному становищу?
– Якщо менi не можна влаштувати все так, як я хочу, то я взагалi не хочу нiчого влаштовувати! Я знаю, що можу прекрасно втiлити мiй план, якщо ти i сестри трохи менi допоможете. Я не розумiю, чому менi не можна це зробити, якщо я готова заплатити за все сама! – сказала Емi з рiшучiстю, яку протидiя може перетворити в упертiсть.
Панi Марч знала, що досвiд – кращий учитель, i, коли це було можливо, дозволяла своiм дiтям вчитися на власних помилках, яких вона охоче допомогла б iм уникнути, аби тiльки вони не вiдмовлялися прийняти ii поради.
– Добре, Емi, якщо ти так цього хочеш i знаеш, як здiйснити свiй задум без надмiрноi витрати грошей, сил i часу, я не заперечуватиму. Поговори iз сестрами, i, яке б рiшення ви не ухвалили, я зроблю все, що в моiх силах, щоб допомогти вам.
