Наостанку я хотiв би ще раз на одному-двох прикладах показати убогiсть мистецьких засобiв Остапа Вишнi. (От вiн пише, наприклад: «Я фотографую з свого, звичайного, погляду, життя на селi» (I—45). І от як ця «фотографiя» провадиться: Робота: «аж гуде». «Тiльки гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп» (I—59). «Мантачать коси: дзень-дзень, дзень-дзень!» (I—80, I—134). Косять «рiвномiрно як годинник ссшш… ссшш… ссшш» (I—81), «в повiтрi камертони золотi: дззз, дззз, дззз» (197) i т. д.
Звичайно, це все не бiльше, нiж протокол та й те записаний вельми невправною i примiтивною рукою. Вишня iнодi не боявся й того, щоб так i сказати про самого себе: «Бути сучасним письменником значно легше, нiчого собi не читаеш, тiльки пишеш» (I—14). Ну, звичайно, коли маеш постiйно пiдтримку збоку повсюди розставлених контрреволюцiйною рукою своiх друзiв, можна покласти ноги до стола i халтурити що завгодно: все одно надрукують.
Вишня не вiд того, щоб iнодi довести i повну свою некультурнiсть. От, наприклад, сцену iз опери Вагнера «Трiстан i Ізольда» Вишня вважае за танок лише тому, що Айседора Дункан використала цю загальновiдому рiч для однiеi з своiх композицiй.
На цих кiлькох зауваженнях ми можемо завершити характеристику постатi й методiв роботи Остапа Вишнi. З поданого видно, що це був за суб’ект. Бездарний писака, що своiми корiннями виростав iз куркульства, а в мистецькiй творчостi був продовжувачем губановських «малоросейських» збiрок. Контрреволюцiонер, що, нахабно халтурячи, насмiлювався в зашифрованiй формi протаскувати в лiтературi куркульськi iдеi, колишнiй петлюрiвець, що змiнив вогнепальну зброю на перо «гумориста», от хто такий був цей «король украiнського гумору».
II
1. ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО
Ми переходимо тепер до аналiзу матерiалу, зiбраного Вишнею в 4-х томах його «Усмiшок».
Переважну увагу в своiх творах Остап Вишня вiддавав селу.
Вся установка селянськоi частини його «Усмiшок» скерована на те, щоб всiма силами пiдкреслити патрiархальну, хуторянську, куркульську незайманiсть радянського села:
«Ох i харрашо ж на селi! От тут тобi вишня пiд вiкном, а поруч осика, а пiд осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник!» (I—31).
Так декларативно починаеться фельетон – «Ось воно – село оте!», що править нiби за символ вiри для Остапа Вишнi. Ідилiчнiсть пейзажу тут просто таки Рубенсова, хоч за своiм звичаем автор не добирае принциповоi рiжницi мiж нужником та власним вiкном.
Автор всiляко намагаеться пiдкреслити, що село для нього… «не з тез статистичних вiдомостей повiтпродкомiсарiв, не з донесеннiв сiльрад i виконкомiв – не офiцiальне село, таке собi село» (I—31).
Що цим мало бути сказано? Очевидно, одне: хоч ви як не намагайтесь радянiзувати i колективiзувати село, а воно собi е не ваше, не офiцiальне, а наше, куркульське.
От якi риси вишукуе Остап Вишня в радянському селi:
«А так тихенько в нас. Оремо. Сiемо. Плодимось, як i всi православнi. Живемо, одне слово» (I—34).
«Отак просто школа. А пiсля школи розправа. А так живе старчиха. А навскоси кума Уляна. А посерединi майданчик. А на майданчику свинi» (I—32).
«До церкви дзвонять… А дзвiн малиновий, та тiль – гу-гу-гу – cобаки гавкають. Одне слово – село» (II—19). Селян Остап Вишня подае як справжнiх дегенератiв. Та справа не тiльки в тому. От наприклад, в «усмiшцi». «Пошти що й здря» Остап Вишня намагаеться показати, що село взагалi нездатне нi на який поступ. В цiй «усмiшцi» селянин вiдмовляеться вiд культурних нововведень за допомогою зачарованого кола: земля не вкупi – не можна культурно господарювати, а землевпорядкуватися не можна – бо земля не однакова i т. д. От, мовляв, яка е справжня психологiя сучасного селянина, а ви ще намагаетесь його на колективiзацiю тягти.
