Айвенго
– Але ж розсудити, хто з нас правий, ви дозволяєте мені самому, – сказав тамплієр, – і я програю лише в тому разі, якщо зізнаюся, що від самої Трійці не бачив такої гарної дівчини. Тож як, домовилися? Прощайтеся зі своїм золотим ланцюгом, пріоре. Я почеплю його поверх свого панцира на турнірі в Ешбі де ля Зуш.[97]
– Якщо ви виграєте чесно, то носіть його, де і коли вам заманеться, – відповів пріор. – Я вірю вашому слову, бо це слово лицаря і ченця. І все ж таки, брате, послухайтесь моєї поради і будьте чемним, – адже вам доведеться розмовляти не з полоненими поганами чи східними рабами. Седрік Сакс – така людина, що коли відчує себе скривдженим (а скривдити його дуже легко), то не зважатиме на ваше лицарство, мою високу посаду і наш духовний сан і прожене нас ночувати просто неба, хоч би й опівночі. І ще: не дивіться надто пильно на Ровену, він її ревно оберігає. Якщо ми дамо йому бодай найменший привід запідозрити нас у підступних намірах щодо неї, то нам буде непереливки. Кажуть, він вигнав із дому єдиного сина лише за те, що той наважився дивитись на її красу закоханими очима. Певно, нею можна захоплюватись лише здалеку; а підходити ближче – тільки з тими думками, з якими ми наближаємось до олтаря Пречистої Діви.
– Ну то гаразд, – мовив тамплієр, – я триматиму себе в руках. Буду поводитись, як невинне дівчатко. У всякому разі, не бійтеся, що хтось насмілиться вказати нам на двері. У мене і в моїх зброєносців, Амета і Абдули, вистачить сили, щоб домогтися гостинного прийому.
– Краще, щоб до цього не дійшлося, – відповів пріор. – Еге, он і хрест, що вріс у землю, про який казав блазень. Але в такій пітьмі і дороги не побачиш. Здається, він сказав, що слід повернути ліворуч?
– Та ні, праворуч, – мовив Бріан. – Я пам’ятаю, він сказав – праворуч.
– Ліворуч, кажу вам. Я пам’ятаю – саме ліворуч він махнув своєю дерев’яною шпагою.
Кожен, як то завжди ведеться у таких випадках, вперто правив своєї. Спитали слуг, але ті весь час трималися подалі від хазяїв і тому не почули, що казав Вамба. Нарешті Бріан, вдивляючись у нічну темряву, розгледів біля підніжжя хреста якусь постать і сказав:
– Там хтось лежить: чи то спить, чи мертвий. Ану, Х’юго, полоскочи його своїм списом.
Зброєносець ще не встиг доторкнутись до лежачого, коли той схопився на ноги і вигукнув чистою французькою мовою:
– Хто б ти не був, але так переривати мої роздуми – не досить чемно з твого боку!
– Ми тільки хотіли тебе спитати, – почав пріор, – як проїхати у Ротервуд, до оселі Седріка Сакса.
– Я теж іду в Ротервуд, – відповів незнайомий. – Якби в мене був кінь, я б провів вас туди. Шлях тут дуже заплутаний, та я його знаю добре.
– Друже мій, ми тобі щедро віддячимо, – сказав пріор, – якщо ти проведеш нас до Седріка.
Абат звелів одному зі слуг віддати свого коня незнайомому, а самому пересісти на свого іспанського скакуна. Проводир рушив у бік, цілком протилежний тому, в який вказував Вамба. Невдовзі стежка заглибилася в лісову гущавину, перетинаючи струмки з багнистими берегами. Переправлятися через них було досить нелегко, але незнайомий наче навмання знаходив найсухіші і найбезпечніші місця. Поволі просуваючись уперед, він зрештою вивів загін на широку лісову дорогу, в кінці якої бовваніла висока громіздка будівля. Вказавши на неї рукою, проводир мовив абату:
– Ось і Ротервуд, маєток Седріка Сакса.
