– «Трактора Петро Федорович на тi грошi купив, – он воно як.
Чи випили – питаете, як трактор купили?
– Випили.
– Але тодi вже можна.
Хто трактора купить, тому можна випить, тiльки не самогона» (II—119).
Виникае низка запитань: 1. Що це за середняк, що мiг на частину грошей, здобутих вiд продажу худоби, купити собi трактор?
2. Якому середняковi може бути потрiбний для його iндивiдуального господарства трактор? Адже лише для обробiтку своеi землi, йому було б не доцiльно придбати трактор. А для решти господарських потреб одного середняка трактор е занадто мiцне енергетичне джерело. Отже, – трактора Вишнин «середняк» вiддаватиме в експлуатацiю.
Отже, коротше кажучи, «середняк», з такою симпатiею поданий Остапом Вишнею, е звичайний собi куркуль. Фiлософiя неприкритого правого ухилу, славнозвiсний лозунг, «збагачуйтесь» – тут в творчостi Остапа Вишнi знайшли той же самий, жвавий вiдгук, що його мали правi опортунiсти вiд Кондратьевих, Чаянових i т. д. А вказiвки Остапа Вишнi про те, коли можна випити, а коли нi – нагадують справжнiй самоучитель хорошого тону для «мiцного мужичка», що за всяку цiну намагаеться збагатiти, використовуючи для цього всi можливостi, якi трапляються на його шляху.
Згадана «усмiшка» ворожа всiй полiтицi партii в селянському питаннi. Адже в Вишниного «середняка» вже давно поодбирали всi отi трактори, що iх купiвлi плескав у долонi Остап Вишня. Отак спромiгся Остап Вишня, коли йому замовили писати «усмiшку», що агiтувала б за ощадкасу, пiд цим прикриттям поагiтувати за ощадливого куркуля.
Перейдемо тепер до «усмiшки» «У колективi».
Очевидно, на замовлення якоiсь редакцii, Остап Вишня iздив до невеличкого колгоспу. Ясно, що загальна установка цiеi «усмiшки» зверхньо позитивна: адже коли Остап дозволив би собi в цiй «усмiшцi» показати своi справжнi куркульськi зуби, то ця «усмiшка» не побачила б свiту.
Але до чого ж огидно читати ii, знаючи справжнi класовi настанови Остапа Вишнi. До чого бездарна i нудна вийшла ця «усмiшка»! Вся вона побудована так: iз шести сторiнок понад двi присвячено тому, як автор iхав до колгоспу. Далi йде сухий переказ досягнень комуни. Зразок: «Ходiмте, я покажу вам наше поле. У нас тепер тридцять шiсть десятин пару, вiсiмнадцять десятин окопних («пропашних»), вiсiмнадцять десятин яроi пшеницi», i т. д. (І—148). Далi Вишня не в силах стерпiти, похабно дотепничае над «колективною роботою» колгоспiвського бугая i кнура, що «нiколи не вiдмовляеться з дозволу артiлi йоркширить мiсцевi селянськi поросята» (І—150). І далi (лишилось ще 3/4 сторiнки): про вишнi, дуже смачнi, i про те, що в жiнок у колективi «i очiпки на мiсцi, i волосся цiле».
Все. Звичайно, в «усмiшцi» нема нiякого узагальнення, що допомогло б усвiдомити iдею колективiзацii. Це – едина «усмiшка» про колектив, в усiх томах «усмiшок». Натомiсть пiдхiхiкування над словом «колектив», сухий репортаж по замовленню.
Отже, в селянських «усмiшках» Остапа Вишнi на весь свiй жалюгiдний зрiст постае персона куркульського агiтатора, який не випускав можливостi, щоб, прикрившись чи то жартом, чи то «iдеологiчно-витриманими темами», – протягти контрреволюцiйну куркульську агiтацiю.
2. ОСТАП ВИШНЯ І МАШИНА
Ми не знайдемо, звичайно, жодноi «усмiшки» Остапа Вишнi, де б говорилося про машину, як засiб переведення сiльського господарства на соцiалiстичнi рельси. З розiбраних вище «усмiшок» ми бачили, що Вишня навпаки агiтуе за передачу машин до рук куркульства.
Звичайно, у Остапа Вишнi ми можемо знайти такi плаксивi вигуки: «Ой, дайте iндустрiю! ой дайте!» (ІII—243).
І ще: «Та даймо ж машину! та пробi даймо ж машину! А то тiльки: кидь! кид!» (І—140).
Звичайно ж, що оспiваному Остапом Вишнею куркулевi дуже бажано було б, щоб йому дали трактора i щоб вiн мiг почувати себе так, як показано в iншiй гуморесцi Остапа Вишнi, в тiй, що лише «вставляй штепселi», а електрика все сама зробить. І поруч з цим благанням куркуля про одержання машин у цiлiй низцi «усмiшок» Остап Вишня, на перший погляд незрозумiло для чого, намагаеться запевнити, що селянство з машиною упоратися не може.
«Машину якусь десь побачили.
Ой, не пiдходь! Ой, не пiдходь! Бо так тобi й голову одкрутить.
Не бачиш хiба як крутиться? Не чуеш хiба, як гуде?.. Ой, не пiдходь!» (III—47).
Таке удаване протирiччя стае дещо зрозумiлiшим, коли ми звернемося до iншоi «усмiшки» Остапа Вишнi. «Вiн такий, вiн може…» (І—49). Тут вiдбуваеться майже те саме, що й в «усмiшцi» з купiвлею трактора куркулем. Трактор куплений, тiльки уже не «мiцним мужичком», а селянами, тобто очевидно колгоспом, або Созом. І от коли Остап Вишня в першiй «усмiшцi» натякав на те, що трактор, куплений куркулем, потрапив до обережних i дбайливих куркулячих рук, то тут, в колективi, справу вiн повертае зовсiм iнакше.
Механiк, що притранспортував трактор до села, повернувся до мiста. Тодi селяни почали випробовувати трактора самi:
«Сiдай ти тепер, Іване, на трактора: подивимось, як вiн у нас iхатиме!.. Ти ж сам придивлявся, куди його той механiк крутив!»
Іван сiв на трактора, пустив його, трактор поiхав, але зупинити чи правильно скерувати його Іван уже не зумiв. І коли трактор перекинув кiлька парканiв… – «пощастило якось то Івановi сiпнути за пiдходящу пружину. Трактор i став. Став, дивиться на Івана, головою хитае та щось i каже. А що вiн сказав, – спитайте у Івана…» (І—50).
Насамперед привертае на себе увагу, що Вишня бреше: загальновiдомий е той факт, що ще до заснування МТС, коли трактор йшов безпосередньо до колгоспу, тракторiв не лишали у селi без догляду i продавали iх до тих сiл, якi посилали ранiше своiх представникiв на курси трактористiв. Продаж тракторiв колективам супроводився вивченням на тракториста селянина з того села, куди трактора продавалося. Отже Остап Вишня для чогось збрехав.
А для чого саме? Звичайно, для того, щоб спаплюжити колектив, показати, що колективiст – темний, некультурний i неспроможний взяти до своiх рук складноi сучасноi машини.
Отже, i в питаннi про постачання машини Остап Вишня вiрний своiй куркульськiй лiнii.
3. ОСТАП ВИШНЯ І МІСТО
«Жнива. Чи зрозумiле це слово отiй мiльйоновоголосiй, мiльйоноокiй, мiльйоноворукiй i мiльйононогiй потворi, що мiстом зветься?» (І—79). Правда, спiвзвучний радянськiй сучасностi образ мiста?
Пролетарське мiсто, що несе смерть сiльському куркулевi, це безперечно для нього, для куркульського iдеолога, Остапа Вишнi, жахлива потвора, смертельний ворог. І вся злоба, все ехидство, на якi був спроможний Остап Вишня, обертаеться в нього проти радянського мiста.
Ця «потвора» за Вишнею нищить людей, нищить iх тiло:
«Решта органiв твого тiла мiського до чогось iншого повернулася. Все тiло твое прокатарене на соломi мечеться», i т. д. (I—108).
Але все це дрiбницi в порiвняннi з тим, як «псуе мiсто самих людей».
Остап Вишня весь час намагаеться пiдкреслити, що коли на «политих потом чорних ланах украiнських урочисто вiдбуваеться меса трудового селянського життя» (І—83), то в мiстi живуть лише непмани, ледарi, бюрократи i т. д. Що селяниновi, i колгоспниковi, i бiдняковi, i куркулевi абсолютно нiчого вважати на iснування мiста. Вiн пiдбурюе селянина проти мiста, виконуючи тим самим роль ретельного куркульського агiтатора:
«В городi, Дмитре Федоровичу, за пiвгодини ворочають тисячами пудiв твого жита в облiгацiях та вагонах. І сам ворочае, один… І потом не обливаеться. А Зоя Владимiровна чи й Клара Соломоновна зi своiми Севкою чи Абрашкою на верандi сидять, та ще пiд парасолькою, щоб колiру на обличчю не зiпсувати… Он як у городi, Дмитре Федоровичу» (І—83).
Автор навмисне приховуе вiд читача-селянина, що радянське мiсто не е мiсто капiталiстичне. Адже на час записання тоi «усмiшки» за спекуляцiю хлiбом уже садовили до БУПРу. Вiн навмисне умовчуе, що «город ворочае» тисячами пудiв жита, обертаючи iх на заводи, на машини, на трактори для колгоспного села. Остап Вишня насмiлювався буквально повторяти тi слова, що iх казали куркулi пiд час хлiбозаготiвель.
У цiлiй низцi iнших «усмiшок» Остап Вишня продовжуе компромiтувати радянське мiсто, радянських працiвникiв державних i кооперативних установ, в очах селянського читача.
«Хлiборобство дуже легка i дуже неквалiфiкована робота. Це не те, що в мiстi, в конторi якiй… Чи в трестi, чи в синдикатi. Там у мiстi, доки встанеш, доки оглянешся, доки прийдеш, доки сядеш… i цiлих вiсiм годин сиди, сиди й працюй… А потiм на два тижнi вiдпуск. А селяни весь час у вiдпуску, тобто» (I—113).
Далi йде опис тяжких умов роботи на селi.
Отже, Остап Вишня навмисне запроваджуе в свiдомiсть сiльського читача шкiдницьке переконання, що в мiстi лише нероби й ледарi. Вiн навмисне замовчуе, що в мiстi живуть також крiм бюрократiв десятки тисяч iндустрiальних робiтникiв, вiдданих чесних службовцiв.
«Нiчого навiть i те, що вода поллеться на груди вам. Цього ви не боiтесь, плям на шифонi чи на пiке у вас не буде. На гарячi груди вам литиметься вода, а вражiння таке, як у вас там в Харковi, коли найдорожча й найкраща до вашого серця свою наманiкюрену ручку прикладае…» (I—138).
Отже тут, в Харковi, мовляв, живуть самi непмани та наманiкюренi жiнки, чи що.
Ось Остап Вишня висвiтлюе роботу двох кооперативiв: – сiльського, «Шлях до соцiалiзму», де не провадиться нiякоi звiтностi i т. д. (чи не подiбний в такому разi цей кооператив на яку чергову куркульську махiнацiю?), i поруч з цим висмiюе роботу великого об’еднання кооперативних правлiнь у мiстi.
В «усмiшцi» «Пiдкачало» розповiдаеться про обурливий випадок бюрократизму в кооперативних установах мiста, де стiльки кооперативiв, що… «не шлях у тому мiсцi до соцiалiзму був, а паркет… Не йди, а пливи» (І—90). Коли порiвняти двi наведенi «Усмiшки», доводиться мимоволi робити такий висновок: у селi працювати тяжко, натомiсть люди добрi, в мiстi ж е всi умови для нормальноi роботи, але люди нiкуди не годяться.
І нарештi цiлковито провокаторськи подае Вишня проблему мiста та села в «усмiшцi» «Про дядька Панаса, про ножицi та про гудзика» (II—1), де задана тема про потребу лiквiдувати розходження мiж цiнами на промисловi та сiльськогосподарськi товари набула контрреволюцiйного куркульського трактування.
Подана в «образних формах» (не обiйшлось, як i завжди, без штанiв, «переднiх фасадiв» та дотепiв, що на цьому нехитрому грунтi виростають) проблема ножиць у Вишнi трактуеться виключно, як грабування дядька-селянина пролетарським мiстом.
Коли дядько Панас питае в сiльрадi, коли будуть лiквiдованi ножицi, йому вiдповiдають:
– «Розхожденiе. Мiри приймаються» (II—13)… І все. Вишня подае цi слова так, що вони звучать в устах представникiв сiльради брехливим одмахуванням, бо вiн тут же подае мiсто, як скопище бюрократiв, яким потрiбнi грошi «на авто, на жеребця, на килими, на м’якi крiсла (II—16).