Дiйснiсть, велетенська революцiя в сучасному колективiзованому селi блискуче спростувала цей контрреволюцiйний наклеп Остапа Вишнi. Та вiн докладае всiх зусиль, щоб показати удаване банкротство будь-якого заходу радянськоi влади, вжитого до полiпшення побутових умов селян: «У селi е потребилiвка. Це в кращому разi, а найчастiше – «Стребилiвка», що – «отут вона в мене сидить», отут – це значить «пiд грудьми», або «в печiнках» (II—19).
А от i продовження:
«Але е одна штука, що трохи не примусила мене при в’iздi в село рявкнуть:
«Повстаньте, гнанi i голоднi!»
Щоб ви гадали, що це за «штука»?
Можно подумати, що Вишня побачив трактора.
«Арка!» (І—33).
От, мовляв, едине, що змiнилося на селi. Поставили арку.
Тут ми пiдiйшли до цiлоi серii «усмiшок», де Остап Вишня планово розглядае вiдповiднi галузi життя радянського села:
«Головполiтосвiта», «Жiнвiддiл», «Освiта», «Охорона народного здоров’я» i iнш.
Що ж е в цих «усмiшках»?
В «усмiшцi» «Головполiтосвiта» автор всiляко пiдкреслюе те, якi грандiознi установи Головполiтосвiти е в мiстi, а от в селi, мовляв, нiчого нема. Село перебувае абсолютно за межами культурних заходiв радянськоi влади.
«Он через дорогу пiд куминими Уляниними ворiтьми – кiлька колодок лежить. Ото й е наша Головполiтосвiта» (І – 43).
Що там вiдбуваеться? «Лапання», iдiотичнi похабнi спiви, «спання парами».
І все – вся Головполiтосвiта.
Жiнвiддiл – жiночi плiтки, церковнi iнтереси, над якими переважае розбита череп’яна ринка. Змалювання справжньоi фауни села, а не людей. І нарештi що найцiкавiше, за вiдсутнiстю iнiцiативи самих жiнок, голова сiльради об’являе, що жiнка мае однаковi права з чоловiком. Як i всюди, тут Остап Вишня намагаеться викривити справу так, нiби нi про якi органiчнi визвольнi рухи з боку жiночоi частини селян не може бути й мови, що iх звiльнення провадиться шляхом адмiнiстративних наказiв згори. Наклепницька суть цього твердження, що витiкае з тези Остапа Вишнi про чужорiднiсть радянськоi влади для села – нижче ми цю тезу ще проiлюструемо – ясна сама по собi.
«Освiта» – «Освiта на селi. Ну, тут навряд чи вийде усмiшка… Боюсь, що тут уже буде вишневий рид» (І—52).
І це Вишня насмiлювався заявляти тодi, коли радянська влада за допомогою мас розгортала роботу по лiквiдацii неписьменностi.
«Село – технiка…» – трактори: «…е… сили: двi кiнських i одна коров’яча» (І—57) i т. д. Сiшник – лантух. Косарки-снопов’язалки – люди, молотарки – дорослi, зерноочиснi машини – дiти. Цiлковита вiдсутнiсть машин.
«Село – книга». – Книг нема. Є лише старi грошi, що по них можна вчитися грамотi. Книжки ж використовують лише для крутiння цигарок. В цiй наклепницькiй «усмiшцi» Вишня безпосередньо подае руку бiлогвардiйському гумористу Арк. Аверченку, коли той стверджував, що в Радянському Союзi скоро нiхто нiчого не читатиме.
І це в той час, коли передвоенна норма книжковоi продукцii у нас в кiлька разiв перевищена, коли зокрема на Украiнi тиражi книжок за десять революцiйних рокiв в кiлька разiв бiльшi, нiж за двiстi передреволюцiйних.
