– Але ж у кожного народу своi звичаi, – заперечив прiор Еймер. – Якби ви набили цього хлопа, ми б не взнали дороги до дому Седрiка; до того ж, навiть якби ми туди потрапили, Седрiк став би вам дорiкати за вiльне поводження з його рабами. Не забувайте, що я вам казав: цей багатий френклiн – чоловiк гордий, запальноi вдачi, пiдозрiливий i лихий; вiн не любить наших дворян i посварився навiть зi своiми сусiдами – Реджинальдом Фрон де Бефом i Фiлiппом Мальвуазеном[92 - Де Мальвуазен – персонаж з промовистим iм’ям: фр. Mal-voisin – «поганий сусiда».], а це люди суворi. Вiн так ревно оберiгае права свого роду i так пишаеться з того, що вiн е прямим нащадком Герварда[93 - Гервард – один з англосаксонських вождiв (ХІ ст.).], одного зi славетних прибiчникiв семицарства[94 - Семицарство – сiм англосаксонських королiвств, що виникли на пiвднi Англii наприкiнцi VІ ст. (Кент, Уессекс, Сассекс, Ессекс, Нортумбрiя, Схiдна Англiя i Мерсiя), 829 р. вони об’едналися в едине королiвство, i виникла Англiя.], що його всi так i називають – Седрiк Сакс. Вiн хвалиться своiми кровними узами з тим народом, якого багато хто з його спiввiтчизникiв охоче зрiкаеться, щоб уникнути – vae victis[95 - Vae victis (лат.) – горе переможеним, цитата з «Історii» Лiвiя, римського iсторiографа (59 до н. е. – 17 н. е.).] – злигоднiв, якi доводиться терпiти переможеним.
– Прiоре Еймер, – мовив тамплiер, – ви вельми люб’язнi, добре знаетеся на жiночiй вродi i не гiрше вiд трубадурiв пам’ятаете закони кохання[96 - …не гiрше вiд трубадурiв пам’ятаете закони кохання. – Лiрика трубадурiв розвивалася у Провансi в ХІІ—ХІП ст., мала куртуазний (придворний) характер, розробила культ служiння прекраснiй дамi, з притаманними йому ритуалами й умовностями, про якi iронiчно говорить тамплiер.]; але ця славна Ровена повинна бути справжнiм чудом краси, щоб винагородити мене за поблажливiсть i терпiння, якi менi доведеться виявити, щоб завоювати прихильнiсть такого нечеми i бунтiвника, яким е, з ваших слiв, ii батько Седрiк.
– Седрiк не батько iй, а лише далекий родич, – вiдповiв абат. – Вона походить з бiльш шляхетного роду, нiж вiн. Вiн сам забажав бути ii опiкуном i мае до неi таку прихильнiсть, що й рiдна донька не була б для нього дорожчою. Про ii красу ви невдовзi зможете судити самi. І нехай я буду еретиком, а не вiрним слугою церкви, якщо ii бiле личко i гордий, та водночас лагiдний вираз голубих очей не змусять вас забути про чорнявих дiвчат Палестини або гурiй мусульманського раю.
– А якщо ваша славетна красуня виявиться не такою вже гарною, – мовив тамплiер, – ви пам’ятаете про нашу заставу?
– Мiй золотий ланцюг, – вiдповiв абат, – а ваша застава – десять бочок хiонського вина. Я гадаю, вони вже моi, – все одно як вони стояли б у монастирському льоху, замкненi старим Денi, моiм ключником.
– Але ж розсудити, хто з нас правий, ви дозволяете менi самому, – сказав тамплiер, – i я програю лише в тому разi, якщо зiзнаюся, що вiд самоi Трiйцi не бачив такоi гарноi дiвчини. Тож як, домовилися? Прощайтеся зi своiм золотим ланцюгом, прiоре. Я почеплю його поверх свого панцира на турнiрi в Ешбi де ля Зуш.[97 - Забороненi за Генрiха І, турнiри були вiдновленi за Рiчарда І, але в Ешбi вони не проводилися.]
– Якщо ви виграете чесно, то носiть його, де i коли вам заманеться, – вiдповiв прiор. – Я вiрю вашому слову, бо це слово лицаря i ченця. І все ж таки, брате, послухайтесь моеi поради i будьте чемним, – адже вам доведеться розмовляти не з полоненими поганами чи схiдними рабами. Седрiк Сакс – така людина, що коли вiдчуе себе скривдженим (а скривдити його дуже легко), то не зважатиме на ваше лицарство, мою високу посаду i наш духовний сан i прожене нас ночувати просто неба, хоч би й опiвночi. І ще: не дивiться надто пильно на Ровену, вiн ii ревно оберiгае. Якщо ми дамо йому бодай найменший привiд запiдозрити нас у пiдступних намiрах щодо неi, то нам буде непереливки. Кажуть, вiн вигнав iз дому единого сина лише за те, що той наважився дивитись на ii красу закоханими очима. Певно, нею можна захоплюватись лише здалеку; а пiдходити ближче – тiльки з тими думками, з якими ми наближаемось до олтаря Пречистоi Дiви.
