6 жовтня 1859. Михайлова Гора
Коханий земляче, Тарас Григорьевич!
Через Ивана Ив[ановича] Соколова шлем к Вам наши приветы с Михайловой Горы; а с тем вместе посылаю Вам вышитую для Вас украинскую сорочку, позабытую Вами сорочку и платок и обещанный Вам 3-й том летописи Величковой. От всей души желаем Вам здоровья, светлого духа и художественного, творческого вдохновения на берегах Невских. Не забывайте нас и хоть изредка отзывайтесь к нам сюда, на берега Днепровские, где в окрестностях Михайловой Горы оставили Вы о себе живейшие и самые сердечные воспоминания. А на правой стороне Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен. Жалею сердечно, что не увидели[сь] мы еще раз; но Ваше письмо, зовущее нас в Киев, шло к нам из Мошен десять дней и застало меня нездорового. Так мы и остаемся даже до сего дня безвыездно, отлагая посещение Киева все впредь… Зимовать остаюсь в Малороссии и, всего вероятнее, что не в Киеве, а на Михайловой Горе.
Еще раз желаю Вам здоровья и поэтического воодушевления и, обнимая Вас мысленно, остаюсь навсегда душевно преданный Вам
М. Максимович.
6 окт[ября] 1859.
Михайлова Гора.
Прилагаю при сем письмо к Вам, из С[анкт]-П[етер]б[урга] присланное.
Прошу Вас прислать оттиски всех до единого гравюр Ваших, ибо мне хочется иметь полную коллекцию произведений Вашего резца. А стихотворения Ваши?.. Чем кончилась судьба их в цензуре и скоро ли мы увидим их в печати?.. Дайте, Бога ради, весточку о себе, когда Вы из Киева выехали и как живется Вам там на севере?.. Господь да хранит Вас!
Дописка М. В. Максимович:
Желаю и я Вам всего лучшего и прошу Вас не забывать нас; я очень жалею, что не видела Вас больше, но надеюсь увидеть Вас на будущее лето, желаю Вам от всей души здоровья и успеха в Ваших занятиях.
Преданная Вам
Маруся.
350. Т. Г. Шевченка до М. О. i М. В. Максимовичiв
9 жовтня 1859. С.-Петербург
1859.
9 октября
Моi любii, моi единые друзi, чи ви ще й досi, на Михайловiй горi гуляючи, дивитесь на заднiпрянськi гори? Благо вам, моi единые друзi! Я вже другий мiсяць як гнию в петербургскому болотi та тiлько сьогодня урвав швидкий час, щоб написать вам хоч тiлько те, що я живий i здоровий. До 16 августа я пiджидав вас у Киевi, а потiм як чкурнув, то через тиждень i дома опинився. А тепер сижу собi, работаю та згадую собачого сина черкаського iсправника Табашникова. Та iнодi мошнянських панночок. Щоб женихи снилися!
На те лiто, як Бог поможе, побачимось, то розкажу вам дрiбненько все, що, робили з мене в Киевi, а тепер нiколи.
Пишiть до мене, як буде ласка, так: В С. Петербург. В Большой Морской, в доме графа Уварова. Михайлу Матвеевичу Лазаревскому.
Бувайте здоровi та веселi, поклонiться низенько од мене старим Деркачам та заднiпрянським горам.
Не забувайте щирого вашого друга Т. Шевченка.
351. Т. Г. Шевченка до І. М. Сошенка
9 жовтня 1859. С.-Петербург
1859.
9 октября.
Посилаю тобi, мiй искренний друже, дещо моеi нiкчемноi роботи. А любiй панночцi Ганнусi, замiсть мазурок Шопена, нашi пiснi. Нехай грае та виспiвуе, та не радиться з панною Валентиною, вона ii доброму не научить.
Напиши менi свiй адрес i напиши, як зовуть пана i панi Красковських i як зовуть Чалого i Чалиху. Андрiевському сам занеси рисунок i гарненько поклонись йому од мене.
Не забувай искреннего твого друга Т. Шевченка.
Адрес:
В С. Петербург. В Большой Морской,
в доме графа Уварова. Его высокоблагородию
Михайлу Матвеевичу
352. Т. Г. Шевченка до Н. В. Тарновськоi
22 жовтня 1859. С.-Петербург
Кумасю, серце мое!
Увечерi я буду у Карташевських. Ще на тiм тижнi обiцяно. Як матиму час, то прийду обiдать, i поговоримо. А поки що приймiть, мое серденько, моя единая кумасю! оцей нiкчемний рисунок на згадування 8 октября 1859 року.
Оставайтеся здоровi.
І кум, i друг, i брат
ваш щирий
Т. Шевченко.
22 октября
1859.
353. Ф. Г. Лебединцева до Т. Г. Шевченка
22 жовтня 1859. Киiв
22 октября 1859 года.
Тарас Григорович!