Ховаючись за юродську форму викладу, Остап Вишня залюбки робить наклеп на культурну полiтику радянськоi влади.
«Охорона народнього здоров’я» – «Пасiчанський Наркомздрав – баба Палажка» (І—66). Засоби лiкування – власнi руки, власний язик, власний iржавий нiж. Класифiкацiя хвороб: переполох, глаз i т. д. А де ж робота НКЗдоровля? Звичайно, Остап Вишня ii намагаеться не помiтити.
«Профос» – ступенi освiти – пасти гуси – технiкум першого ступеня. Вища група – свинi. І все. «Профос» закiнчуеться одружiнням. Чого намагався досягти Остап Вишня в усiх цих «усмiшках»? Показати село таким закоснявiлим, що його, мовляв, не можна зсунути з вiковiчних хуторянсько-куркульських позицiй нiкому. Намагатися одбити бажання iхати до нього й працювати там провiдникам iдей радянськоi влади i, нарештi, подати всю сiльську роботу партii i радянськоi влади, як зверхне очковтирательство, командування згори i формалiстику.
А от iще одна надзвичайно нахабна «усмiшка». В нiй Остап Вишня намагаеться агiтувати за передплату на газети. На газети ненависноi йому радянськоi влади. От вiн i «агiтуе»:
«Передплачуйте» – щоб iх використовувати на цигарки.
Найбiльше виразностi набувае стиль Остапа Вишнi, коли вiн дiстае змогу рекламувати куркуля. От, наприклад, «усмiшка» – «Коли в головi лiй». Остап Вишня вишукуе куркуля, якогось Рудя, що побував у Францii, там навчився агротехнiцi i пристосував ii до своеi «пасiки величенькоi», господарства – 20 десятин на 15 чоловiк родини i т. д. Вишня не шкодуе жодних фарб, щоб розписати, який це зразковий господар, цей Рудь. І звичайно, стае зрозумiлим, що мав почувати Остап Вишня, коли майно таких Рудiв пiдчас розкуркулення експропрiювали для колективу.
Недалеко пiшов вiд цiеi «усмiшки» Остап Вишня в своему «Ярмарку»:
«І все ворушиться, дихае, курить, говорить, кричить, лаеться, мекае, iрже, ремигае, позiхае, кувiкае, хреститься, божиться, матюкаеться, заприсягаеться, пахне, смердить, воняе, кудкудахкае, квокче, смалить одне одного по руках, грае на гармонiю, на скрипку, причитуе, п’е квас, iсть тараню, одригуе, iкае, «булькае», лускае насiння i крутиться на каруселi» (І—203).
Усю цю сцену Остап Вишня закiнчуе лише одним словом: «Ярмарок!»
Таким мажорним акордом супроводить автор не радянський, а куркульський ярмарок. Коли ми порiвняемо цю усмiшку з попередньою, то це тiльки ствердить контрреволюцiйну послiдовнiсть Вишнi.
Виключно цiкава для Остапа Вишнi «усмiшка» «Ось воно як» (II—117).
Ця «усмiшка» нiбито агiтуе за ощадкаси. Мова в нiй iде про ощадливого середняка, Петра Федоровича Трактора, що скористався з послуг ощадкаси. «Проводив вiн культурне господарювання, корову злучав з сименталом, кобилу з арденом, свиню з йоркширом». В 1925 роцi вiн спродав худобу, «по хазяйству все справив. Подививсь – залишилось. І так залишилось, що як рахував, на вiкна поглядав». Середняк нiбито виходить трошки пiдозрiлий, нiбито вiн багатший за середняка. Але слухаемо далi: Поклав цей «середняк» грошi до ощадкаси. Каси по недiлях закритi, отже, коли в цi днi до нього приходили гостi, вiн не мiг купувати горiлки, бо вдома грошей не було, а ощадкаса була зачинена. Що ж зробив на ощадженi вiд продажу худоби грошi цей «середняк»?
