– Нi, менi треба побачити цих проiжджих, – вiдказав Вамба. – А раптом вони iдуть з дивокраю за дорученням короля Оберона[80 - Оберон – мiфiчний король ельфiв, лiсових духiв у кельтiв.]!
– Помовч! – цитьнув на нього свинопас. – Навiщо верзти всiлякi дурницi, коли зараз уперiщить гроза з громом та блискавкою?! Чуеш, як гримить? Ох i дощ!.. Скiльки живу, не бачив, щоб о лiтнiй порi краплi були такi здоровi. Подиви-но, вiтру немае, а дуби крекчуть та стогнуть, наче в бурю. Знаеш що, помовчи, i ходiмо хутенько додому, поки гроза не вдарила! Вночi тут буде невесело.
Вамба, мабуть, визнав усю справедливiсть цих мiркувань i пiшов слiдом за своiм приятелем, котрий, пiдхопивши довгий цiпок, що лежав бiля нього на травi, квапливо рушив геть. Цей новий Евмей[81 - Евмей – вiдданий своему господаревi раб-свинопас з «Одiссеi» Гомера.] щодуху поспiшав до узлiсся, пiдганяючи з допомогою Фангса свое галасливе стадо.
Роздiл II
Чернець той був наглядач монастирський
І вправний вершник; вiн любив лови
І шанував iх бiльше, нiж молитви.
Таких абатiв прийнято судити,
Та цей був добрий, нiде правди дiти.
Його коня усi довкола знали —
Так кiнська збруя весело бряжчала,
Немов тiеi церкви тихий дзвiн,
З якоi баришi отримав вiн.
Чосер[82 - Епiграф: Дж. Чосер, «Кентерберiйськi оповiдання: загальний пролог».]
Кiнський тупiт лунав усе ближче, i Вамба, якому закортiло будь-що побачити вершникiв, не зважаючи на вмовляння i докори свого товариша, раз у раз вигадував причину, щоб спинитись: то зривав з високого куща недостиглi горiхи, то проводжав поглядом гарненьку селяночку, що проходила осторонь; i тому вершники наздогнали iх досить скоро. Кавалькада складалася з десяти чоловiк; двое, що iхали попереду, вочевидь були шляхетними особами, а iншi – iхнiми слугами. Заняття i звання однiеi з цих осiб не викликало сумнiву: то була духовна особа у високому санi. На ньому був одяг ченця-францисканця[83 - …ченця-цiстерiанця… – Статут цiстерiанцiв був схожий на статут бенедиктинцiв. В Англii перший цiстерiанський монастир виник у 1129 р. в Сурреi, проте характернiшi вони були для пiвночi краiни, кiлька цiстерiанських монастирiв було у Йоркширi. У ХІІ ст. орден цiстерiанцiв був одним з найвпливовiших у духовному й полiтичному життi Англii.], пошитий з вельми гарноi тканини, що забороняв статут цього ордену; його доладну, хоча й трохи огрядну постать укривав плащ з вiдлогою з прекрасного фламандського сукна, що спадав долу вiльними широкими складками. Лице цього чоловiка не бiльше свiдчило про богобоязку скромнiсть, нiж вбрання – про презирство до свiтськоi марноти. Риси обличчя були б привабливими, якби хитруватий епiкурейський[84 - Епiкурейський – тобто такий, що засвiдчуе схильнiсть до чуттевих насолод.] вогник в очах пiд набряклими повiками не викривав у ньому потаемного розпусника. Втiм, професiя i сан так привчили його володiти собою, що його лице, якби вiн забажав, могло прибрати урочистого виразу – хоча вiд природи воно виражало доброзичливiсть i недбалу зверхнiсть.
Всупереч монастирському статуту, едиктам пап i церковних соборiв його одяг вражав своею розкiшшю: рукави плаща в шанованого служителя церкви були пiдшитi й отороченi дорогим хутром, на мантii красувалася золота застiбка, i все його чернече вбрання було таким само ошатним i вишуканим, як за наших часiв – плаття гарненьких парафiянок iз секти квакерiв[85 - Секта квакерiв – християнська протестантська секта, поширена в США та Англii, виникла у ХVІІ ст.]: вони дотримуються належного покрою i кольору, але при цьому вибирають таку тканину, що вбрання пiдкреслюе iхнi чари не гiрше вiд одягу свiтських красунь.