– Ну то гаразд, – мовив тамплiер, – я триматиму себе в руках. Буду поводитись, як невинне дiвчатко. У всякому разi, не бiйтеся, що хтось насмiлиться вказати нам на дверi. У мене i в моiх зброеносцiв, Амета i Абдули, вистачить сили, щоб домогтися гостинного прийому.
– Краще, щоб до цього не дiйшлося, – вiдповiв прiор. – Еге, он i хрест, що врiс у землю, про який казав блазень. Але в такiй пiтьмi i дороги не побачиш. Здаеться, вiн сказав, що слiд повернути лiворуч?
– Та нi, праворуч, – мовив Брiан. – Я пам’ятаю, вiн сказав – праворуч.
– Лiворуч, кажу вам. Я пам’ятаю – саме лiворуч вiн махнув своею дерев’яною шпагою.
Кожен, як то завжди ведеться у таких випадках, вперто правив своеi. Спитали слуг, але тi весь час трималися подалi вiд хазяiв i тому не почули, що казав Вамба. Нарештi Брiан, вдивляючись у нiчну темряву, розгледiв бiля пiднiжжя хреста якусь постать i сказав:
– Там хтось лежить: чи то спить, чи мертвий. Ану, Х’юго, полоскочи його своiм списом.
Зброеносець ще не встиг доторкнутись до лежачого, коли той схопився на ноги i вигукнув чистою французькою мовою:
– Хто б ти не був, але так переривати моi роздуми – не досить чемно з твого боку!
– Ми тiльки хотiли тебе спитати, – почав прiор, – як проiхати у Ротервуд, до оселi Седрiка Сакса.
– Я теж iду в Ротервуд, – вiдповiв незнайомий. – Якби в мене був кiнь, я б провiв вас туди. Шлях тут дуже заплутаний, та я його знаю добре.
– Друже мiй, ми тобi щедро вiддячимо, – сказав прiор, – якщо ти проведеш нас до Седрiка.
Абат звелiв одному зi слуг вiддати свого коня незнайомому, а самому пересiсти на свого iспанського скакуна. Проводир рушив у бiк, цiлком протилежний тому, в який вказував Вамба. Невдовзi стежка заглибилася в лiсову гущавину, перетинаючи струмки з багнистими берегами. Переправлятися через них було досить нелегко, але незнайомий наче навмання знаходив найсухiшi i найбезпечнiшi мiсця. Поволi просуваючись уперед, вiн зрештою вивiв загiн на широку лiсову дорогу, в кiнцi якоi бовванiла висока громiздка будiвля. Вказавши на неi рукою, проводир мовив абату:
– Ось i Ротервуд, маеток Седрiка Сакса.
Ця звiстка вельми порадувала Еймера, що мав не надто мiцнi нерви i, пробираючись через драговину, натерпiвся такого страху, що йому було не до розмов iз проводирем. Але тепер, вiдчувши себе в безпецi i близько вiд людськоi оселi, вiн вмить очуняв. У ньому одразу спалахнула цiкавiсть, i прiор почав розпитувати проводиря, що вiн за один та звiдки.
– Я прочанин, тiльки-но повернувся зi Святоi землi, – вiдповiв вiн.
– То й лишалися б там, воювати за Гроб Господнiй, – докинув тамплiер.
– Ви слушно кажете, вельмишановний пане лицар, – вiдповiв прочанин, який, слiд гадати, добре знав тамплiера. – Але що ж тут дивного, коли простий селянин повернувся додому? Адже навiть тi, хто поклявся присвятити все свое життя визволенню святого мiста, тепер тримаються подалi вiд тих мiсць, де мали б воювати, згiдно зi своею обiтницею?
Лицар уже розтулив рота, щоб дати нищiвну вiдповiдь на цi слова, але абат перешкодив йому, спитавши у проводиря, як це вiн так добре пам’ятае цю мiсцевiсть, якщо давно ii покинув.
– Я тутешнiй, – вiдповiв проводир.
Ще мить – i вони опинилися перед оселею Седрiка Сакса. Це була величезна неоковирна споруда з кiлькома внутрiшнiми подвiр’ями й огорожами. ii розмiри свiдчили про багатство господаря, але вона дуже вiдрiзнялася вiд високих замкiв, обгороджених кам’яними мурами i укрiплених зубчастими вежами. У таких замках жили норманськi дворяни; згодом цi будiвлi стали типовими для всiеi Англii.
