– Дай Боже, щоб наступного разу, коли вона збереться до церкви Святого Іоанна, надворi було ясно. От що, – вiв далi вiн, звернувшись до чашника i раптом пiдвищуючи голос, нiби зрадiвши, що е нагода вилити свою лють на безсловесного спiвбесiдника, – якого дiдька Гурт досi робить у полi? Пом’янiть мое слово, зi стадом щось таки трапилося! Хоча вiн завжди був добрим слугою… Я вже думав, чи не взяти його собi в охоронцi.
Цiеi митi чашник Освальд наважився боязко натякнути, що сигнал гасити вогнi був поданий лише годину тому. Ця спроба постати на захист приятеля виявилася невдалою, оскiльки чашник торкнувся теми, згадка про яку була нестерпною для Сакса.
– Чорти б його взяли, той сигнальний дзвiн, – загорлав Седрiк, – i того лиходiя, що його вигадав, i безмозкого хлопа, що смiе патякати про нього по-саксонськи саксонським вухам! Сигнальний дзвiн… – продовжив вiн, хвилю помовчавши. – Еге ж… Сигнальний дзвiн змушуе порядних людей гасити в себе вогнi, щоб злодiям та розбiйникам поночi легше було грабувати. Атож, сигнальний дзвiн! Реджинальд Фрон де Беф i Фiлiпп де Мальвуазен знають, яка користь iз сигнального дзвону, незгiрш вiд Вiльгельма Покидька та всiеi норманськоi наволочi, що воювала пiд Гастiнгсом. Одноi чудовоi днини я почую, що всi моi статки загарбало це розбiйне кодло, аби не здохнути з голоду! Вони ж можуть жити тiльки з розбою… Мiй вiрний раб убитий, мое добро вкрадене, а Вамба… де ж Вамба? Хтось наче казав, що вiн пiшов з Гуртом?
Освальд це пiдтвердив.
– Ось тобi й маеш! Отже, саксонського дурня теж узяли на службу до норманського лорда. Воно й так, справдi: всi ми дурнi, коли погоджуемося iм служити i терпимо iхнi знущання! Якби ми вродилися несповна розуму, в них, iй-право, було б менше пiдстав з нас глузувати. Та заждiть, я iм помщуся! – вигукнув вiн, пiдхоплюючись iз крiсла i хапаючи рогатину при самiй лише думцi про уявну кривду. – Я поскаржуся в Головну раду, в мене вистачить i друзiв, i союзникiв. Викличу нормана на чесний поединок, як i подобае чоловiковi. Нехай б’еться в панцирi, в кольчузi, при повному обладунку, – може, це надасть боягузовi трохи смiливостi. Бувало, я отаким дротиком пробивав стiни, втричi товщi вiд iхнiх щитiв. Вони, може, вважають, що я застарий для такого дiла, та я iм покажу, що, хоч я один на свiтi, в жилах Седрiка тече кров Герварда! Ох, Вiлфреде, Вiлфреде, – мовив вiн з гiркотою, – якби ти мiг подолати свою нерозумну пристрасть, твiй батько не лишився б на старостi сам-один, як дуб у чистому полi, що простягае своi поламанi та голi вiти назустрiч буревiю!
Цi роздуми, як видно, стишили його лють i перетворили ii на тиху скорботу. Вiн вiджбурнув дротик, усiвся на колишне мiсце, похнюпив голову i поринув у глибоку задуму.
Раптом його роздуми перервав гучний звук рога; собаки у залi, та ще й три десятки тих, що були надворi, вiдповiли на нього голосним гавкотом i вищанням. І бiла палиця, i служники мали добряче попрацювати, перш нiж змогли якось заспокоiти тварин.
– Гей, слуги, ану хутчiш до брами! – мовив Седрiк, щойно в залi запанувала тиша i можна було вчути його слова. – Узнайте, яку звiстку принiс цей рiг. Поглянемо, що за неподобство коiться в моiх володiннях!
Минуло хвилини три, i один зi служникiв, повернувшись, доповiв, що прiор Еймер з абатства Жорво i славний лицар Брiан де Буа-Жiльбер просять надати iм притулок на нiч по дорозi до мiсця турнiру, що пiслязавтра вiдбудеться неподалiк вiд Ешбi де ля зуш.