Превелебний отець iхав верхи на вгодованому мулi-iноходцi; кiнська збруя була пишно оздоблена, а вуздечку, за тодiшнiм звичаем, прикрашали срiбнi дзвоники. Нiщо у стрункiй поставi священика не нагадувало про чернечу незграбнiсть – вiн сидiв у сiдлi впевнено, мов досвiдчений вершник. Було очевидним, що цей спокiйний мул-iноходець, обвiшаний прикрасами, потрiбен своему чепурному хазяiновi лише для повсякденних переiздiв. Один iз слуг-мирян, що супроводжували прелата, вiв за вуздечку баского iспанського жеребця, на якому чернець iздив в урочистих випадках. Таких коней, що за тих часiв були в модi у багатих дворян, з превеликими труднощами привозили з Андалузii купцi. Сiдло i збруя на цьому прекрасному конi були вкритi довгою попоною, що спадала майже до землi; ii прикрашали вишитi зображення хрестiв та iнших церковних емблем. Другий слуга вiв пiд уздечку нав’юченого мула, який, певно, нiс на собi поклажу настоятеля; двое ченцiв того самого ордену, але нижчого сану, iхали в кiнцi кавалькади, смiялися, про щось собi гомонiли i не звертали нiякоi уваги на iнших вершникiв.
Супутником прелата був високий на зрiст чоловiк рокiв сорока з лишком, сухорлявий, але мiцний. Його атлетична фiгура наче складалася з самих кiсток, м’язiв i сухожиль, що свiдчило про звичку до тiлесних вправ; було видно, що вiн пройшов чимало тяжких випробувань i ладен пройти ще стiльки ж. На ньому був червоний капелюх з хутряною оторочкою, подiбний до тих, що iх французи називають mortier через iхню схожiсть на ступку, перекинуту догори дном. В обличчi цього чоловiка читалося бажання навiювати кожному стрiчному почуття шанобливого остраху i покори. Це дуже виразне, рухливе обличчя з важкими i грубими рисами, засмагле пiд тропiчним сонцем до негритянськоi чорноти, у мить спокою немовби спочивало пiсля вибуху шаленоi пристрастi; але набряклi жили на лобi i нервове сiпання верхньоi губи показували, що буря може щомитi вибухнути знову. В проникливому поглядi його смiливих темних глибоких очей чаiлася оповiдь про перенесенi i подоланi небезпеки. Вiн мав такий вигляд, наче хотiв наразитися на опiр – лише для того, щоб знищити супротивника, виказати свою волю та мужнiсть. Глибокий рубець над бровами робив його обличчя iще суворiшим, а одне око, ледь зачеплене цим рубцем, трохи косило i дивилося з похмурою люттю.
Цей вершник, подiбно до свого супутника, був одягнений у довгий чернечий плащ, але червоний колiр цього плаща давав зрозумiти, що його хазяiн не належить до жодного з чотирьох головних чернечих орденiв. На правому плечi був нашитий бiлий суконний хрест дивноi форми[86 - Хрест дивноi форми – Мальтiйський хрест з вiсьмома променями. Проте у кольорах Скотт вiдхилився вiд фактiв: подiбно до цiстерiанцiв, храмовники носили бiлу сутану, що мала означати чистоту, i червоний хрест.]. Пiд плащем проглядала несумiсна з чернечим саном кольчуга, рукави i рукавички якоi були зробленi з металевих кiлець; сплетена з надзвичайною майстернiстю, вона щiльно, мов нашi светри з м’якоi вовни, облягала його тiло. Наскiльки давали змогу бачити складки плаща, кольчуга прикривала i його стегна; колiна були вкритi тонкими сталевими пластинками, а литки – металевими поножами. За поясом стирчав великий двосiчний кинджал – едина зброя вершника.
Їхав вiн верхи на мiцному iздовому конi; певно, хотiв поберегти сили свого порiдного бойового скакуна, якого один iз зброеносцiв вiв позаду. Кiнь був у повному бойовому уборi; з одного боку сiдла висiв короткий бердиш з розкiшною дамаською насiчкою, з другого – оздоблений пiр’ям шолом хазяiна, його ковпак з кольчуги i довгий двосiчний меч. Другий зброеносець тримав у пiднятiй руцi спис хазяiна; на наконечнику списа майорiв невеликий прапорець iз зображенням хреста, подiбного до того, що був нашитий на плащi. Той самий зброеносець тримав невеликий трикутний щит, згори широкий, щоб прикривати груди, i загострений донизу. Щит був у червоному суконному чохлi, i тому написаний на ньому девiз прочитати було неможливо.
Слiдом за цими двома зброеносцями iхали двое слуг; з iхнiх смаглявих облич, бiлих тюрбанiв i дивного крою одягу було зрозумiло, що вони – уродженцi Сходу. Та й в усiй подобi цього воiна i його почту вчувалося щось дике i чужинське. Одяг його зброеносцiв сяяв коштовними оздобами; на шиях у схiдних слуг були срiбнi обручi, на напiвоголених смаглявих руках i ногах – срiбнi браслети. iхне шовкове вбрання, погаптоване вiзерунками, свiдчило про багатство i шляхетне походження того, кому вони служать, i водночас дуже вiдрiзнялося вiд його власного простого одягу. Вони були озброенi кривими шаблями iз золотою насiчкою на рукiв’ях i пiхвах i турецькими ятаганами тонкоi роботи. В кожного при сiдлi стирчав пучок дротикiв, завдовжки футiв в чотири, з гострими сталевими вiстрями. Цей рiд зброi був широко розповсюджений у сарацинiв i досi використовуеться у военнiй забавцi, яку полюбляють схiднi народи i яка називаеться «ель-джерiд». Конi, на яких iхали слуги, були арабськоi породи; стрункi, сухорлявi, з легкою ходою, з тонкими гривами, вони нiчим не нагадували незграбних важких жеребцiв, яких розводили у Нормандii i Фландрii для воiнiв у повному бойовому обладунку. Поруч з цими велетенськими тваринами арабськi були подiбнi до легкоi миготливоi тiнi.
Дивний вигляд цiеi кавалькади зацiкавив не тiльки Вамбу, але i його бiльш розважливого приятеля. У ченцi вiн одразу впiзнав прiора[87 - Прiор – у католицькiй церквi настоятель чоловiчого монастиря, у Середнi вiки – помiчник абата; мабуть, цю церковну посаду i займав Еймер. Абатство Жорво – цiстерiанський монастир у Йоркширi, збудований у 1156 р., зруйнований у 1537 р., згодом вiдбудований.] абатства Жорво, що зажив слави у цих краях як завзятий мисливець i любитель бучних бенкетiв, а також, якщо вiрити людському поголосу, i деяких iнших забав, аж нiяк не сумiсних iз чернечими обiтницями. Проте в тi часи до поведiнки ченцiв i священикiв ставилися поблажливо, i прiор Еймер мав добру славу серед сусiдiв свого абатства. Його жвава та приязна вдача i постiйна готовнiсть дарувати прощення дрiбних грiшкiв зробили його найкращим другом усiх мiсцевих дворян, титулованих i не титулованих; багатьом з них вiн доводився родичем, оскiльки походив зi шляхетноi норманськоi родини. Жiноцтво також ставилося вельми поблажливо до цього чоловiка, який був пристрасним шанувальником прекрасноi статi i вмiв розвiяти смертельну нудьгу, вiд якоi потерпали хазяйки старовинних замкiв. Настоятель захоплювався полюванням, мав найкращих соколiв i хортiв у всьому пiвнiчному краi; завдяки цьому вiн завоював щиру прихильнiсть дворянськоi молодi. З людьми бiльш статечного вiку вiн звик грати iншу роль, що в разi потреби робив дуже талановито. Його неглибокоi начитаностi вистачало для того, щоб навiювати неукам пошану до його знань; поважний вигляд та велемовнi просторiкування про авторитет церкви i духiвництва змiцнювали в тих, хто його оточував, повагу до його святостi. Навiть простолюд, що звик суворо засуджувати поведiнку своiх панiв, прощав прiоровi його легковажнiсть. Це пояснювалося тим, що Еймер був дуже щедрим, а за добросердiсть, як вiдомо, прощаеться багато грiхiв. Вiн мiг вiльно розпоряджатися бiльшою частиною монастирських прибуткiв, i це надавало йому змогу не лише вдовольняти своi забаганки, але й щедрою рукою допомагати сусiднiм селянам. І якщо прiоровi Еймеру подеколи траплялося з надмiрним запалом скакати на ловах чи надто гучно веселитися на бенкетi, якщо комусь впадало в око, як вiн удосвiта прошмигуе крiзь бiчну хвiртку в стiнi свого абатства, повертаючись додому з нiчного побачення, люди тiльки здвигали плечима i мирилися з таким неподобством, пам’ятаючи, що багато хто з його товаришiв грiшить так само, не спокутуючи своiх грiхiв тими чеснотами, якими вирiзнявся цей чернець. Тому прiора Еймера добре знали i нашi сакси. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: «Benedicite, mes filz»[88 - Благослови вас Господь, сини моi (лат.).]. Проте дивний вигляд супутника Еймера i його почту так зачудував свинопаса i Вамбу, що вони навiть не почули запитання настоятеля, коли вiн поцiкавився, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на нiч. Найбiльше вразив iх чи то чернечий, чи то военний одяг смаглявого чужинця i дивне вбрання та озброення його схiдних слуг. Вельми ймовiрно, що саксонським селянам рiзала вуха та мова, якою було дане благословення i задане питання, хоч вони й розумiли, що це значить.
– Я вас питаю, дiти моi, – повторив настоятель, пiдвищивши голос i переходячи на той дiалект, яким розмовляли мiж собою нормани i сакси, – чи немае десь поблизу добродiя, який з любовi до Бога i вiрностi святiй нашiй матерi-церквi надасть нам притулок на цю нiч i пiдкрiпить сили двох убогих ii слуг та iхнiх супутникiв? – Попри удавану скромнiсть цих слiв, вимовленi вони були з надзвичайною поважнiстю.
«Двое вбогих слуг матерi-церкви! Хтiв би я знати, якi ж у неi дворецькi, чашники та iнша челядь», – подумав Вамба, проте, хоч i вважався дурнем, не насмiлився висловити свою думку вголос.
Подумки зробивши таке зауваження, вiн звiв очi до неба i вiдповiв:
– Якщо превелебним отцям до душi ситна вечеря i м’яка постiль, то за кiлька миль звiдси знаходиться Бринксворт-ське абатство, де iх зустрiнуть з належною пошаною; а якщо вони бажають провести вечiр у каяттi, то оця лiсова стежина доведе iх до хижки в улоговинi Компенхерст, де побожний чернець-самiтник надасть iм притулок i роздiлить з ними вечiрнi молитви.
Але прiор, вислухавши обидвi пропозицii, лише похитав головою.
– Любий мiй, – сказав вiн, – твоi дзвiночки бряжчать так гучно, що геть заглушили голос твого розуму. А то б ти знав, що Clericus clericum non decimal[89 - Священик не платить десятину священику (лат.).], тобто ми, духовнi особи, не просимо притулку одне в одного. Ми звертаемося до мирян, щоб дати iм змогу послужити Боговi, допомагаючи його слугам.
– Я що, я ж просто вiслюк, – вiдказав Вамба, – а дзвiночки в мене не гiршi, анiж у мула вашоi превелебностi. Та менi здавалося, що доброта матiнки-церкви i ii слуг звернена, як то ведеться в усiх iнших, перш за все до своеi родини.
– Ану, годi пащекувати! – крикнув озброений вершник, сердито перериваючи блазня. – І покажи нам, якщо знаеш, дорогу до замку… Як ви назвали того френклiна, прiоре Еймер?
– Седрiк, – вiдповiв прiор. – Седрiк Сакс… Скажи-но, друже, чи далеко ми вiд його дому i чи не можеш ти вказати нам дорогу?
– Дорогу знайти важкенько, – промимрив Гурт, вперше за весь час зайшовши в розмову. – Та й спати там лягають рано, в домi у Седрiка.
– Ну-бо, не верзи дурниць! – мовив воiн. – Навiть якщо лягли, то встануть, щоб прийняти таких гостей, як ми. А нам не до лиця просити гостинностi там, де ми можемо ii вимагати!
– От не знаю, – похмуро мовив Гурт, – чи добре я зроблю, як покажу дорогу до оселi мого хазяiна таким людям, якi вимагають того, що iншi вважають за милiсть.
– Ти ще сперечатись зi мною будеш, бидлак! – вигукнув воiн. І з цими словами вiн пришпорив свого коня, рiзко розвернув його i зметнув нагая, збираючись покарати зухвалого простолюдина. Гурт блимнув на нього лютим i мстивим поглядом i з погрозою, хоч i вагаючись, взявся за нiж; але тiеi ж митi прiор Еймер рушив свого мула вперед i, ставши мiж воiном i пастухом, запобiг небезпечнiй сутичцi.
