Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня «маститостi» прибавляеться. Швидко-швидко вже замiсть волосся сама «маститiсть» на головi буде.
Тодi вже зовсiм добре. Прийдеш до редакцii, принесеш що-небудь, редакторовi незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретаревi:
– Пустiть! Воно, положим, нi к лихiй годинi не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуемо!
А ви, маститий, сопричислений до староi дегенерацii, коли до вас прийде хто-небудь з молодоi дегенерацii письменникiв, говоритимете:
– Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, i писалося! А тепер би ще писалося, та, знаете, треба пiдмемуарити життя пройдене. А то перед iсторiею буде нiяково.
Згодом трохи (тодi ж таки 1921 року) почав я працювати i в «Селянськiй правдi», де благополучно секретарював п'ять лiт пiд орудою С. В. Пилипенка. Робилося добре. Хороша була газета, царство iй небесне. Селян вона любила дуже. З любовi й померла.
Ну, а тепер про процес творчостi. Як я пишу.
Пишу я так. Беру папiр, беру олiвця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.
Мiряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сiдаю писати, нормальна, i пiсля того не пiдноситься.
З пульсом у мене пiд час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука бiжить по паперу, нiяк артерiю налапати не можна. А кинеш перо – нема рацii рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчостi». Так я вам i не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.
Щодо голови пiд час творчостi. Пробував мотати головою, як пишу – нiчого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в головi розхлюпуються. Коли поставити на голову пiд час творчостi гарячого чайника – замiсть прози вiршi виходять. І то якiсь невиразнi. Коли розiгнатись i вдаритись головою об стiнку – тодi якийсь такий плутаний верлiбр пишеться, що й сам нiчого не розбереш.
Живiт у творчостi займае так само неабияке мiсце. Коли людина, сiвши щось писати, правою рукою пише, а лiвою держиться за повний живiт, виходить дуже довга психологiчна повiсть, iдеологiчно заплутана. Коли живiт порожнiй i рука од буркоту в ньому одскакуе од нього, тодi здебiльша буде або короткий ямбiчний вiрш, або гарна новела.
Коли починаеш писати, треба сiдать на стiлець цупко, бо iнакше разом з головою в процесi творчостi починае брати участь i ота частина тiла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непоганi, але, беручи пiд увагу буйний розвиток нашоi культури, час вже нам робити переключку на голову.
Всi цi спостереження з власного досвiду.
Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчостi. Дехто з творцiв вважае, що найкращi твори виходять з-пiд пера людини, що «налита вкрай» всякими половими iмпульсами. Не скажу, наскiльки це вiрно. Тут щось не те, по-моему. Як ти його встигнеш слiдкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш i рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мiй погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового iмпульса» бережи.
На пiдставi свого досвiду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потiм уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трiшки й тяжка…
Як я ставлюсь до теперiшнiх лiтературних органiзацiй?
Ставлюся. Ставлюся я до «Ваплiте», до «Плугу», до «ВУСПП», до «Молодняка», до «Марсу», до «Неокласикiв», до «Бумерангу» (чи як вiн там зветься…). До всiх ставлюся.
Ех, дорогi моi товаришi! Був колись на свiтi один мудрий фiлософ. Звали його Йосипом, а по-батьковi й на прiзвище не знаю, як там вiн був.
Так отой мудрий фiлософ Йосип казав колись:
«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозi все в пригодi стане».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Із теперiшнiх письменникiв бiльше вiд усiх я люблю Хвильового й Досвiтнього.
Якби ви знали, якi це прекраснi письменники! Як з ними хорошо на полюваннi!
Коли ранок, коли над лиманом срiбний туман устае, коли сидиш у ямцi й очi твоi плавають у туманi, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.
Ах!
А праворуч од тебе Хвильовий, а лiворуч од тебе Досвiтнiй. Як iх не любить?!
І коли вони, – нi Хвильовий, нi Досвiтнiй, – нiколи не говорять про лiтературу.
А решта всi – хорошi письменники, так тiльки ж вони весь час про лiтературу, i стрiлять не вмiють.
Я й iх люблю, тiльки менше.
Із старих письменникiв менi подобаються: Нестор Лiтописець та Остромир.
Як ставлюся до театрiв? Я iх люблю. Я люблю березiльцiв, франкiвцiв, одещан, занькiвчан… Я всiх люблю. Я навiть оперу украiнську люблю. Слово честi. І якби, примiром, оперовi директори любили своi опери так, як я iх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас е оперових директорiв i вiддiл мистецтв, – у нас би, iй-богу, була украiнська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли вiн велике знаряддя, то треба дуже великого на директорiв знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.
Із тварин – найбiльше люблю кiз. Із комах – осу. Найулюбленiший колiр – жовто-бурий. Запах – фiалка. Із квiток найбiльше люблю – фуксiю. Котiв люблю за хвiст тягати. Із страв найсмачнiша – смажена картопля, щоб хрумтiла на зубах. Жiнок люблю стрижених i голених, i щоб у чоботях. У бога перестав вiрити через два днi пiсля того, як було приказано, що бога нема.
Крiм усього цього, я: член МОПРу, Авiохему, «Геть неписьменнiсть», товариства «Змичка» i лiтературного клубу iм. Вас. Блакитного. Жонатий.
Це все – для психологii творчостi!
Якось я запитав у свого сина:
– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..
– Людиною буду!
Я й подумав:
«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, нiж нам колись було. Вiн баринi ручки не цiлуватиме, i нема бiля нього картоплиння та бур'янiв. Нема, де замислюватись».
Занотував я отут найголовнiшi моменти з свого життя та найголовнiшi риси моеi вдачi й свiтовiдчування, що лягли в основу моеi лiтературноi роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте iх.
Як бачите, лiнiя в моему лiтературному життi була правильна. Що, робота нi к лихiй годинi не годиться? То нiчого: аби була лiнiя правильна.
Р. S. Чому я поспiшав так iз своею автобiографiею? Через вiщо сам я оце ii випускаю в свiт? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба врiжу, хтось вiзьметься за мою бiографiю… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячнi нащадки нiколи тебе не забудуть.
Інформацiя розвiдувального управлiння на Губенка П. М.
1 квiтня 1927 р.
НАЧАЛЬНИКУ 2-го ОТДЕЛЕНИЯ СО тов. КОЗЕЛЬСКОМУ
Задание тов. Джавахова
В ответ на В/задание за № 1649 от 17/III-27 г. сообщаю
что гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович, 32 лет, русский, женат, беспартийный, уроженец гор. Грунь, Полтавской губ. Проживал в доме № 12 по Большой Гончаровской ул. и 23/IV-26 г. из вышеуказанного дома выбыл на жительство в дом № 130 по Сумской ул., где по словам его бывшей жены, с которой он развелся, в настоящее время и проживает.
В этом же доме проживает его бывшая жена ГУБЕНКО Елена Петровна, 28 лет, дом. хоз. и ребенок.
