banner banner banner
Остап Вишня. Невеселе життя
Остап Вишня. Невеселе життя
Оценить:
 Рейтинг: 0

Остап Вишня. Невеселе життя

Довiдка про встановлення постiйного нагляду

за Губенком П. М.

28 березня 1926 р.

С П Р А [В] К А

28/III дано задание в осведомотделение об установлении постоянного наблюдения за Губенко Павлом Михайловичем с целью освещения его политфизиономии в настоящее время.

Пом. Уполномоченного КРО ГПУ УССР [Пiдпис]                        /Шерстов/

28/III 1925 г.

Остап Вишня

ВОЛЬОВИЙ СПОСІБ

11 листопада 1926 р.

Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жiнка… Працювала вона в однiм iз «коматiв», а я туди (в «комат») частенько зазирав по дiлах (дiлов! дiлов!). Ну й познайомилися…

Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, i мене, та й до мене:

– Мо, й ви випили?.. Випийте!! Чайок – вiн не вредить!..

Марина, як бачите, була в тому «коматi» за служницю… Чай ото, було, розносить, а пiсля «державних трудов» – «наслiдки» було то пiдмiтае, то ганчiркою повитирае, щоб чисто було скрiзь…

Завхоз так iй i наказав, як бралася вона за працю:

– Щоб менi скрiзь чисто було!

А Марина на те йому:

– Та то вже сама знаю. За те й грошi платите.

Справна була жiнка Марина… Нiколи iй нiякого «замiчанiя»…

Була Марина з Полтавськоi губернii, округ нiяких не визнавала i казала завжди, як було спитаеш ii:

– Якоi ви округи, Марино?

– Та я ж уже вам казала: Полтавськоi я губернii, а «в'езду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пiшли, а я як з села виiхала, так тодi ще писалося, що з «в'езду».

Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаеш:

– Хто ж ви така, Марино, украiнка, чи хто?

– Авжеж не хто: полтавська, украiнка.

– А якою ви мовою говорите?

– Ото причепились! Такою, як чуете… Якою люди, такою й я…

– І в школi вчилися, Марино?

– Аякже, двi зими ходила.

– Так якою ж ви мовою говорите?

– Та знаю вже я вас, знаю: вкраiнською говорю.

Побалакаемо ото, так i розiйдемося. Хороша була жiнка Марина, i роботяща, й привiтна… І про панiв не любила згадувати.

Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».

Чимчикую якось улицею, а до мене:

– Драстуйте!..

Дивлюсь – Марина.

– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?

– Та йду оце квитка купувати. Додому iду. Розщитали!

– Як?

– А так. Не видержала тоi мови вкраiнськоi… «Здаменту не здала».

– Як? Розкажiть!

– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усi по-нашому вивчилися говорити й писати… Ранiш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собi… «Трохи поспиш, трохи послухаеш». Коли ось комiсiя.

– Марино, – говорять, – Кривоверха!

Пiдходю…

– Звiдки ви? – питають.

– Полтавська.

– Украiнську мову знаете?

– Аякже… Руськоi не втну, а свою, – кажу, – знаю.

– Так скажiть нам, що таке «родовий вiдмiнок»?..

Я iм одказую: