До народньоi школи я не ходив з Павлом до одноi, бо в Грунi було iх двi. В тiй, де вчився Павло, там учителем був уже немолодий чоловiк Іван Максимович Мовчанов, якого всi в Грунi любили i який користався великою пошаною мiж населенням, а <до> того ж був великим приятелем Павлового батька. Школа була Мiнiстерства Народньоi Освiти. Я ходив до Новоi Земськоi школи недавно поставленоi, яка була тiльки через дорогу вiд нашоi хати. Вчився Павло добре, бо по скiнченнi народньоi школи, коли ми з батьком приiхали до Чичви, то Павло показував менi «похвальний лист» i якусь книгу, якi вiн дiстав за добре учення в нагороду.
Далi Павло вчився пiсля народньоi школи ще в повiтовiм мiстi Зiньковi в «городському училищi», по скiнченнi якого був <прийнятий> на «казьонний щот» до киiвськоi военноi фельдшерськоi школи, де приймалися дiти запасних нижчих чинiв росiйськоi армii, i вiн як син старшого унтер-офiцера Михайла Губенка був по складеннi вступного iспиту прийнятий. По скiнченнi цеi школи Павло мусив одбувати шiсть рокiв вiйськовоi школи за те, що вчився на «казьонний щот». Цю всю добу я з Павлом не бачився.
Побачився з ним восени 1911 року в м. Грунi, де ми якось обидва випадково зiйшлися.
М. Грунь, народна школа, вчителюе в нiй Павлова менша сестра Катря, така ж весела i дотепна, як Павло, але через всякi пригоди життьовi мае чорнi сумнi очi, хоть гумору нiколи не тратить. Катря цiлий вечiр оповiдае нам веселi сторiнки з шкiльного життя. Катря свiдома украiнка, вона за навчання в школi дiтей рiдною мовою. Павло пробуе сперечатись, але Катря не даеться. Перемагае Катря, бо Павло не проти материноi мови.
Пiсля спiльноi вечерi Катря з своею колегiнею йде до неi ночувати, бо ii кiмнату «окуповали» ми з Павлом. По коротких iнформацiях про перебiг свого не дуже веселого життя менi Павло починае оповiдати веселi пригоди з вiйськового народнього й фельдшерського життя, пересипати iх веселими анекдотами. Павло вмiе дуже майстерно оповiдати, анекдотiв знае безлiч. 4 години ранку, а ми ще не спимо, бо оповiдання i анекдоти дуже смiшнi, я смiюсь, а смiх мiй чути до сусiдньоi кiмнати, в якiй спить сестра з колегiнею. Кiлька нагадувань через стiну не помагае, бо я все прошу: «Розкажи, Павле, ще». Павло пiсля повторноi вечерi в доброму настроi i сипле дотепами. Дотепи його чути крiзь стiну, заважають дiвчатам спать i вони починають стукати в стiну дужче.
Вiдпочиваемо хвилину, не спиться, i починаемо знову. Нарештi дiвчата щось бiля ? 6 год. самi з’являються в кiмнатi i починають нас сварить, що вони через нас не спали цiлу нiч. Просимо вибачити, але дiвчата тодi «карають» нас, власне Павла, тим, щоб вiн розказував i iм ще раз веселi оповiдання. І так цiла нiч була проведена у веселих оповiданнях та смiховi.
Пiсля цеi зустрiчi, коли ми пропарубкували в Грунi 2 тижнi, мусили ii оставити. Роз’iхались в рiжнi кутки. Павло до Киiва, а я в Донбас. Переписувались пiзнiш ми мало. Здебiльшого листи Павловi були родинного характеру. З сестрою Катрею я листувався частiш i вона менi писала на моi питання, що е з Павлом i все вiдповiдала – чекаю чергового листа вiд Павла, бо тодi буде веселiш. Листи Павловi читала «вся Грунь». Це тягнеться од листа до листа, бо поки «всi» прочитають листа, а тут уже другий треба читати. Листiв ранiш Павло, як видно, не любив часто писати. Та це я знаю з власного досвiду, бо хоть я йому писав часто, але вiн вiдповiдав неакуратно.