– Еймер? Прiор Еймер? І Брiан де Буа-жiльбер? – бурмотiв Седрiк. – Обое – нормани… та це все одно, нормани вони чи сакси, – Ротервуд зустрiне iх гостинно. Якщо ви бажаете в мене заночувати – що ж, ласкаво просимо. Лiпше було б, якби вони iхали своею дорогою. Але ж не годиться вiдмовити подорожнiм у притулку; втiм, сподiваюся, що в гостях i нормани поводитимуться чемно. Ходи-но, Гундi-берте, – додав вiн, звертаючись до дворецького, що стояв за його крiслом з бiлим жезлом у руцi. – Вiзьми з собою пiвдюжини слуг i проведи приiжджих до гостини. Подбай про iхнiх коней та мула i подбай, щоб нiхто з iхнього почту не поскаржився. Дай iм сухий одяг, якщо вони забажають, запали вогонь, подай води умитися, почастуй iх вином та елем. Скажи кухарям, нехай приготують ще чого-небудь на вечерю, i звели накривати на стiл, щойно гостi будуть готовi. Скажи iм, Гундiберте, що Седрiк вийшов би привiтати iх сам, але не може, бо дав обiтницю не вiдходити назустрiч гостям далi нiж на три кроки вiд свого помосту, якщо тiльки гостi не походять iз роду саксонських королiв. Іди ж. Гляди, щоб усе було як належить: нехай цi високоповажнi особи потiм не кажуть, що нечема Сакс до того ж iще й жалюгiдний скнара.
Дворецький i кiлька служникiв пiшли виконувати наказ господаря, а Седрiк повернувся до чашника Освальда i мовив:
– Прiор Еймер… Якщо не помиляюся, це ж рiдний брат того самого Жiля де Мольверера, що нинi став лордом Мiдлгемом?
Освальд поштиво схилив голову на знак згоди.
– Його брат загарбав замок i присвоiв землi та угiддя, що належали бiльш знатному роду – роду Уiлфгора Мiдл-гемського. Але хто з норманських лордiв учинив би iнакше? Кажуть, цей прiор – такий собi веселун, i келих доброго вина та мисливський рiг йому милiшi, нiж церковнi дзвони i молитовник. Та що там казати… Нехай увiйде, я його вшаную як належить. А як, ти кажеш, звати того тамплiера?
– Брiан де Буа-Жiльбер.
– Буа-Жiльбер? – задумано повторив Седрiк, мовивши це наче сам до себе, як людина, що оточена пiдданими i звикла звертатися до самоi себе частiше, нiж до iнших. – Буа-Жiльбер? Це славетне iм’я. Про нього можна почути i добре, й погане. Кажуть, це один з найвiдважнiших лицарiв ордену тамплiерiв, але вiн мае всi звичайнi для них вади: гордий, зухвалий, жорстокий i розпусний. Кажуть, це людина з кам’яним серцем, що не боiться нiкого нi на землi, нi на небi. Так говорили про нього тi воiни, що повернулися з Палестини, – а iх лишилося небагато. Втiм, вiн лишиться пiд моiм дахом усього лише на одну нiч; тож ласкаво просимо i його. Освальде, вiдкрий бочку найстарiшого вина, що е в домi; подай до столу найкращого меду, наймiцнiшого елю, духмяного морату, пiнистого сидру, пряного пiгменту i налий нам найбiльшi келихи! Тамплiери i абати полюбляють добре вино i великi келихи. Ельгiто, скажи ледi Ровенi, що ми сьогоднi не чекаемо ii до столу; хiба що на те буде ii особливе бажання.
– Сьогоднi в неi буде особливе бажання, – вмить вiдказала Ельгiта. – iй завжди цiкаво послухати останнi вiстi з Палестини.
Седрiк люто зиркнув на язикату служницю. Проте ледi Ровена i всi, хто служив iй, були надiленi особливими правами i не боялися його гнiву. Тому вiн лише мовив:
– Стули рота! Іди передай твоiй господинi моi слова, а вона нехай вчинить, як на те ii воля. Принаймнi тут внучка Альфреда[100 - Альфред Великий (849?—900?) – король англосаксонського королiвства Уессекс у 871–900 рр., зупинив вторгнення данцiв, зiграв видатну роль у розвитку законодавства i культури.] може владарювати, як королева.
Ельгiта вийшла iз зали.
– Палестина! – мовив Сакс. – Палестина… Скiльки бовдурiв розвiшуе вуха, жадiбно ловлячи звiстки з Палестини, що iх приносять iз цього клятого краю розпуснi хрестоносцi та облуднi прочани. І я б мiг спитати, i я б мiг щось дiзнатись i з душевним трепетом слухати байки, якi розповiдають цi хитрi заброди, що прослизають до тебе в дiм i задарма iдять твiй хлiб. Та нi! Син, що посмiв пiти проти моеi волi, – не син менi, i його доля хвилюе мене не бiльше, нiж доля най-мiзернiшого з тих людцiв, якi, припасувавши собi на плече хреста, живуть iз розбою та вбивства i ще переконують, начебто це Божа воля.
Спохмурнiвши, вiн опустив погляд i ще хвилю сидiв нерухомо. Коли ж вiн знову пiдвiв очi, стулчастi дверi у другому кiнцi зали розчахнулися i запiзнiлi гостi в супроводi дворецького з жезлом i чотирьох служникiв зi смолоскипами увiйшли до зали.
Роздiл IV
Лилася кров свиней, баранiв, кiз;
Печеню рiжуть, смажать на рожнi,
Вогонь блищить в червоному винi.
Улiсса привiтав лише царевич —
І за благеньким столиком вмостив
Подалi вiд гостей…
Поп. «Одiссея», книга 21[101 - Епiграф з «Одiссеi» Гомера, переспiваноi А. Поупом.]
Абат Еймер скористався слушною нагодою змiнити плаття для верховоi iзди на ще розкiшнiше вбрання, поверх якого накинув помережану вишивкою мантiю. Окрiм важкого золотого персня, що свiдчив про його духовний сан, вiн носив ще безлiч колець iз самоцвiтами, хоч це й заборонялося монастирським статутом. Його взуття було пошите з тонкого сап’яну, борода пiдстрижена так коротко, як лишень дозволяв його сан; тiм’я прикривала червона шапочка, розшита вiзерунками. Тамплiер також перевдягнувся, i його вбрання було таким само ошатним, хоч i не так розкiшно оздобленим; проте сам вiн виглядав бiльш поважно, нiж його супутник. Вiн зняв кольчугу i натомiсть одягнув довгу сорочку з темно-червоного шовку, оторочену хутром, а поверх неi – довгий слiпучо-бiлий плащ, що спадав долу широкими складками. На його бiлiй мантii був нашитий восьмиконечний хрест – ознака його ордену, – викроений з чорного оксамиту. Вiн зняв свого високого капелюха, i густi чорнi з синiм полиском кучерi, що пасували до смаглявоi шкiри, спали йому на чоло. Його постава i хода, сповненi поважноi грацii, були б дуже привабливi, якби не зухвалий вираз обличчя, що свiдчив про звичку владарювати над iншими.
Слiдом за почесними гостями увiйшли iхнi слуги, а за ними неквапно ступив до зали проводир, у чиiй зовнiшностi не було нiчого цiкавого, окрiм одягу прочанина. Всю його постать огортав бахматий плащ iз чорноi саржi, що чимось нагадував плащi сучасних гусарiв, з просторими клапанами замiсть рукавiв. Такий плащ називався склавен, або слов’янський. Грубi сандалii, прикрiпленi ременями до оголених нiг, капелюх iз широкими крисами, обшитий по боках мушлями, окутий залiзом довгий цiпок з прив’язаною зверху пальмовою гiлкою, – ось яким було вбрання прочанина. Вiн тихенько ввiйшов слiдом за усiма i, побачивши, що за нижнiм столом навряд чи знайдеться мiсце для челядi Седрiка i почту його гостей, вiдступив до вогнища i сiв на лаву пiд його навiсом. Там вiн став сушити свiй одяг, мовчки очiкуючи, поки за столом звiльниться для нього мiсце чи то дворецький дасть йому чогось поiсти тут, бiля вогнища.
Седрiк з урочистою привiтнiстю пiдвiвся назустрiч гостям, спустився з чiльного помосту i, ступивши три кроки до них, зупинився.