Ця звістка вельми порадувала Еймера, що мав не надто міцні нерви і, пробираючись через драговину, натерпівся такого страху, що йому було не до розмов із проводирем. Але тепер, відчувши себе в безпеці і близько від людської оселі, він вмить очуняв. У ньому одразу спалахнула цікавість, і пріор почав розпитувати проводиря, що він за один та звідки.
– Я прочанин, тільки-но повернувся зі Святої землі, – відповів він.
– То й лишалися б там, воювати за Гроб Господній, – докинув тамплієр.
– Ви слушно кажете, вельмишановний пане лицар, – відповів прочанин, який, слід гадати, добре знав тамплієра. – Але що ж тут дивного, коли простий селянин повернувся додому? Адже навіть ті, хто поклявся присвятити все своє життя визволенню святого міста, тепер тримаються подалі від тих місць, де мали б воювати, згідно зі своєю обітницею?
Лицар уже розтулив рота, щоб дати нищівну відповідь на ці слова, але абат перешкодив йому, спитавши у проводиря, як це він так добре пам’ятає цю місцевість, якщо давно її покинув.
– Я тутешній, – відповів проводир.
Ще мить – і вони опинилися перед оселею Седріка Сакса. Це була величезна неоковирна споруда з кількома внутрішніми подвір’ями й огорожами. її розміри свідчили про багатство господаря, але вона дуже відрізнялася від високих замків, обгороджених кам’яними мурами і укріплених зубчастими вежами. У таких замках жили норманські дворяни; згодом ці будівлі стали типовими для всієї Англії.
Проте і Ротервуд був добре захищеним. За тих неспокійних часів жоден маєток не гребував укріпленнями, інакше його б дуже скоро пограбували і розорили вщент. Садибу оточував глибокий рів, наповнений водою з річки, що протікала поблизу. По обидва боки цього рову тяглася подвійна огорожа із загострених паль. Із західного боку в зовнішній огорожі була зроблена брама; підйомний міст з’єднував її з ворітьми внутрішньої огорожі. Приступки обабіч воріт давали можливість зустріти ворога перехресним вогнем з луків і пращ.
Зупинившись перед брамою, тамплієр голосно і нетерпляче засурмив у ріг. Слід було поспішати, оскільки дощ, який збирався так довго, цієї миті вперіщив як з відра.
Розділ III
Саксонець мужній, золотоволосий,
З очима голубими, наче море,
Прийшов на лихо із чужого краю,
Де слухає пустеля гомін хвиль.
Томсон. «Свобода»[98]У просторій, але низькій залі, на великому дубовому столі, збитому із шкарубких дощок, була приготована вечеря для Седріка Сакса.
Жодна перепона не відділяла це приміщення від неба, окрім даху, вкритого тесом і підпертого міцними кроквами та балками.
У протилежних кінцях кімнати палали величезні вогнища, і їхні димарі були влаштовані так невдало, що майже весь дим йшов у приміщення. Від кіптяви дерев’яні крокви і перекладини під дахом були вкриті масним шаром чорної сажі і лисніли, наче полаковані. На стінах висіла мисливська зброя та бойовий обладунок, а по кутках зали були стулчасті двері, що вели в інші кімнати великого будинку.
Все умеблювання вирізнялося строгою саксонською простотою, і це було предметом гордощів Седріка Сакса. Підлога була зроблена з суміші глини і вапна, яку і дотепер можна побачити в наших клунях. В одному кінці зали підлога трохи піднімалася; на цьому місці, що називалося чільним помостом, мали право сидіти лише старші члени родини і поважні гості. Поперек помосту стояв стіл, встелений розкішною червоною скатертиною; від його середини уздовж нижньої частини зали простягався інший стіл, призначений для слуг і простолюду.
Ці столи, зіставлені разом, за формою нагадували літеру «Т» або ті старожитні обідні столи, що й досі можна побачити в оксфордських і кембриджських колежах. Навколо головного столу на помості стояли міцні стільці та крісла з різьбленого дуба. Над помостом нависав балдахін із цупкого сукна, що певною мірою захищав шанованих гостей від дощу, краплі якого проникали крізь поганенький дах.
На стінах біля помосту висіли строкаті завіси з простим візерунком, а підлогу вкривав такий само пістрявий килим. Як ми вже казали, над довгим нижнім столом не було ніякого покриву – ні стелі, ні балдахіна, ні завіс на сяк-так побілених стінах, ні килима на глиняній підлозі; замість стільців стояли грубі лави.
При середині верхнього столу стояли два крісла, трохи вищі від інших, призначені для господаря і господині, які головували за трапезою і тому мали почесне звання «роздавачів хліба». До кожного з цих крісел була притулена лавочка для ніг, оздоблена різьбою і візерунком із слонової кістки, що свідчило про визначне положення тих, кому вони належали.
В одному з цих крісел зараз сидів Седрік Сакс, що з нетерпінням чекав вечері. За своїм званням він був усього лише таном, чи то, як називали його нормани, френкліном, але запізнення обіду чи вечері дратувало його не менше, ніж будь-якого олдермена старих і нових часів.
З обличчя Седріка було видно, що це людина відверта, запальна і нетерпляча. Він був середнім на зріст, плечі мав широкі, руки довгі; вся його міцна статура вказувала на те, що він звик переносити знегоди війни або втому на полюванні. Його голова була правильної форми, зуби білі; широке обличчя з великими блакитними очима виражало мужність, щирість і таку доброзичливість, яка легко поступається раптовому гніву. Погляд його був гордим і водночас сторожким, бо цьому чоловікові все життя доводилося відстоювати свої права, на які постійно хтось зазіхав; а його спритна, запальна і тверда вдача змушувала його постійно дбати про своє становище. Довге русяве волосся Седріка було розділене рівним проділом від тім’я до лоба і спадало на плечі; в ньому майже не було сивини, хоча Седрікові минав шістдесятий рік.
На ньому був зелений каптан, оторочений біля коміра і вилог сірим хутром, що є не таким цінним, як горностаєве, і добувається зі шкурок сірої вивірки. Каптан був розстебнутий, і під ним проглядала тісна куртка з червоного сукна, яка щільно облягала тіло. Штани з такої самої тканини доходили до колін, залишаючи гомілки оголеними. Взуття його було такої самої форми, як у його селян, проте зроблене з кращої шкіри і прикрашене спереду золотими застібками. На руках у Седріка були золоті браслети, на шиї – масивне намисто з цього ж коштовного металу; талію оповивав пояс, усипаний самоцвітами; до пояса був привішений короткий прямий двобічний меч із загостреним кінцем. За кріслом висів довгий плащ з червоного сукна, оторочений хутром, і розшита візерунками шапка. Це був звичайний для тих часів святковий одяг багатого землевласника. До спинки його крісла була приставлена коротка рогатина з широким сталевим наконечником, якою він користувався під час прогулянок замість тростини, та й замість зброї.
Декілька служників, чиє вбрання являло собою наче щось середнє між розкішними шатами господаря і вбогою одежиною пастуха Гурта, дивилися в очі своєму володарю і чекали його наказів. Двоє чи троє старших слуг стояли на помості, за спиною в Седріка; решта лишалися в нижній частині зали. Тут були й слуги іншої породи: три кошлаті хорти, з якими в ті часи полювали на вовків та оленів; кілька великих худих гончаків і два маленькі песики, яких тепер називають тер’єрами. Вони нетерпляче чекали вечері; але чуття підказувало їм, що хазяїн не в доброму гуморі, і вони не сміли порушити його похмуру мовчанку. Можливо, їм навіювала деякий острах і біла палиця, що лежала біля його прибору і зазвичай вгамовувала настирливість чотириногих слуг. Лише один страховидний сірий вовкодав, що поводився з нахабством давнього фаворита, посунувся ближче до чільного крісла і раз у раз привертав до себе увагу хазяїна, тицяючи йому на коліна свою важку кошлату голову і торкаючись носом його долоні. Але навіть пса відштовхували з грізним вигуком: «Геть, Болдере[99], геть! Ти мені тут ні до чого».
Річ у тім, що Седрік – як ми вже побачили – справді був у поганющому гуморі. Леді Ровена щойно повернулася з якоїсь віддаленої церкви, у якій слухала вечірню відправу, і тепер забарилася в себе, міняючи намоклу під дощем сукню. Про Гурта досі не було чути, хоча він уже давно мав пригнати додому стадо. Часи були лихі, і хазяїн побоювався, що пастуха та його стадо зустріли розбійники, яких у тутешніх лісах вешталося чимало, або який-не-будь сусіда-барон, досить упевнений у своїх силах, щоб прибрати до рук чужу власність. Багатства саксонських поміщиків складалися здебільшого з поголів’я свиней, особливо в лісовій місцевості, де цих тварин легко прогодувати; тому Седрік хвилювався недаремно. На додачу до всього наш саксонський тан скучив за своїм улюбленим блазнем Вамбою, дотепи якого пожвавлювали вечерю і надавали особливого смаку вину та елю. Година, о якій Седрік вечеряв зазвичай, давно вже минула, а він і ріски не мав у роті від самого обіду; ця обставина може зіпсувати настрій будь-якому поважному землевласникові, що часто трапляється і в наші часи. Його роздратування знаходило вихід у в’їдливих зауваженнях, які він то бурмотів собі під ніс, то кидав слугам або своєму чашнику, який час від часу підносив йому срібну склянку з вином.
– Чого це леді Ровена так забарилася?
– Вона зараз прийде, от тільки змінить головний убір, – відповіла одна із служниць тим недбалим тоном, яким за наших часів розмовляє улюблена служниця господині з главою родини. – Ви, мабуть, самі не схочете, аби вона з’явилася до столу в самій юпці та чепчику. В наших краях жодна леді не вдягається так скоро, як леді Ровена.
Це переконливе міркування начебто трохи заспокоїло Сакса; він промимрив у відповідь щось нерозбірливе і зауважив:
– Дай Боже, щоб наступного разу, коли вона збереться до церкви Святого Іоанна, надворі було ясно. От що, – вів далі він, звернувшись до чашника і раптом підвищуючи голос, ніби зрадівши, що є нагода вилити свою лють на безсловесного співбесідника, – якого дідька Гурт досі робить у полі? Пом’яніть моє слово, зі стадом щось таки трапилося! Хоча він завжди був добрим слугою… Я вже думав, чи не взяти його собі в охоронці.
Цієї миті чашник Освальд наважився боязко натякнути, що сигнал гасити вогні був поданий лише годину тому. Ця спроба постати на захист приятеля виявилася невдалою, оскільки чашник торкнувся теми, згадка про яку була нестерпною для Сакса.
– Чорти б його взяли, той сигнальний дзвін, – загорлав Седрік, – і того лиходія, що його вигадав, і безмозкого хлопа, що сміє патякати про нього по-саксонськи саксонським вухам! Сигнальний дзвін… – продовжив він, хвилю помовчавши. – Еге ж… Сигнальний дзвін змушує порядних людей гасити в себе вогні, щоб злодіям та розбійникам поночі легше було грабувати. Атож, сигнальний дзвін! Реджинальд Фрон де Беф і Філіпп де Мальвуазен знають, яка користь із сигнального дзвону, незгірш від Вільгельма Покидька та всієї норманської наволочі, що воювала під Гастінгсом. Одної чудової днини я почую, що всі мої статки загарбало це розбійне кодло, аби не здохнути з голоду! Вони ж можуть жити тільки з розбою… Мій вірний раб убитий, моє добро вкрадене, а Вамба… де ж Вамба? Хтось наче казав, що він пішов з Гуртом?
Освальд це підтвердив.
– Ось тобі й маєш! Отже, саксонського дурня теж узяли на службу до норманського лорда. Воно й так, справді: всі ми дурні, коли погоджуємося їм служити і терпимо їхні знущання! Якби ми вродилися несповна розуму, в них, їй-право, було б менше підстав з нас глузувати. Та заждіть, я їм помщуся! – вигукнув він, підхоплюючись із крісла і хапаючи рогатину при самій лише думці про уявну кривду. – Я поскаржуся в Головну раду, в мене вистачить і друзів, і союзників. Викличу нормана на чесний поєдинок, як і подобає чоловікові. Нехай б’ється в панцирі, в кольчузі, при повному обладунку, – може, це надасть боягузові трохи сміливості. Бувало, я отаким дротиком пробивав стіни, втричі товщі від їхніх щитів. Вони, може, вважають, що я застарий для такого діла, та я їм покажу, що, хоч я один на світі, в жилах Седріка тече кров Герварда! Ох, Вілфреде, Вілфреде, – мовив він з гіркотою, – якби ти міг подолати свою нерозумну пристрасть, твій батько не лишився б на старості сам-один, як дуб у чистому полі, що простягає свої поламані та голі віти назустріч буревію!
Ці роздуми, як видно, стишили його лють і перетворили її на тиху скорботу. Він віджбурнув дротик, усівся на колишнє місце, похнюпив голову і поринув у глибоку задуму.
Раптом його роздуми перервав гучний звук рога; собаки у залі, та ще й три десятки тих, що були надворі, відповіли на нього голосним гавкотом і вищанням. І біла палиця, і служники мали добряче попрацювати, перш ніж змогли якось заспокоїти тварин.
– Гей, слуги, ану хутчіш до брами! – мовив Седрік, щойно в залі запанувала тиша і можна було вчути його слова. – Узнайте, яку звістку приніс цей ріг. Поглянемо, що за неподобство коїться в моїх володіннях!
Минуло хвилини три, і один зі служників, повернувшись, доповів, що пріор Еймер з абатства Жорво і славний лицар Бріан де Буа-Жільбер просять надати їм притулок на ніч по дорозі до місця турніру, що післязавтра відбудеться неподалік від Ешбі де ля зуш.
– Еймер? Пріор Еймер? І Бріан де Буа-жільбер? – бурмотів Седрік. – Обоє – нормани… та це все одно, нормани вони чи сакси, – Ротервуд зустріне їх гостинно. Якщо ви бажаєте в мене заночувати – що ж, ласкаво просимо. Ліпше було б, якби вони їхали своєю дорогою. Але ж не годиться відмовити подорожнім у притулку; втім, сподіваюся, що в гостях і нормани поводитимуться чемно. Ходи-но, Гунді-берте, – додав він, звертаючись до дворецького, що стояв за його кріслом з білим жезлом у руці. – Візьми з собою півдюжини слуг і проведи приїжджих до гостини. Подбай про їхніх коней та мула і подбай, щоб ніхто з їхнього почту не поскаржився. Дай їм сухий одяг, якщо вони забажають, запали вогонь, подай води умитися, почастуй їх вином та елем. Скажи кухарям, нехай приготують ще чого-небудь на вечерю, і звели накривати на стіл, щойно гості будуть готові. Скажи їм, Гундіберте, що Седрік вийшов би привітати їх сам, але не може, бо дав обітницю не відходити назустріч гостям далі ніж на три кроки від свого помосту, якщо тільки гості не походять із роду саксонських королів. Іди ж. Гляди, щоб усе було як належить: нехай ці високоповажні особи потім не кажуть, що нечема Сакс до того ж іще й жалюгідний скнара.
Дворецький і кілька служників пішли виконувати наказ господаря, а Седрік повернувся до чашника Освальда і мовив:
– Пріор Еймер… Якщо не помиляюся, це ж рідний брат того самого Жіля де Мольверера, що нині став лордом Мідлгемом?
Освальд поштиво схилив голову на знак згоди.
– Його брат загарбав замок і присвоїв землі та угіддя, що належали більш знатному роду – роду Уїлфгора Мідл-гемського. Але хто з норманських лордів учинив би інакше? Кажуть, цей пріор – такий собі веселун, і келих доброго вина та мисливський ріг йому миліші, ніж церковні дзвони і молитовник. Та що там казати… Нехай увійде, я його вшаную як належить. А як, ти кажеш, звати того тамплієра?
– Бріан де Буа-Жільбер.
– Буа-Жільбер? – задумано повторив Седрік, мовивши це наче сам до себе, як людина, що оточена підданими і звикла звертатися до самої себе частіше, ніж до інших. – Буа-Жільбер? Це славетне ім’я. Про нього можна почути і добре, й погане. Кажуть, це один з найвідважніших лицарів ордену тамплієрів, але він має всі звичайні для них вади: гордий, зухвалий, жорстокий і розпусний. Кажуть, це людина з кам’яним серцем, що не боїться нікого ні на землі, ні на небі. Так говорили про нього ті воїни, що повернулися з Палестини, – а їх лишилося небагато. Втім, він лишиться під моїм дахом усього лише на одну ніч; тож ласкаво просимо і його. Освальде, відкрий бочку найстарішого вина, що є в домі; подай до столу найкращого меду, найміцнішого елю, духмяного морату, пінистого сидру, пряного пігменту і налий нам найбільші келихи! Тамплієри і абати полюбляють добре вино і великі келихи. Ельгіто, скажи леді Ровені, що ми сьогодні не чекаємо її до столу; хіба що на те буде її особливе бажання.
– Сьогодні в неї буде особливе бажання, – вмить відказала Ельгіта. – їй завжди цікаво послухати останні вісті з Палестини.
Седрік люто зиркнув на язикату служницю. Проте леді Ровена і всі, хто служив їй, були наділені особливими правами і не боялися його гніву. Тому він лише мовив:
– Стули рота! Іди передай твоїй господині мої слова, а вона нехай вчинить, як на те її воля. Принаймні тут внучка Альфреда[100] може владарювати, як королева.
Ельгіта вийшла із зали.
– Палестина! – мовив Сакс. – Палестина… Скільки бовдурів розвішує вуха, жадібно ловлячи звістки з Палестини, що їх приносять із цього клятого краю розпусні хрестоносці та облудні прочани. І я б міг спитати, і я б міг щось дізнатись і з душевним трепетом слухати байки, які розповідають ці хитрі заброди, що прослизають до тебе в дім і задарма їдять твій хліб. Та ні! Син, що посмів піти проти моєї волі, – не син мені, і його доля хвилює мене не більше, ніж доля най-мізернішого з тих людців, які, припасувавши собі на плече хреста, живуть із розбою та вбивства і ще переконують, начебто це Божа воля.
Спохмурнівши, він опустив погляд і ще хвилю сидів нерухомо. Коли ж він знову підвів очі, стулчасті двері у другому кінці зали розчахнулися і запізнілі гості в супроводі дворецького з жезлом і чотирьох служників зі смолоскипами увійшли до зали.
Розділ IV
Лилася кров свиней, баранів, кіз;
Печеню ріжуть, смажать на рожні,
Вогонь блищить в червоному вині.