– В iм’я святоi Марii прошу вас, брат Брiан: пам’ятайте, що ми тепер не в Палестинi, де панували над турецькими поганами i невiрними сарацинами. Тут, на нашому островi, ми не любимо ударiв i терпимо iх хiба що вiд святоi церкви, бо вона карае нас заради нашого блага… Скажи-но менi, чоловiче, – повiв вiн далi, звертаючись до Вамби i пiдкрiплюючи своi слова дрiбною срiбною монетою, – як проiхати до Седрiка Сакса? ти повинен знати дорогу, а як знаеш, то вказати ii будь-кому з подорожнiх; а тим паче таким духовним особам, як ми.
– Їй-богу, святий отче, – вiдповiв блазень, – сарацинська голова вашого превелебного брата так настрахала мою, що я геть забув дорогу додому… Дай Бог менi самому туди втрапити…
– Ет, пусте! – мовив настоятель. – Пригадаеш, коли захочеш. Цей превелебний брат все життя воював iз сарацинами за володiння Гробом Господнiм. Вiн належить до ордену тамплiерiв[90 - Орден тамплiерiв (лицарiв Храму) – духовно-лицарський орден, заснований у 1118 р. для захисту дорiг, якими рухалися паломники до Єрусалима, з папськоi санкцii швидко поширився всiею Захiдною Європою; мав великий вiйськовий i фiнансовий потенцiал, чому сприяли Хрестовi походи; скасований у 1312 р.] – лицарiв Храму, про яких тобi, певно, доводилося чути: вiн наполовину чернець, наполовину воiн.
– Ну, то якщо вiн хоч наполовину чернець, – зауважив Вамба, – то йому i поготiв не личить так поводитися з перехожими, коли вони забаряться з вiдповiддю на питання, якi iм нi до чого.
– Я тебе прощаю – тiльки покажи нам дорогу до дому Седрiка, – сказав прiор.
– Гаразд, – вiдповiв Вамба. – Будьте ласкавi, ваша превелебнiсть, проiхати он тiею стежкою до мiсця, де побачите хрест, що врiс у землю. Вiд нього одна верхiвка лишилася, десь на лiкоть заввишки. Вiд того хреста йдуть чотири дороги в рiзнi боки. А ви звернiть лiворуч, i сподiваюся, що ваша превелебнiсть матиме дах над головою, перш нiж почнеться буря.
Абат подякував своему порадниковi, i весь загiн, пришпорюючи коней, поскакав геть з тим поспiхом, з яким люди завжди рятуються вiд нiчноi бурi.
Коли кiнський тупiт затих десь у далинi, Гурт звернувся до свого приятеля:
– Якщо святi отцi послухають твоеi мудроi поради, навряд чи вони дiстануться до Ротервуда.
– Еге ж, – мовив блазень усмiхаючись, – зате вони, як iм пощастить, можуть доiхати до Шефiлда, от i слава Богу. Я не такий поганенький лiсничий, щоб наводити собак на слiд дичини, якщо не хочу, щоб вони ii вполювали.
– Ти зробив добре, – сказав Гурт. – Погано буде, якщо Еймер побачить ледi Ровену, а ще гiрше – якщо Седрiк погиркаеться з цим ченцем… а це, того й гляди, станеться. Ми з тобою слуги, наша справа – дивитися й слухати мовчки.
Повернемося до обох вершникiв, якi невдовзi вiд’iхали досить далеко i завели розмову нормано-французькою мовою, як то велося серед шляхетних осiб, за винятком тих небагатьох, хто ще пишався зi свого саксонського походження.
– Чого хотiли цi нахаби, – спитав тамплiер у прiора, – i чому ви не дозволили менi iх покарати, як належить?
– Але ж, брате Брiан, – вiдповiв абат, – один з них – несосвiтенний дурень, i було б нерозумно карати його за глупство; що ж до iншого зухвальця, то вiн – один iз тих свавiльних лютих дикунiв, котрих, як я вам уже казав, усе ще можна зустрiти серед нащадкiв переможених саксiв: для них найбiльша втiха – вряди-годи показувати свою ненависть до переможцiв.
– То я б iх навчив чемностi! – вiдповiв тамплiер. – Я знаю, як поводитися з такими людцями. Нашi турецькi полоненi, коли розлютяться, з вигляду страшнiшi вiд Одiна[91 - Одiн – верховне язичницьке божество у скандинавiв.]; але, проживши два мiсяцi в моему домi, пiд командою мого наглядача за невiльниками, вони стали покiрними, слухняними i навiть запобiгливими. Щоправда, з ними маеш стерегтися отрути й кинджала: вони тiльки й стережуть нагоди, щоб скористатися i тим, й iншим.