– Вельми шкодую, шановний прiоре, – мовив вiн, – що обiтниця, дана мною, не дозволяе менi пройти далi назустрiч гостям, навiть таким, як ваша превелебнiсть i славний лицар-тамплiер. Але мiй дворецький, певно, пояснив вам причину такоi поведiнки, що може здатися моею нечемнiстю. Перепрошую також за те, що розмовлятиму з вами своею рiдною мовою, i прошу вас робити так само, якщо ви знаете ii настiльки, щоб це не стало вам у клопiт; якщо ж нi, то я досить добре володiю норманською мовою, тож зможу зрозумiти те, що ви захочете менi сказати.
– Обiтниць слiд дотримуватися, вельмишановний Франклiне, – вiдповiв абат, – чи, коли на те ваша ласка, вельмишановний тане, хоча цей титул вже вiдiйшов у минуле. Обiтницi – це тi узи, що пов’язують нас з небесами, або тi мотузки, якими жертву прив’язують до олтаря; а тому, як я вже сказав, iх слiд дотримуватися непорушно, якщо iх не вiдмiнить наша свята Матiнка-Церква. Що ж до мови, я залюбки розмовляю тiею говiркою, якою розмовляла моя покiйна бабуся Хiльда Мiдлгемська[102 - Преподобна Хiльда – член королiвськоi родини Нортумберленда, настоятелька абатства Вiтбi, яке вона заснувала у 657 р. на узбережжi Йоркширу.], праведна смерть якоi була дуже подiбною до смертi ii славетноi тезки, якщо можна так висловитись, блаженноi пам’ятi святоi i преподобноi Хiльди в абатствi Вiтбi – упокой, Господи, ii душу!
Коли прiор завершив свою промову, виголошену люб’язно та щиро, тамплiер коротко сказав:
– Я завжди говорив французькою, мовою короля Рiчарда i його дворян; але розумiю англiйську настiльки, щоб порозумiтися з народом цiеi краiни.
Седрiк[103 - Дядечку Седрiк – одна з численних шекспiрiвських алюзiй; «дядечко» – звернення до короля Лiра його шута.] кинув на нього один iз тих непримиренних поглядiв, якими завжди зустрiчав будь-яке порiвняння мiж ворожими краiнами; але, згадавши про свiй обов’язок господаря, потамував лють i помахом руки запросив гостей сiсти в крiсла нижче його власного, проте поруч iз собою, а потiм наказав подавати на стiл.
Челядь метнулася виконувати наказ, i тiеi ж митi Седрiк побачив свинопаса Гурта i його товариша Вамбу, якi щойно увiйшли до зали.
– Покликати сюди цих ледацюг! – нетерпляче гукнув Седрiк.
Коли раби з винуватим виглядом пiдiйшли до помосту, вiн спитав:
– Це що ж таке, мерзотники? Де це ти так забарився сьогоднi, Гурте? ти, поганцю, пригнав стадо додому чи залишив його забродам та розбiйникам?
– Усе стадо цiле, як бажае ваша милiсть, – вiдказав Гурт.
– Та моя милiсть аж нiяк не бажае, поганцю, – сказав Седрiк, – двi години сидiти в печалi, вигадувати собi рiзнi страхи i жадати помсти сусiдам за тi збитки, яких вони менi не завдали! затям, iншим разом покарою за такий переступ будуть тюрма та колодки.
Добре знаючи запальну вдачу хазяiна, Гурт навiть слова не мовив на свiй захист; але блазень, якому багато що пробачалося, мiг очiкувати бiльшоi поблажливостi з боку Седрiка i тому наважився вiдповiсти i за себе, i за приятеля.
– Їй-право, дядечку Седрiк, щось ви не тее кажете.
– Що? – перепитав хазяiн. – От пошлю я тебе до сторожiв, i вони тебе добряче вiдшмагають, як будеш розпускати язика!
– Їа спершу скажи менi, мудрий чоловiче, – вiдповiв Вамба, – чи справедливо, чи розумно карати одного за вину iншого?
– Звiсно, нi, дурню.
– То чого ж ти, дядечку, погрожуеш закувати в колодки бiдолашного Гурта? за провину його песика Фангса? Клянуся, ми анi хвильки не зволiкали в дорозi: тiльки-но зiбрали стадо, а Фангс ледве встиг зiгнати свиней докупи – i почули, як дзвонять до вечiрнi.