Нехай Вам Бог дае здоров’я, нехай вiка прибавить! Спасибi Вам, що я побачив Вас i побалакав з Вами хоть трошки. А про те жалкую i досi, що не довелось менi ще раз побачиться з Вами. Прибiгав я до Вас разiв зо три та й ще раз довiдався, як уже зовсiм зiбрався в дорогу – коли ж Вам нiколи, здаеться, й просвiтку не давали, – засмикали, як жиди того пана, що до склепу закликають. Нехай буде, як сталось, а тим часом от що: чи отдали Вам мою казань, що читав я перед Вами? Не повинна, здаеться, пропасти, а втiм, хто його зна, бо й сам я не вiдаю, кому ii оддав. Вже останнiй раз прибiг я до Вас, та не застав не тiльки Вас, але й Гудовських. От i вийшов я на улицю, коли дивлюсь, – сидить на стовпчику якийсь льокай. «Чий ти?» – питаю його. – «Гудовських», – каже. – «Де ж пани твоi»?» – «Не знаю». – «А Тарас Григорович?» – «В гiмназii». – «Будь же ласкав, – кажу йому, – оддай осю бумагу Тарасу Григоровичу, як вернеться вiн додому!» – Та й оддав йому ту казань. Отак було, а втiм, хто його зна, може й справдi казна-кому оддав. Скажiть же, будьте ласкавi, чи вона у Вас, та казань, i що Ви думаете з нею зробить? Може, читали кому, так що люди кажуть? Мабуть, кепкують, глузують: «Це, – скаже iнший, – не проповiдь, а «рассказ, описание». Нехай собi що хотять кажуть, а я хоч тричi присягну, що так треба писать. Годiв з п’ять я думав об сьому дiлi, та й видумав, бачте, таке, що аж ченцi здивувались. Нехай iх, ченцiв тих, дiла судять.
Вибачайте, Бога ради, що змикитив трошки перед Вами, бо й досi не прислав передмови до теi казанi. Якщо можете приткнуть ii де-небудь, то пришлю, далебi, пришлю. Напишiть, будьте ласкавi, хоч трое словечок – велике спасибi скажу. Послав би й тепер ту передмову, так не дописана i не переписана: нiколи було i тепер дуже нiколи. Був я ще раз в Украiнi. Ненько рiдная! Нехай тебе Господь милуе! Сонце палило вдень, i мiсяць вночi!.. Надивився доволi на панiв, попiв i людей. Пани останню кров висисають, попи звичайно службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще й добре випивають, а нарiд бiдний терпить, терпить та сльози нищечком витирае. Нiхто до його слова не промовить, нiхто йому не скаже, як то в свiтi Божому жить, щоб Боговi вгодить i душi добро придбать. Прожив я в Корсунi недiль зо двi. Там, коли пам’ятаете, рядом з братом моiм становий живе, так-таки хата коло хати. Як-то людей там мучать! Як вони кричать та плачуть! А становий в шляфроку по станi походжае, люльку тягне, заглядае… не скажу куди, та на ввесь рот свiй репетуе: «Дужче, дужче! Эх ты, бездельник! Я тебя самаво»… Прийшла якось до брата мого убогая жiнка – на чоловiка жалiться, вклонилась, взяла благословення та й каже: «Батюшечко, серце, отець духовний! Змилосердiться надо мною, що я така нещасна, дайте пораду. Чоловiк мене не злюбив вже годiв з п’ять: попереду, було; все б’е, потiм од миски одiгнав, далi зовсiм з хати вигнав, а тепер вже комору розкидае, щоб не було менi де й голову прихилить, в мене ж дiточок п’ятiрко од його-таки, хлiба дастьбi, зодягнуться нiчим. Заступiться, батюшечко, сердце, голубчику»! Розпитався брат мiй ще трохи, та й каже: «Пiди ж ти, голубко, до станового та попроси i його, та що вiн тобi скаже, тодi вже прийдеш до мене». – «Нехай мене Бог сохранить од того стану! Я ще зроду там не була», – сказала i трохи не заплакала. – «Не бiйся, – каже iй брат, – хiба ти худе що зробила… iди; от i становий по двору ходить». Пiшла та зараз i прибiгла назад: побiлiла, виду на ii нема i труситься, неначе од пропасницi. «Що тобi таке?» – питае ii брат. – «Оце! – насилу промовила i тяжко зiтхнула, – i не стямилась, поки й до вас прибiгла. Приходжу до його, вклонилась та й стала казать: ваше благородiе! така й така рiч… А вiн, пробачайте, поганець, як крикнув, як затупотiв ногами та почав нiвечити мене словами, то я не знала вже, як i втiкать од його. Нехай вiн западеться – той стан. Зроду-звiку не пiду туди». Пораяв брат i сам, як мiг, а менi й досi жаль тоi жiнки. Отаке-то! А то знов писарець невiрний вилiзе на «балкон» та звiдтiль соцьких перекликае, та лае так скверно, що аж слухать сумно. Пiдошви не варт, а коверзуе. Горе, та й годi!
Що б iще Вам сказать? Недавно наша духовна цензура благословила напечатать одну проповiдь Фiларета, що архiереем в Чернiговi. (Оцей самий Фiларет недавно забрав з нашоi консисторськоi архiви деякi бумаги, а деякi прислав в нашу архiву. Треба подивиться, може, що й ласеньке е. Я хочу написать до його, щоб вiн прислав з Глуховського монастиря Мельхиседековi бумаги. Фiларет – розумний чоловiк, тiлько бiда, що кацап, хоч i трудящий). Проповiдь написана була по-кацапськи, бо Фiларет i слова не втне по-нашому; так найшовся, бачте, священик, що переiначив ту проповiдь. Воно так неначе й по-нашому, але зовсiм по-кацапськи. В цензурi, щоб Ви знали, всi кацапи; от питаю я того, що благословив печатать: «Чи ви розiбрали, що там написано?» – «Как же-с! – сказав вiн менi, – там все почти слова русские!» – Кумедiя, та й годi!