Улісса привітав лише царевич —
І за благеньким столиком вмостив
Подалі від гостей…
Поп. «Одіссея», книга 21[101]Абат Еймер скористався слушною нагодою змінити плаття для верхової їзди на ще розкішніше вбрання, поверх якого накинув помережану вишивкою мантію. Окрім важкого золотого персня, що свідчив про його духовний сан, він носив ще безліч колець із самоцвітами, хоч це й заборонялося монастирським статутом. Його взуття було пошите з тонкого сап’яну, борода підстрижена так коротко, як лишень дозволяв його сан; тім’я прикривала червона шапочка, розшита візерунками. Тамплієр також перевдягнувся, і його вбрання було таким само ошатним, хоч і не так розкішно оздобленим; проте сам він виглядав більш поважно, ніж його супутник. Він зняв кольчугу і натомість одягнув довгу сорочку з темно-червоного шовку, оторочену хутром, а поверх неї – довгий сліпучо-білий плащ, що спадав долу широкими складками. На його білій мантії був нашитий восьмиконечний хрест – ознака його ордену, – викроєний з чорного оксамиту. Він зняв свого високого капелюха, і густі чорні з синім полиском кучері, що пасували до смаглявої шкіри, спали йому на чоло. Його постава і хода, сповнені поважної грації, були б дуже привабливі, якби не зухвалий вираз обличчя, що свідчив про звичку владарювати над іншими.
Слідом за почесними гостями увійшли їхні слуги, а за ними неквапно ступив до зали проводир, у чиїй зовнішності не було нічого цікавого, окрім одягу прочанина. Всю його постать огортав бахматий плащ із чорної саржі, що чимось нагадував плащі сучасних гусарів, з просторими клапанами замість рукавів. Такий плащ називався склавен, або слов’янський. Грубі сандалії, прикріплені ременями до оголених ніг, капелюх із широкими крисами, обшитий по боках мушлями, окутий залізом довгий ціпок з прив’язаною зверху пальмовою гілкою, – ось яким було вбрання прочанина. Він тихенько ввійшов слідом за усіма і, побачивши, що за нижнім столом навряд чи знайдеться місце для челяді Седріка і почту його гостей, відступив до вогнища і сів на лаву під його навісом. Там він став сушити свій одяг, мовчки очікуючи, поки за столом звільниться для нього місце чи то дворецький дасть йому чогось поїсти тут, біля вогнища.
Седрік з урочистою привітністю підвівся назустріч гостям, спустився з чільного помосту і, ступивши три кроки до них, зупинився.
– Вельми шкодую, шановний пріоре, – мовив він, – що обітниця, дана мною, не дозволяє мені пройти далі назустріч гостям, навіть таким, як ваша превелебність і славний лицар-тамплієр. Але мій дворецький, певно, пояснив вам причину такої поведінки, що може здатися моєю нечемністю. Перепрошую також за те, що розмовлятиму з вами своєю рідною мовою, і прошу вас робити так само, якщо ви знаєте її настільки, щоб це не стало вам у клопіт; якщо ж ні, то я досить добре володію норманською мовою, тож зможу зрозуміти те, що ви захочете мені сказати.
– Обітниць слід дотримуватися, вельмишановний Франкліне, – відповів абат, – чи, коли на те ваша ласка, вельмишановний тане, хоча цей титул вже відійшов у минуле. Обітниці – це ті узи, що пов’язують нас з небесами, або ті мотузки, якими жертву прив’язують до олтаря; а тому, як я вже сказав, їх слід дотримуватися непорушно, якщо їх не відмінить наша свята Матінка-Церква. Що ж до мови, я залюбки розмовляю тією говіркою, якою розмовляла моя покійна бабуся Хільда Мідлгемська[102], праведна смерть якої була дуже подібною до смерті її славетної тезки, якщо можна так висловитись, блаженної пам’яті святої і преподобної Хільди в абатстві Вітбі – упокой, Господи, її душу!
Коли пріор завершив свою промову, виголошену люб’язно та щиро, тамплієр коротко сказав:
– Я завжди говорив французькою, мовою короля Річарда і його дворян; але розумію англійську настільки, щоб порозумітися з народом цієї країни.
Седрік[103] кинув на нього один із тих непримиренних поглядів, якими завжди зустрічав будь-яке порівняння між ворожими країнами; але, згадавши про свій обов’язок господаря, потамував лють і помахом руки запросив гостей сісти в крісла нижче його власного, проте поруч із собою, а потім наказав подавати на стіл.
Челядь метнулася виконувати наказ, і тієї ж миті Седрік побачив свинопаса Гурта і його товариша Вамбу, які щойно увійшли до зали.