Чим не зразки куркульськоi, антикультурноi брутальностi?
Куркульський iдеолог, що змушений писати в умовах диктатури пролетарiату, зрозумiло, надзвичайно цинiчно ставився до своеi лiтературноi роботи. Побiльше нашкодити, по змозi без того, щоб на тому шкiдництвi його було викрито. Побiльше урвати матерiальних благ вiд ненависноi йому радянськоi влади: «Найголовнiше для письменника – гонорар» (IV—9). Тут Вишня виразно показуе свою психологiю проститутки вiд лiтератури, психологiю багатотиражного комерсанта з високим гонорарним тарифом i багатьма перевиданнями.
І тепер нарештi про останнiй розбор дотепiв.
Куркульська наволоч не вдержиться, щоб, навiть маскуючись, виразно вишкiрити своi зуби на радянську владу, на той ворожий йому соцiалiстичний зрiст, що буяе навколо нього:
«Сядеш собi (за клунею): вiтер вiе, сонце грiе, картоплiння навiвае думки про всесевiт, про космос, про соцiалiзм» (І—11). А ось про нацiональне питання.
«Є в селi ще одне дiвчина, що ii тут звуть: “Та вона руська”… Нацiональноi ворожнечi не помiчаеться: спить з мiсцевими парубками» (I—32).
Ось i iнше: у хатi-читальнi, колишньому будуарi князiвському, «колись… княжата плодились, а тепер там свiдомiсть плодиться» (I—121).
Надiв Кiндрат штани, подививсь… «свобода скрiзь, як пiсля революцii» (II—45).
А ось ще iнше:
Архангел розповiдае боговi на небi, про те, що робиться на теренi Радянськоi Украiни:
«…На базарi чув: моляться… тiльки молитви якiсь новi… все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва i в бога, i в христа, i в печенки, – селезьонки… Сумно, боже – розпаскудився народ… не слухае вас».
І нарештi, про останню категорiю дотепiв.
Досить навести iх, щоб зрозумiти всю дешевину, всю бездарнiсть цього куркульського юмориста.
Вишня колись сам писав: «Нещасний нарiд усi гумористи, бо навiть, коли зуби болять, мусиш писати веселе» (IV—8).
І, справдi, хiба оцю бездарну халтуру можна назвати юмором?
«Мою потилицю поклало в задньоi сусiдки якраз на те мiсце, де поперек у неi переходить у «далi» (I—26).
«Село думае, що за два роки можна всi мiсця перечухати» (I—64).
«Сорочка Одарочцi пiдiймаеться вище того мiсця, про яке ви зараз думаете» (I—74).
«Свинею зветься така людина (стiй, стiй, стiй… не туди заiхав… Отак завсiди, як про свиню почнеш, так когось iз знайомих згадаеш)» (II—25).
«Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розумiеться, в його корови, а не в його) теля» (II—156).
Дуже часто ця бездарнiсть сполучаеться з поганими пасквилями на нашу дiйснiсть.
«Хрест золотий, а по позолотi по тiй купочки бiленькi – то птиця господня антирелiгiйну пропаганду заводить» (І—109).
Про осоавiахiм: «Колективного пустимо газу на вся вразi та супостати» (II—145). На тему про зв’язок мiж мiстом та селом:
«І от коли агенти у дядькiв воли купують та потiм за цi воли по десять кар-бованцiв виплачують, – то не лицем вони купують, а зовсiм iншими органами» (I—115).
3. ПРО ОБРАЗИ ОСТАПА ВИШНІ
Вiзьмемо для прикладу таких три образи Остапа Вишнi:
«Стовбова дорога покрутилася… Бiлим ужем попiд скелями стрiмчастими перекручена…» (III—9).
«Море у чадрi з туману» (III—10).
«Яйла обiймае кримськi мiста могутнiми обiймами вiковiчних скель. І гордо над ними закинув курчасту голову Ай-Петрi» (III—11).
Три шаблонних, бездарних образи в стилi «красивих пейзажiв», оспiваних у всiх Бедекерах. За подiбнi образи по редакцiях викидають цiлi рукописи в корзину.
Помiтно пожвавлюеться опис кримськоi природи у Остапа Вишнi, коли вiн знаходить можливiсть порiвнювати кримськi пейзажi з вiдомим йому хуторянським оточенням.
«Хвильове море – це пастух. Воно гонить велику отару баранiв до берега…» (III—21).
«Медуза – морський холодець… Кругле, як мисочка, бiле, дрижасте, холодне i прозоре…» (III—2).