Кiнцем 1916 року я випадково попав на службу в лiсний вiддiл Киiвського Военно-Промислового К[омiте]ту з мiсцем осiдку спочатку в Середнiй Будi на Чернигiвщинi, а пiзнiше був переведений до Киiва. Павло в той час був фельдшером в хiрургiчному вiддiлi в лiчницi Пiвденно-Захiдних залiзниць. І от я тут знову зустрiв Павла. Перша зустрiч пiсля довгоi розлуки ознаменувалась доброю вечерею та ще бiльше доброю випивкою, яка вiдбулась в помешканнi близькоi знайомоi Павла, що називав ii Павло Антонiною Мiновною. Ця вечеря була дуже весела, бо Павло мав настрiй i ввесь час займав присутню публiку веселими оповiданнями та анекдотами.
В Киiвi ми часто зустрiчались, навiть часто обiдали разом. Хоть Павло нiколи проти украiнцiв не виступав i з розмов з ним я довiдався, що вiн навiть знае украiнську лiтературу, читав газети та часописи. Але до украiнства вiн не признавався.
Украiнцем вiн став уже пiсля «Мартовськоi» революцii, коли побачив, що вже боятись за кусок хлiба нема чого i за це його карати не будуть. Забув Вам додати, що моя тiтка Параска, себто Павлова мати, мала 19 дiтей, з яких живими осталось 13-ть. Вiн був другою дитиною. Його батько, дiставши карбункула на шиi, вiд якого потiм дiстав зараження крови, вмер в молодiм вiцi, залишивши тiтцi ще 10-ро малих дiтей. Отже тi старшi, мiж якими був i Павло, мусили помагати матерi утримувати родину, бо дядько по своiй смерти нiчого не залишив, крiм хати та двора бiля неi з малою загородою. Отже тiтка цiлком була вiдказана на помiч старших дiтей.
По революцii iнакше. Перешкод виявити свое я нiяких <не мав> i Павло часто бував на засiданнях Центральноi Ради мiж публiкою, яка збиралась на хорах Педагогiчного Музею. Починае докладнiше студiювати мову, лiтературу, iсторiю. А по вiдкриттi Украiнського Унiверситету в Киiвi записуеться як вiльний слухач його та починае студiювати полiтичну економiю.
Пiсля проголошення самостiйности Украiни, Павло дiстав посаду в Медично-Санiтарнiй Управi Мiнiстерства шляхiв, на чолi якоi був покiйний др. Модест Левицький. У вiльнi вiд працi хвилини мiж Павлом i др. М. Левицьким часто вiдбувались довгi дебати на тему украiнськоi лiтературноi мови. Павло добре знав народню мову, бо майже щороку свою вiдпустку лiтню проводив на пароплавi, що плавав по Днiпру вiд Киiва до Катеринослава, куди його наймала пароплавна спiлка як фельдшера на мiсяць або два.
В лiтi 1917 року Павло не раз читав в малому гуртi своiх найближчих знайомих своi фельетони, писанi на клаптиках паперу, але нiяки доводи його не переконали занести iх до редакцii. Один раз я випадково познайомив його з поетом Чупринкою. Було це перед вечерою, Павло щось веселе оповiдав. Чупринцi оповiдання дуже подобалось: «А ну напишiть». Павло бере олiвець i за пару хвилин готовий фельетон. Прочитавши, Чупринка йому зауважив: «Та Ви добрий фельетонiст». Але це зауваження не переконало Павла i вiн цього фельетону до редакцii газети не вiднiс.
Пiсля залишення влади УНР Киiва, Павло з iншими урядниками виiхав до Винницi, а потiм до Кам’янця-Подiльського. В Кам’янцi якось прихожу додому (ми жили разом у однiй кiмнатi), а Павло менi: «А ну, слухай». «Добре, слухатиму, тiльки цей анекдот ти мусиш надрукувати». На мое здивування Павло згоджуеться, але щоб я його вiднiс. На жаль, редактор не зумiв схопити гумору цего Павлового фельетону та невдало скоротив його, що дуже розсердило Павла. Аби не сталось подiбне, я запропонував Павловi познайомитись з редактором. Пiсля знайомства фельетони П. Грунського (як вiн тодi iх пiдписував) нiколи вже без його згоди не скорочувались. Пiд час перебування Павла в Кам’янцi вiн написав один фельетон пiд назвою «Розмова з мiнiстрами», але цей фельетон через цензурнi умови не був надрукований.
З Кам’янця я виiхав скорiш, нiж Павло, а тому менi не довелось читати тих фельетонiв, що вiн мiстив далi у «Т[рудовiй] Гр[омадi]».