Проте i Ротервуд був добре захищеним. За тих неспокiйних часiв жоден маеток не гребував укрiпленнями, iнакше його б дуже скоро пограбували i розорили вщент. Садибу оточував глибокий рiв, наповнений водою з рiчки, що протiкала поблизу. По обидва боки цього рову тяглася подвiйна огорожа iз загострених паль. Із захiдного боку в зовнiшнiй огорожi була зроблена брама; пiдйомний мiст з’еднував ii з ворiтьми внутрiшньоi огорожi. Приступки обабiч ворiт давали можливiсть зустрiти ворога перехресним вогнем з лукiв i пращ.
Зупинившись перед брамою, тамплiер голосно i нетерпляче засурмив у рiг. Слiд було поспiшати, оскiльки дощ, який збирався так довго, цiеi митi вперiщив як з вiдра.
Роздiл III
Саксонець мужнiй, золотоволосий,
З очима голубими, наче море,
Прийшов на лихо iз чужого краю,
Де слухае пустеля гомiн хвиль.
Томсон. «Свобода»[98 - Епiграф з поеми Джеймса Томсона (1700–1748) «Свобода».]
У просторiй, але низькiй залi, на великому дубовому столi, збитому iз шкарубких дощок, була приготована вечеря для Седрiка Сакса.
Жодна перепона не вiддiляла це примiщення вiд неба, окрiм даху, вкритого тесом i пiдпертого мiцними кроквами та балками.
У протилежних кiнцях кiмнати палали величезнi вогнища, i iхнi димарi були влаштованi так невдало, що майже весь дим йшов у примiщення. Вiд кiптяви дерев’янi крокви i перекладини пiд дахом були вкритi масним шаром чорноi сажi i лиснiли, наче полакованi. На стiнах висiла мисливська зброя та бойовий обладунок, а по кутках зали були стулчастi дверi, що вели в iншi кiмнати великого будинку.
Все умеблювання вирiзнялося строгою саксонською простотою, i це було предметом гордощiв Седрiка Сакса. Пiдлога була зроблена з сумiшi глини i вапна, яку i дотепер можна побачити в наших клунях. В одному кiнцi зали пiдлога трохи пiднiмалася; на цьому мiсцi, що називалося чiльним помостом, мали право сидiти лише старшi члени родини i поважнi гостi. Поперек помосту стояв стiл, встелений розкiшною червоною скатертиною; вiд його середини уздовж нижньоi частини зали простягався iнший стiл, призначений для слуг i простолюду.
Цi столи, зiставленi разом, за формою нагадували лiтеру «Т» або тi старожитнi обiднi столи, що й досi можна побачити в оксфордських i кембриджських колежах. Навколо головного столу на помостi стояли мiцнi стiльцi та крiсла з рiзьбленого дуба. Над помостом нависав балдахiн iз цупкого сукна, що певною мiрою захищав шанованих гостей вiд дощу, краплi якого проникали крiзь поганенький дах.
На стiнах бiля помосту висiли строкатi завiси з простим вiзерунком, а пiдлогу вкривав такий само пiстрявий килим. Як ми вже казали, над довгим нижнiм столом не було нiякого покриву – нi стелi, нi балдахiна, нi завiс на сяк-так побiлених стiнах, нi килима на глинянiй пiдлозi; замiсть стiльцiв стояли грубi лави.
При серединi верхнього столу стояли два крiсла, трохи вищi вiд iнших, призначенi для господаря i господинi, якi головували за трапезою i тому мали почесне звання «роздавачiв хлiба». До кожного з цих крiсел була притулена лавочка для нiг, оздоблена рiзьбою i вiзерунком iз слоновоi кiстки, що свiдчило про визначне положення тих, кому вони належали.
В одному з цих крiсел зараз сидiв Седрiк Сакс, що з нетерпiнням чекав вечерi. За своiм званням вiн був усього лише таном, чи то, як називали його нормани, френклiном, але запiзнення обiду чи вечерi дратувало його не менше, нiж будь-якого олдермена старих i нових часiв.
З обличчя Седрiка було видно, що це людина вiдверта, запальна i нетерпляча. Вiн був середнiм на зрiст, плечi мав широкi, руки довгi; вся його мiцна статура вказувала на те, що вiн звик переносити знегоди вiйни або втому на полюваннi. Його голова була правильноi форми, зуби бiлi; широке обличчя з великими блакитними очима виражало мужнiсть, щирiсть i таку доброзичливiсть, яка легко поступаеться раптовому гнiву. Погляд його був гордим i водночас сторожким, бо цьому чоловiковi все життя доводилося вiдстоювати своi права, на якi постiйно хтось зазiхав; а його спритна, запальна i тверда вдача змушувала його постiйно дбати про свое становище. Довге русяве волосся Седрiка було роздiлене рiвним продiлом вiд тiм’я до лоба i спадало на плечi; в ньому майже не було сивини, хоча Седрiковi минав шiстдесятий рiк.