А ось i образ iншого кшталту:
«Накинула червону чадру на старий Крим революцiя» (III—67).
Остап спокусився в своему пiдлабузнюваннi до радянського Криму на «красивий» образ. А об’ективно вийшов скандал. І може навiть не скандал, а свiдоме паплюження соцiальноi революцii на Сходi. Адже чадра е символ пригноблення, i те, що на соцiалiстичному Криму нiби накинуто червону чадру, що це означае? Що бiльшовики, мовляв, пригноблюють Крим.
Перейдемо до гуморески «Слухай, обивателю». (III—163–169). Ця гумореска, одна з центральних, що дае нам правдиву уяву про справжнiй характер контрреволюцiйноi творчостi Вишнi. Загальна побудова гуморески витримана приблизно в тонах символiчних iнтермедiй бурсацьких драм, де брали участь такi фiгури неземного походження, як «милiсть божа», ангел, досконалiсть i т. д. Замiсть цих постатей Остап Вишня подае двi символiчнi фiгури «Революцiю» i «Обивателя».
Революцiя у Остапа Вишнi витримана в стилi умовностей буржуазноi французькоi революцii, як «чудесна жiнка, в криваво-червонiй порфiрi одягнена» (III—165). Революцiя це, за Вишнею, чудесна жiнка з неземною красою (III – 165).
З цього опису видно, як фальшиво-iдеалiстично подае Вишня постать (?) соцiалiстичноi революцii. Звичайно, з такого образу можна було б тiльки смiятись, коли б сама гумореска не промовляла чогось бiльшого. А от що каже Революцiя Обивателю:
«Я в бурi бурянiй принесла тобi машини, домни, паси… А ти «запальнички» почав робити… Я засвiтила твоi мартени, я завертiла твоi машини»… i т. д. (III—67).
Що хотiв сказати Остап Вишня оцiею розмовою мiж революцiею i обивателем? І насамперед, що вiн розумiе пiд словом «обиватель»? Як ми бачили з наведених цитат, революцiя каже, що вона вiддала йому машини. Кому вiддала революцiя машини? Пролетарiату. А чому Остап Вишня називае його обивателем?
Для пояснення цього досить пригадати те дике скавучання, яке доводилось чути з боку Хвильового i хвильовiстiв, з приводу непу. «Сталася зрада революцii» – так гукали Хвильовi. Тепер прекрасно вiдомо, чого коштувало оте iх «надреволюцiйне» виття. Класовий ворог будь-яким способом хотiв зробити наклеп на чергову стадiю соцiалiстичного будiвництва з тим, щоб пiдiрвати вiру в правдивiсть генеральноi лiнii партii i зрештою повернути рядянську краiну на шляхи капiталiзму й фашизму. При чому останне вони теж назвали «революцiею». Як ми бачимо, Вишня й тут докладае своеi краплинки отрути, порiвнюючи будiвника соцiалiзму до обивателя, не гiдного революцii.
4. МИСТЕЦЬКА МАШКАРА ОСТАПА ВИШНІ
Нацiоналiстичнi друзi Остапа Вишнi завжди намагалися довести, спираючись на минулу участь Остапа в радянськiй пресi, що Остап Вишня – це неухильний i моментальний популяризатор всiх заходiв радянськоi влади, «Остап Вишня – це украiнський Дем’ян Бедний» – ось що намагалися вони довести.
Але досить нам прочитати Вишневу автобiографiю, щоб зрозумiти, що це була цiлковита брехня. Почитаймо, що пише сам Вишня про себе:
«Весь тягар громадянськоi вiйни перенiс: i в черзi по пайки стояв i дрова саночками возив… а найтяжче було носити два пуда борошна… а таки донiс. Не кинув «здобуткiв революцii» (I—16).
«Ну, а потiм пiд’iхала платформа, мене й посадили. Потiм випустили, але я вже з тоi платформи не злазив. Нема дурних» (I—16).
«Чого я був у Кам’янцi, питаете? Та того ж, чого й ви» (I—17).
От тобi й «Дем’ян Бедний»! Колишнiй петлюрiвець, що вже був один раз в БУПРi за свою контрреволюцiйну дiяльнiсть, а потiм, випущений звiдти, спритно спромiгся провадити цю контрреволюцiйну дiяльнiсть в галузi лiтератури. Ось що вiн був насправдi. І ще пише, що «з радянськоi платформи не злазив: нема дурнiв» (I—16).
Справжню цiну цим словам тепер дуже легко пiдшукати.