Зустрiлись ми знову в Киiвi. В Киiвi тодi вже були большевики, але нам пощастило якось улаштуватись у Видавничому кооперативi «Книгоспiлка». Павло був прийнятий в коректорський вiддiл, керував яким проф. А. Кримський. Праця в «Книгоспiлцi» дала йому можливiсть удосконалюватись у лiтературнiй мовi, бо проф. Кримський, пояснюючи коректорам (фактично редакторам мови) авторськi хиби при цих поясненнях вiдбувались дискусii на «теми мови». Часто навiть проф. А. Кримський запрошував коректорiв «Книгоспiлки» на засiдання мовноi комiсii в Академiю Наук, де часто ставив тi ж питання, але перед цiлою мовною комiсiею.
Арешт. Одного вечора, коли ми з Павлом розiйшлися з Книгоспiлки, а менi прийшлось здержатись в одного з членiв Управи довше як звичайно, прийшовши додому i вступивши тiльки на порiг кiмнати, я побачив незвичайну картину. Всi шухляди в столах були вiдчиненi, а всi речi лежали порозкиданi. Не вспiв переступити порога, як на мене було направлено чотирi револьвери чекiстiв, а чекiсти крикнули менi «руки вверх». Пiсля мого особистого обшуку в сiнях вони впустили мене до кiмнати, де я побачив Павла, окруженного вояками чека – сидiв в кутку спокiйний на стiльцi. Зробивши у нас трус i не найшовши у нас нiчого, щоб дало привiд до нашого арешту, але забравши у нас речi з одягу i взуття, нас арештували. Арешт вiдбувся 13 жовтня 1920 року. 3 днi нас держали в Киiвi; це були для мене найсумнiшi днi (бо Павло зi мною не сидiв в однiй камерi), нас з Киiва вивезли до Харкова.
3 тижнi мусили сидiти в тюрмi чека, якi я i досi з жахом згадую, бо за цi три тижнi ми пережили три ночi большевицьких розстрiлiв. Хоть при розстрiлах Павло був як-будто спокiйний, але видно було, що цi три ночi залишили на ньому свiй слiд.
Пiсля з тюрми чека нас перевели до староi харкiвськоi тюрми на Тюремнiй вулицi, де ми просидiли до 3-го березня 1921 року.
3-го березня нас випустили. Павла хтось з «боротьбистiв» знаючих його з Кам’янця, запросив до редакцii «Вiстей». Прийшовши з редакцii, Павло сказав менi, що вiн залишаеться в Харковi.
Це було наше останне побачення. Я мусив виiхати за границю, а Павло став «Остапом Вишнею».
Микола Балаш
Лист Остапа Вишнi до Миколи Балаша
12–13 березня 1921 р.
12. III.921 року
Харкiв. Сумська
В. «Вiсти»
Або
Велика Гончарiвка, 12, пом. 5.
Здивувався я страшенно, одержавши твого, дорогий Миколо, листа. Здивувався, що дiйшов вiн. Якось воно виходить тепер, що нiби новина – сам факт одержання листа з-за кордону та ще й поштою. Ну, звичайно, й зрадiв…
Я й досi в Харковi: i не знаю, чи скоро зможу вирушити звiдси. Причини: я не вiльний формально, порушувати справу невчасно, а амнiстii мене жоднi не торкнулися. Це одно. Друге: Харкiв тепер значно жвавiший з культурного боку, нiж Киiв… Вiн оживае усiма сторонами. Потроху, правда, але оживае. А Киiв, як переказують, ще й досi спить. Отже, для мене з цього боку е бiльше рацii поки що бути тут, бо культурне життя дае менi змогу якось перебиватися матерiяльно. Я працюю у «Вiстях» i в «Селянськiй Правдi». Амплуа мое – редактор мови. Працюю дуже багато – цiлими днями, бо «не будеш работать – не будеш кушать». Праця, як бачиш, не цiкава, але тепер ще цiкавiшоi не знайдеш. Гнiтить мене найбiльше те, що я не маю жодноi вiльноi хвилини, щоб щось написати свого, або хоч прочитати. Так iнодi уривками що-небудь черкнеш, але до друку воно тут не пiдходить. Заробляю я середне. Платнi дiстаю в довiйськових карбованцях – 55–60 к. за мiсяць. Та ще порядковi за редагування. Прожити можна. Живу з дружиною у ii батькiв. Дружина так саме працюе в кооперативнiй установi. Тяжкувато, що й казати, але перебиваемося. Шлюб особливих радощiв не дав. Скорiш навпаки. Не думай, що якi-небудь «сiмейнi недоразуменiя»… нi. З цього боку все благополучно. Навiть занадто благополучно. А ти ж знаеш, що благополучiе з цього боку таким як я не до смаку. Не з того матерiялу я зроблений. Та отак сидиш та й крутить тебе, та й вертить тебе: «Та, ну чого ж бо воно так ото все благополучно?!» Щодня тобi кава й кава! Та iнодi так тобi галасануть хочеться: «Та дайте ж хоч раз квасу! Хоч бурякового!!» Взагалi – поживем-побачим.
Ляля, Соня, Карабай i Люська (новое проiзведенiе) в Харковi. Переiхали оце нещодавно з Ізюма. В Червоному Хрестi живеться iм круто. Обое служать. Лялька виросла, висока, цибата. Худа дуже. Перенесла вона тяжкий тиф. Ускладнень нема нiяких. Але одгодувати ii треба. Бо пiсля тифу, звичайно, не можна було дати iй того, що треба було дати. Їсти обмаль. Це одно. По-друге: вчити ii треба. Книжок вона не мае. Незабаром я iй книжок куплю, про це ти не турбуйся. І щодо iжi. Я б, звичайно, iй допомiг, але не знаю, як з цього боку пiдiйти, щоб не образити Сонi etc. Справа це тендiтна, але ось потеплiе – буду ii брати до себе на довший час, хай так поживе тиждень у мене, тиждень там – воно i не помiтно буде, а я, гадаю, годуватиму ii краще, бо заробляю бiльше. Трохи в мене умови до виховання не так, як слiд, бо я цiлими днями працюю, та й жiнка. А родичi – вони з украiнського iй нiчого не можуть дати. Хоч, звичайно, жодноi образи чи чого такого iншого не може бути… За це я ручуся… Найкраще, певна рiч, як би можна було тобi ii взяти. Коли зможеш – вiзьми. А коли нi – будемо гуртом якось тут рятувати. На осiнь, коли вони будуть у Харковi, я настоюватиму, щоб ii вiддали до школи. Хай потроху втягуеться. Дiвчинка вона, видно, розумненька… Я оце сьогоднi балакав iз Сонею, що iй треба. Треба всього. І бiлизни, i одежа, i черевики, i калошi. Убрання (верхне й плаття) тяжко там тобi купити по мiрцi, так кажуть, щоб прислав матерii. На черевики обiцяли дати мiрку. Я завтра ii вiзьму i вложу сюди. Панчох iй також треба…
Садовий старий у Харковi. Вiн завхозом у [Померках] на дачi ВУЦВК. Живе гаразд. Сiм’я в Св. Горах, власне жiнка, а дiти з ним. Лiда вийшла замiж за лiсничого в Богуславi. Живе добре. Прiзвище його Мартинюк. Про твоiх i про своiх не знаю нiчого. Не пишуть. Катя виiхала з чоловiком до Мелiтополя. Була в мене восени i пiсля того нi слуху нi духу.
Із товаришiв у Харковi Юрко, Всеволод. Люд у Пархомiвцi. Живуть не погано. Назар хворiв на черевний тиф. Тепер у Бережiвцi – поправився. Решта здоровi всi. Галя, за останнiми вiдомостями, була в Кремiнчуцi. Маруся мала i Надя в Киiвi на Назаровiй квартирi. Нiчого не пишуть. І вiд Тосi i вiд Пронi давно вже не маю жодних звiсток. Маруся велика, кажуть, у Лубнях. Вона одружилася з тим, що я його прiзвище забув. Валя вийшла замiж. За кого – не знаю, бо не писала про це. Просила вона pardon’у за те, що не писала, взагалi, чого вона менi написала останнього листа, я не знаю. Я iй вiдповiв, але вона знову мовчить. Чудне щось. Та хай iм бiс!
Книгоспiлка. Так я й не знаю точно, чи затвердили ii статут, чи нi. У сiчнi був у мене Полонський. Клопотався тут про статут. Поiхав i не зайшов перед од’iздом. Казав, що мають затвердити. Там ще буде велика тяганина з майном, бо за його держуться i Вукоспiлка i Всевидат. Іван Костьович там же. Вiн i не кидав справи. Мих[айло] Мих[айлович] зовсiм одiйшов i з нього всi страшенно незадоволенi. Гадаю, що справа безперечно вiдновиться. Але це все робиться дуже й дуже поволi. Незадоволенi вони й тобою, що не мають нiчого вiд тебе.
Щодо висилки тобi книжок, напишу iм. Постараюся розшукати тут тi, що ти просиш. Може знайду що-небудь. Але з книгоспiлчанських видань тут тяжко роздобути, бо iх на ринок пускали дуже мало i тут iх зрiдка можна побачити.
Становище на Вкраiнi дуже й дуже сумне. Напевно ти читав у часописах про голод. Запорiжжа, Одещина, Катеринославщина, Херсонщина – це цiлковитий жах. В газетах не перебiльшено. Поiли собак, котiв. Трапляються випадки людожерства. Гине десятки тисяч люду. Не можна, звичайно, описати всього того страхiття, що твориться. Треба бити в дзвони, бо самi ми не врятуемося тут. Я не знаю, чого закордон нiчого не робить. Кинути треба всякi полiтичнi симпатii й антипатii i рятувати людей. Невже поглухли всi там, що не чують наших тут зойкiв. Ми маемо вiдомости про промови Нансеновi в Манчестерi й по инших мiсцях про голод на Надволжi. Все це правда. У пiвденнiй Украiнi друге Надволжя. А вони там балакають.
Ти пишеш, щоб дати тобi список учених, письменникiв i т. п., щоб допомогти iм. Всiм треба допомагати. Всi недоiдають. Зерна треба для засiву, бо коли навеснi не обсiемося, всi погинемо. З Украiни кладовище залишиться. Треба кричати, писати, говорити, щоб допомогти.
В Киiвi Кримський, Тутковський, Зеров, Тичина, Алешко i багато iнших. В Харковi Хоткевич, Багалiй, Сумцов, Алчевська… Та хiба можна всiх перелiчити…
Ну, що ж тобi ще написати? Хiба про автокефалiю. Шириться, брат, рух цей на Вкраiнi. Багато потiм боротьби буде з клерикалiзмом. Грицько Дем’янович на епископа висвятився. Єрещенко так саме. Липкiвський за митрополита… Усi в святi лiзуть.
№ 9 «Б. П.» я читав. Сумно, брат. Розумiю, звичайно, що там усi ви у власнiм соку варитеся. Вилаяти треба вас усiх там. Чого гризтись? Шкiдливо й недоцiльно. Все це перемелеться, гадаю. Тебе особливо слiд вилаяти за статтю. Навiщо це все? Адже ж реальноi користи нiкотороi, а неприемний присмак залишаеться… Твоя, звичайно, це справа, але озиратися iнодi треба, бо написаного гумкою не зiтреш.
А щодо чешки, так чого ж?! Валяй! Якщо тiкатимеш, заховаю тут, так що не знайде. Плоди чешинят.
13. III.
От тобi тут прикладаю мiрку на Ляльчини черевики. Тут Соня додае ще одну мiрку, ще на однi черевики – меншi – це вже як ти соблаговолиш.
А чого ти ото не думаеш повертатися? Ти, брат, кинь. Повернешся ж колись. Всi повернуться. А я вже за тобою скучив сильно.
Щодо книжок, так… до чого ж ти був би хороший, якби вислав менi дещо. Особливо менi потрiбно Винниченковi «Вiдр[одження] Нацiй» i Христюкова «Матерiяли». Я ж не кинув думки написати дещо з Історii Укр[аiнськоi] Революцii, а матерiялiв нема, нiякiсiньких.
Прохав я про це й Нiну, i Шт[ефана], але не знаю, чи вишлють.
Щодо речей для мене, то, звичайно, дещо менi потрiбно дуже. О, ще пришли пар зо 2 панчох жiночих (це для жiнки), а для мене бритву. Буду поки що голиться, а як не приiдеш, то зарiжусь.
Добре було б, як би прислав пiянiно, або хоч концертовий рояль. Запакуй там одразу вже 2 коровi, сiм пар волiв, трактора (город копати) i одного цапа, бо думаю козу купувати.
Сьогоднi в мене жалоба. Кiт щиглика ззiв. Є в мене курка. Вона несеться. Чого й тобi бажаю: несись… на Вкраiну. Є й пiвень, але вiн не несеться.