На ньому був зелений каптан, оторочений бiля комiра i вилог сiрим хутром, що е не таким цiнним, як горностаеве, i добуваеться зi шкурок сiроi вивiрки. Каптан був розстебнутий, i пiд ним проглядала тiсна куртка з червоного сукна, яка щiльно облягала тiло. Штани з такоi самоi тканини доходили до колiн, залишаючи гомiлки оголеними. Взуття його було такоi самоi форми, як у його селян, проте зроблене з кращоi шкiри i прикрашене спереду золотими застiбками. На руках у Седрiка були золотi браслети, на шиi – масивне намисто з цього ж коштовного металу; талiю оповивав пояс, усипаний самоцвiтами; до пояса був привiшений короткий прямий двобiчний меч iз загостреним кiнцем. За крiслом висiв довгий плащ з червоного сукна, оторочений хутром, i розшита вiзерунками шапка. Це був звичайний для тих часiв святковий одяг багатого землевласника. До спинки його крiсла була приставлена коротка рогатина з широким сталевим наконечником, якою вiн користувався пiд час прогулянок замiсть тростини, та й замiсть зброi.
Декiлька служникiв, чие вбрання являло собою наче щось середне мiж розкiшними шатами господаря i вбогою одежиною пастуха Гурта, дивилися в очi своему володарю i чекали його наказiв. Двое чи трое старших слуг стояли на помостi, за спиною в Седрiка; решта лишалися в нижнiй частинi зали. Тут були й слуги iншоi породи: три кошлатi хорти, з якими в тi часи полювали на вовкiв та оленiв; кiлька великих худих гончакiв i два маленькi песики, яких тепер називають тер’ерами. Вони нетерпляче чекали вечерi; але чуття пiдказувало iм, що хазяiн не в доброму гуморi, i вони не смiли порушити його похмуру мовчанку. Можливо, iм навiювала деякий острах i бiла палиця, що лежала бiля його прибору i зазвичай вгамовувала настирливiсть чотириногих слуг. Лише один страховидний сiрий вовкодав, що поводився з нахабством давнього фаворита, посунувся ближче до чiльного крiсла i раз у раз привертав до себе увагу хазяiна, тицяючи йому на колiна свою важку кошлату голову i торкаючись носом його долонi. Але навiть пса вiдштовхували з грiзним вигуком: «Геть, Болдере[99 - Болдер – iм’я сина Одiна у пiвнiчногерманськiй (скандинавськiй) мiфологii.], геть! Ти менi тут нi до чого».
Рiч у тiм, що Седрiк – як ми вже побачили – справдi був у поганющому гуморi. Ледi Ровена щойно повернулася з якоiсь вiддаленоi церкви, у якiй слухала вечiрню вiдправу, i тепер забарилася в себе, мiняючи намоклу пiд дощем сукню. Про Гурта досi не було чути, хоча вiн уже давно мав пригнати додому стадо. Часи були лихi, i хазяiн побоювався, що пастуха та його стадо зустрiли розбiйники, яких у тутешнiх лiсах вешталося чимало, або який-не-будь сусiда-барон, досить упевнений у своiх силах, щоб прибрати до рук чужу власнiсть. Багатства саксонських помiщикiв складалися здебiльшого з поголiв’я свиней, особливо в лiсовiй мiсцевостi, де цих тварин легко прогодувати; тому Седрiк хвилювався недаремно. На додачу до всього наш саксонський тан скучив за своiм улюбленим блазнем Вамбою, дотепи якого пожвавлювали вечерю i надавали особливого смаку вину та елю. Година, о якiй Седрiк вечеряв зазвичай, давно вже минула, а вiн i рiски не мав у ротi вiд самого обiду; ця обставина може зiпсувати настрiй будь-якому поважному землевласниковi, що часто трапляеться i в нашi часи. Його роздратування знаходило вихiд у в’iдливих зауваженнях, якi вiн то бурмотiв собi пiд нiс, то кидав слугам або своему чашнику, який час вiд часу пiдносив йому срiбну склянку з вином.
– Чого це ледi Ровена так забарилася?
– Вона зараз прийде, от тiльки змiнить головний убiр, – вiдповiла одна iз служниць тим недбалим тоном, яким за наших часiв розмовляе улюблена служниця господинi з главою родини. – Ви, мабуть, самi не схочете, аби вона з’явилася до столу в самiй юпцi та чепчику. В наших краях жодна ледi не вдягаеться так скоро, як ледi Ровена.
Це переконливе мiркування начебто трохи заспокоiло Сакса; вiн промимрив у вiдповiдь щось нерозбiрливе i зауважив:
