І, справдi, як можна пiзнати елементи всього? [25] Адже очевидно, що не можна знати геть нiчого переднiшого за них. Адже це так само, як той, хто вивчае геометрiю, хоч вiн i може знати спочатку iншi речi, не знае попередньо нiчого з тих речей, знанням яких вона е i про якi вiн тiльки мае намiр дiзнатися. (І так само в iнших випадках.) Отже, якщо iснуе якесь знання всiх речей, про яке деякi говорять, то той, хто пiзнае його, [30] нiчого не може знати попередньо. Утiм, будь-яке навчання – чи це вивчення через докази, чи через визначення – вiдбуваеться повнiстю або переважно через попереднi знання. Адже потрiбно, щоб те, з чого складаеться визначення, було попередньо вiдомим i зрозумiлим. І подiбним же чином вiдбуваеться навчання через пiдведення до висновкiв. Якби ж виявилося, що таке знання е вродженим, то було б вельми дивно, як лишаеться непомiченим, що ми володiемо найкращим iз знань. Далi, як можна дiзнатися, з яких частин складаеться суще i як це довести з очевиднiстю? Адже це також неабияка проблема. Тут не уникнути суперечки, подiбноi до тiеi, що точиться щодо деяких [5] складiв, коли однi кажуть, що za складаеться з s, d та a, iншi кажуть, що це окремий звук, вiдмiнний вiд усiх вiдомих.
Далi, як можна пiзнати не маючи певного чуття те, що сприймаеться цим чуттям? Одначе така сама ситуацiя з пiзнанням елементiв, якщо елементи, з яких складаеться суще, е елементами всiх речей, подiбно до того як складнi звуки складаються з [10] властивих iм елементiв.
10
Отже, зi сказаного ранiше очевидно, що всi фiлософи, схоже, шукають причини, обговоренi нами у «Фiзицi», i ми не можемо назвати жодноi, крiм них. Однак висловлюються вони про цi причини доволi нечiтко, тож певним чином всi вони вже обговоренi ранiше, а певним чином зовсiм нi. Адже рання фiлософiя, здаеться, про все говорить недорiкувато, оскiльки була молодою i робила своi першi кроки. Так, навiть Емпедокл каже, що кiстка iснуе спiввiдношенням; це е чимбутнiсть та сутнiсть речi. Але з цього з необхiднiстю випливае, що або м’ясо та будь-яка iнша рiч мають бути спiввiдношенням, або жодна не мае; адже через це i м’ясо, i кiстка, i будь-яка iнша рiч iснуватимуть, а не через матерiю, про яку вiн говорить, – вогонь, землю, воду й повiтря. І вiн з необхiднiстю погодився б iз цим, якби так сказав хтось iнший, проте сам вiн цього чiтко не висловив.
Врештi, цi питання ми вже розiбрали ранiше. Утiм, варто повторити все, що може викликати сумнiви стосовно них; це також може виявитися корисним для розв’язання подальших труднощiв.
Книга ІІ (?)
1
[993a] [30] Дослiдження iстини е водночас i складним, i легким. Справдi, з одного боку, нiхто не в змозi осягнути iстину цiлком, проте з iншого – всi разом не обманюються. [993b] [1] Кожен висловлюе якiсь судження про природу, i хоч поодинцi ми додаемо до iстини мало або нiчого, усе вкупi дае певну значну величину. А якщо так, то справа стоiть точнiсiнько, як у прислiв’i: «Хто ж схибить у ворота». Щоправда, цi мiркування можуть дати привiд думати, що дослiджувати iстину не складно, але згадаемо, що, маючи розумiння цiлого, можна бути не в змозi пiзнати частину. Тож легкiсть такого дослiдження е примарною.
І, мабуть, оскiльки труднощi бувають двох родiв, причина нинiшньоi полягае не в речах, а в нас самих. Бо як-от очi кажана перед [10] денним свiтлом, так-от i розум у нашiй душi перед тим, що за своею природою е найочевиднiшим з усього.
Тож справедливо бути вдячними не лише тим, з чиiми думками ми могли б погодитися, але й тим, хто не зумiв глибоко проникнути в суть речей; адже i вони зробили певний внесок у знання, якими ми володiемо. [15] Справдi, не було б Тимофiя, не мали б ми багатьох лiричних пiсень; а не було б Фрiнiса, не було б i Тимофiя. І так само стосовно тих, хто висловлювався про iстину: вiд одних ми перейняли певнi думки, iншi стали причиною появи цих.
Також правильно, що [20] фiлософiя називаеться знанням iстини. Адже метою умоглядного знання е iстина, а практичного – дiя. Справдi, практичнi люди, навiть коли вони займаються спостереженнями, мiркують не про вiчне, а у зв’язку з чимось конкретним i насущним. Адже ми не знаемо iстини, не знаючи причин. [25] А в кожному окремому випадку iстинним в найбiльшiй мiрi серед речей е те, завдяки чому також iншим речам властива певна якiсть iз тiею самою назвою (наприклад, вогонь найгарячiший, i вiн – причина тепла для iнших речей). Отож i найiстиннiше – причина iстинностi подальшого. Тому начала вiчно сущого з необхiднiстю завжди е найiстиннiшими, а бувають iстинними тiльки iнодi, i причиною iх буття не е щось iнше, а натомiсть вони е причиною для iншого. Отже, наскiльки кожна рiч причетна буттю, настiльки ж вона причетна iстинi.
2
[994a] [1] Одначе ясно, що певне начало iснуе i причини сущого не безконечнi – анi в сенсi безконечноi послiдовностi причин, анi в сенсi рiзноманiття видiв. Адже неможливо, щоб одне походило вiд iншого як вiд матерii безконечно, скажiмо, плоть вiд землi, земля вiд повiтря, повiтря вiд вогню, [5] i так без упину. І так само неможливо стосовно джерела руху, щоб, скажiмо, людина приходила в рух вiд повiтря, повiтря вiд сонця, сонце вiд розбрату[32 - Ідеться про космологiю Емпедокла.] i так без кiнця. Подiбно до цього не може тривати до безконечностi послiдовнiсть цiлей, наприклад: ходьба заради здоров’я, здоров’я заради щастя, щастя [10] заради чогось iншого i так завжди одне заради iншого. І так само стосовно чимбутностi. Адже у випадку з промiжними членами послiдовностi, якi мають щось останне i щось, що передуе iм, попередне необхiдно е причиною наступних за ним. Справдi, якщо нам потрiбно сказати, що з трьох членiв е причиною, то ми назвемо те, що передуе. Звичайно, не останне, бо [15] кiнцеве не е причиною чогось. Але й не промiжне, бо воно е причиною лише одного. І не мае значення, чи маеться одне промiжне, чи бiльше, безконечнi вони чи скiнченнi. У безконечноi послiдовностi такого роду i безконечного взагалi всi частини однаково промiжнi аж до теперiшньоi. Отож якщо немае нiчого першого, то взагалi немае жодноi причини.
З iншого боку, i в напрямку [20] вниз послiдовнiсть не може тривати до безконечностi, скажiмо, якщо визначити початок вверху, так, щоб з вогню виникала вода, з води земля, i так безупинно з’являтиметься якийсь iнший рiд. Адже одне виникае з iншого у два способи: або так, як iз хлопчика, що змiнюеться, виникае чоловiк, або так, як iз води – повiтря (але не так, що це означае «одне пiсля другого», як-от Олiмпiйськi iгри з Істмiйських). [25]
Коли ми кажемо, що чоловiк виникае iз хлопчика, то це як щось виникле iз чогось, що виникае, або щось стале iз того, що стае. Адже завжди е щось промiжне: як-от виникнення мiж буттям i небуттям, так i те, що виникае, мiж сущим i несущим; бо учень – це той, хто стае знавцем, це й означае вираз, що [30] iз учня виникае знавець. А коли ми кажемо, що з повiтря виникае вода, то одне з двох знищуеться. Тому вони не переходять одне в iнше: [994b][1] з чоловiка не виникае хлопчик, адже при виникненнi виникае не те, що зазнае виникнення, а те, що iснуе пiсля виникнення. Так, день виникае iз ранку, тому що день iде пiсля нього. Але ранок не виникае iз дня. Натомiсть у другому випадку вони переходять одне в iнше. Проте в обох випадках це не може тривати до безконечностi. Адже в першому випадку послiдовнiсть промiжних членiв [5] неодмiнно мае кiнець, а в другому випадку вiдбуваеться перехiд одного в iнше, бо знищення одного е виникненням iншого.
Водночас неможливо, щоб перше, будучи вiчним, знищувалося; адже оскiльки виникнення не е безконечним у напрямi вверх, необхiдно, щоб перше, iз знищення якого щось виникае, не було вiчним.
Далi, те, заради чого щось бувае, е кiнцева мета, i така кiнцева мета не бувае [10] заради чогось iншого, а натомiсть усе iнше бувае заради неi. Отож якщо вона е чимось останнiм, то послiдовнiсть не буде безконечною, а якщо такого кiнця немае, не буде того, заради чого все вiдбуваеться. Натомiсть тi, хто вважають послiдовнiсть причин безконечною, не помiчають того, що цим самим вони заперечують природу блага. Але ж нiхто б не брався за жодну справу, не маючи намiру досягти ii завершення. А хто так дiе, то в нього немае розуму, [15] бо хто мае розум, завжди дiе заради чогось, а це i е кiнець, позаяк кiнцева мета е кiнець.
Так само i чимбутнiсть не можна звести до iншого бiльш розлого визначення. Адже завжди попередне визначення е бiльшою мiрою визначенням, нiж подальше, а тому якщо перше визначення не е визначенням, то не е [20] i подальше. Далi, тi, хто так кажуть, руйнують знання; адже знання неможливе, доки ми не доходимо до того, що не пiддаеться подальшому аналiзу. І пiзнання тодi неможливе, адже як можна мислити безконечне в такому сенсi? Тут не так, як у випадку з лiнiею, яку можна дiлити без упину, але яку не можна мислити, не зупинивши дiлення. Тому, [25] здiйснюючи безконечне дiлення лiнii, неможливо рахувати вiдрiзки. І також матерiю необхiдно мислити в тому, що рухаеться. Отже, нiщо не може бути безконечним. Якщо ж це не так, то принаймнi не можна безконечно бути безконечним.
От i якби види причин були безконечнi за кiлькiстю, то в такому випадку пiзнання не було б можливим. Адже ми вважаемо, що знаемо тодi, коли [30] пiзнали причини; проте безконечне неможливо пройти в обмежений час шляхом додавання.
3
Сказане засвоюеться вiдповiдно до звичок. Ми потребуемо, щоб з нами говорили так, як ми звикли, [995a] i те, що суперечить цьому, здаеться нам незвичним, а через незвичнiсть – незрозумiлiшим i чужiшим; адже звичне е зрозумiлим. А яку силу мае звичка, [5] добре видно на прикладi законiв: адже тi iх положення, що засвоюеться з казкою ще в дитинствi, завдяки звичцi мае бiльшу силу, нiж знання самих законiв. Окрiм того, однi не сприймають, якщо не отримають математичнi докази, другi – якщо iм не навести приклади, третiх не переконати без свiдчення поета. Одним подавай точнiсть, iнших точнiсть дратуе, чи то через нездатнiсть [10] зв’язати докупи, чи то через те, що вважають ii за дрiб’язковiсть. Справдi, точностi властиве щось таке, через що вона як у справах, так i просто в розмовах декому здаеться ницою.
Отож слiд навчати того, як сприймати кожний доказ, оскiльки безглуздо водночас шукати знання i спосiб засвоення знання; бо навiть одне з двох засвоiти нелегко. [15] Математичноi точностi не потрiбно вимагати у всьому, а лише там, де немае матерii. А тому цей спосiб не пiдходить для природи, адже, iмовiрно, вся природа е матерiальною. Отже, спочатку треба розглянути, що таке природа, адже так стане ясно i те, про що говорить наука про природу, i те, одна наука чи декiлька вивчають [20] причини й начала.
Книга ІІІ (?)
1
[995a][24] Для науки, якоi ми прагнемо, нам необхiдно спочатку розiбрати те, що насамперед викликае питання. Це рiзнi думки про першi начала та деякi iншi питання, що лишилися поза увагою. Той, хто хоче отримати чiтке уявлення про щось, мае насамперед слушно поставити питання. Адже подальший успiх залежить вiд розв’язання попереднiх сумнiвiв; проте не можна розв’язати вузол, [30] не знаючи про нього, а сумнiв саме вказуе на такий вузол у справi. Хiба той, хто сумнiваеться, не почуваеться подiбно до тих, хто перебувае у путах? Адже в обох випадках неможливо рухатися вперед. Отож слiд спочатку розглянути всi питання – i з цiеi причини, i тому, що тi, хто береться за [35] дослiдження, не визначившись спочатку iз сумнiвами, подiбнi до тих, котрi не знають анi те, куди iм слiд iти, анi те, знайшли вони шукане чи нi. [995b][1] Бо така людина не мае чiткого уявлення про мету, для того ж, хто визначився з сумнiвами, вона е очевидною. Крiм того, краще судить той, хто – наче суддя, який вислуховуе всi сторони в судi – вислухав усi мiркування, що суперечать одне одному.
Перший сумнiв [5] стосуеться того, про що ми поставили питання у вступних розмiркуваннях: одна чи багато наук мають дослiджувати причини i чи мае ця наука пiзнавати лише першi начала сутностi чи також начала, з яких усi люди виводять докази, наприклад, чи можна водночас стверджувати й заперечувати одне й те саме [10], чи нi, – та подiбнi питання. Також, якщо ця наука стосуеться сутностi, то чи одна наука розглядае всi сутностi, чи декiлька, а якщо декiлька, то чи всi вони спорiдненi, чи деякi з них слiд називати мудрiстю, а деякi – якось iнакше.
Далi, необхiдно дослiдити наступне: iснують тiльки чуттевi сутностi [15] чи також iншi, окрiм них, i якщо також iншi, то чи належать вони до одного роду, чи таких родiв бiльше, як гадають тi, хто визнають iдеi[33 - Маеться на увазi Платон.] та математичнi величини мiж ними та чуттевими речами. Отже, слiд розглянути, як ми кажемо, цi питання, а також те, стосуеться дослiдження тiльки сутностей чи також [20] побiжних властивостей сутностей. Крiм цього, якiй науцi слiд розглядати все те, що стосуеться того самого й iншого, подiбного й неподiбного та протилежного, попереднього i пiзнiшого та всього такого iншого, що дiалектики намагаються розглядати, виходячи лише з iмовiрного? [25] Далi, слiд також розглянути випадковi властивостi: по-перше, що таке е кожна з них, по-друге, чи е одному протилежним лише одне? Наступне питання: чи е начала та елементи родами, чи вони е тим, на що дiлиться кожна рiч i що в нiй мiститься? І якщо вони е родами, то чи тими, що вважаються останнiми до недiлимих речей, [30] чи першими, як-от, наприклад, тварина чи людина е началом i е бiльшою мiрою началом вiдносно окремоi речi. Але насамперед потрiбно розглянути й дослiдити, чи iснуе, крiм матерii, певна рiч, що е причиною сама по собi чи нi, та чи iснуе вона як щось окреме чи нi; а також, чи вона одна, чи iх бiльше; а також, чи iснуе щось, окрiм [35] цiлого (кажу про цiле, коли щось стверджуеться про матерiю), чи нi; або ж в одних випадках iснуе, а в iнших нi, i тодi що це за суще.
[996a][1] Далi, чи е начала обмеженими за числом та видами: i тi, що в поняттях, i тi, що в субстратi; також, чи начала минущих i неминущих речей тi самi чи вiдмiннi; i чи всi начала неминущi, чи тiльки начала минущих речей е минущi?
Далi, найважче [5] i найбiльш карколомне питання, чи е едине i суще, як казали пiфагорiйцi i Платон, не що iнше, як сутнiсть речей; чи це не так, а натомiсть в основi лежить щось iнше, наприклад, Емпедокл каже – любов, а iншi говорять: хто – вогонь[34 - Гiппас та Гераклiт.], хто – вода[35 - Фалес.] чи повiтря[36 - Анаксiмен та Дiоген Аполлонiйський.]. Крiм того, чи е начала [10] щось загальне, чи вони подiбнi до окремих речей; i iснують вони потенцiйно чи в дiйсностi. Врештi iснують вони у русi чи якось iнакше; адже також цi питання можуть викликати великi труднощi. Крiм того, чи е числа, лiнii, фiгури та точки певнi сутностi, чи нi, i якщо так, то чи [15] вiдокремленi вони вiд чуттевих речей, чи мiстяться в них? Щодо всього цього не тiльки важко досягти iстини, але й нелегко чiтко сформулювати питання.
2
Отже, передусiм розглянемо питання, про яке ми говорили на початку: одна чи бiльше наук дослiджуе всi роди [20] причин? З одного боку, як це можливо, щоб одна наука пiзнавала начала, що не е протилежними? Крiм того, багато речей не мiстять усi начала; справдi, як можливо, щоб нерухомi речi мiстили в собi начало руху або природу блага, адже все, що е благом, саме по собi та за своею природою е метою [25] i, отже, причиною, оскiльки заради нього виникають та iснують iншi речi, одначе мета й «те, заради чого», е метою якоiсь дii, а всi дii вiдбуваються через рух? Тому нерухомi речi не можуть мiстити анi таке начало, анi якесь благо саме по собi. Ось чому в математицi нiчого не доводять за допомогою [30] цiеi причини, i не iснуе доказу на кшталт «тому що це краще або гiрше», та й взагалi нiхто нi про що таке не згадуе. Тому деякi з софiстiв, як-от Арiстiпп зневажали математику; адже в iнших мистецтвах, зокрема, в ремiсницьких, наприклад, у теслярствi та чоботарствi, завжди наводять аргумент «тому що це краще, або гiрше», натомiсть у математичних науках зовсiм немае мови про добре чи погане.
[996b][1] Однак якщо iснуе бiльше нiж одна наук про причини, i при цьому окрема наука займаеться кожним окремим началом, то яку з них слiд вважати тiею, що ми шукаемо, або кого з тих, хто цими науками володiе, – найбiльшим знавцем [5] шуканого предмета? Адже можливо, що для одноi й тiеi самоi речi iснують усi види причин, як-от для будинку тим, звiдки рух, е мистецтво i будiвничий, тим, заради чого, – потреба, матерiею – земля й камiння, формою – задум.
Якщо виходити з ранiше визначеного[37 - Див. кн. І 982а 8–19.] щодо того, яку з наук слiд називати мудрiстю, то е пiдстави [10] застосувати цю назву до кожноi з них. Такою е найголовнiша й найбiльш провiдна наука, з якою, наче рабинi, не вправi сперечатися iншi науки, – наука про мету i благо (адже заради них усе iнше). Проте, оскiльки мудрiсть була визначена[38 - Див. кн. І 982а 30–b 2.] як наука про першi причини i найбiльш гiдне пiзнання, нею мала б бути наука про сутностi.
Оскiльки одну й ту саму рiч можна знати з багатьох сторiн, [15] ми кажемо, що бiльшою мiрою знае той, хто знае, чим рiч е, нiж той, хто знае, чим вона не е; а серед перших також однi знають бiльше, другi менше, i найбiльшим знавцем е той, хто знае, чим саме е рiч, а не той, хто знае ii кiлькiсть, чи якiсть, або що вона може робити чи що можна робити з нею.
І також у всiх iнших випадках – зокрема там, де присутнi докази, [20] – ми вважаемо, що про знання певноi речi можна говорити тодi, коли ми знаемо, що вона таке (наприклад, що таке перетворення на квадрат: це знаходження середнього пропорцiйного; i подiбним чином в iнших випадках). Так само стосовно походження, дiй та всiляких змiн ми вважаемо, що знаемо тодi, коли ми знаемо начало руху. Проте воно вiдмiнне вiд мети i протилежне iй. Отже, можна припустити, [25] що кожну з цих причин мае дослiджувати окрема наука.
Одначе також стосовно начал доведення е спiрним, iснуе одна чи бiльше наук. Началами доказу я називаю загальноприйнятi поняття, на яких усi люди засновують докази, наприклад, що все необхiдно або стверджувати, або заперечувати, i що [30] неможливо водночас бути i не бути, та iншi подiбнi твердження. Отже, питання в тому, чи займаеться ними та сама наука, що й сутнiстю, чи iнша, i якщо не та сама, то яку з них слiд вважати тiею, що ми шукаемо? Вважати, що це та сама наука, немае сенсу. Справдi, чому геометрii бiльше, нiж будь-якiй науцi, належить розумiтися на цих твердженнях? Якщо ж це властиво будь-якiй науцi, але не може бути властивим усiм, [997a][1] то пiзнання цих начал не е справою анi iнших наук, анi тiеi, що пiзнае сутностi. Проте яким водночас чином можлива наука про цi начала? Адже що таке кожне з них ми знаемо i тепер (принаймнi також iншi мистецтва [5] використовують iх як вiдомi). Якщо ж iснуе доказова наука, що займаеться ними, то в основi iх мае лежати певний рiд, i деякi з них мають бути аксiомами, а деякi – iх застосуваннями (адже неможливо, щоби були докази вiдносно всiх положень); необхiдно, щоб доказ виходив iз певних передумов, стосувався певних предметiв i доводив щось стосовно них. Отже, з цього випливае, що все, що доводиться, мае належати до одного роду [10], оскiльки всi доказовi науки використовують аксiоми.
Одначе, якщо наука про сутностi й наука про аксiоми е рiзними, то яка з них головнiша й перша за своею природою? Аксiоми е найбiльш загальними й началами всiх речей, i, якщо не фiлософу, то кому iншому належить дослiджувати iстинне й хибне щодо них?
Загалом iснуе одна чи бiльше наук про всi сутностi? Якщо не одна, то яку сутнiсть слiд вiднести до цiеi науки? З iншого боку, покладати одну науку всiх сутностей позбавлено сенсу; адже тодi мала б також iснувати одна доказова наука вiдносно всiх випадкових властивостей, оскiльки будь-яка доказова наука [20] дослiджуе випадковi властивостi певного предмета, виходячи iз загально прийнятих положень. Отож дослiджувати випадковi властивостi одного й того самого роду належить однiй i тiй самiй науцi виходячи з одних i тих самих положень. Адже рiд е предметом однiеi науки й вихiднi положення е предметом однiеi науки, i, можливо, це та сама наука, а можливо, iнша; а тому й випадковi властивостi мають бути предметом однiеi науки, байдуже, вивчатимуть iх цi самi науки, чи одна, яка виходить iз них.
Далi, чи стосуеться дослiдження тiльки сутностей, чи також iхнiх випадкових властивостей? Я маю на увазi, наприклад, якщо тiло е якась сутнiсть i також лiнii та площини, то чи належить однiй i тiй самiй науцi пiзнавати iх та випадковi властивостi кожного з цих родiв, щодо яких надають докази математичнi науки [30], чи рiзним? Якщо тiй самiй, то наука про сутностi також, мабуть, мае бути доказовою, проте вважаеться, що немае доказу щосностi. Якщо ж це належить iншiй науцi, то що це за наука, яка дослiджуе випадковi властивостi сутностi? На це питання вiдповiсти вкрай складно.
Далi, чи слiд стверджувати iснування лише чуттевих сутностей, чи, окрiм них, iснують також iншi? І якщо так, то iснуе один чи декiлька родiв сутностей, [997b][1] як гадають тi, хто стверджують iснування iдей i промiжних предметiв, якими, за iхнiми словами, займаються математичнi науки? В якому сенсi ми говоримо, що iдеi е причини й сутностi самi по собi, про це йшлося в перших роздiлах про них[39 - Див. кн. І, роздiли 6 та 9.]. І хоча тут виникають рiзноманiтнi складнощi, не менш безглуздо стверджувати, що iснують якiсь речi, окрiм тих, що iснують у всесвiтi, i що вони е тотожними чуттевим речам, хiба що однi е вiчнi, а другi – минущi. Справдi, деякi стверджують, що iснуе сама по собi людина, сам по собi кiнь чи саме по собi здоров’я без будь-яких уточнень, тобто дiють подiбно до тих, хто говорить, що iснують боги, але вони людиноподiбнi. Адже тi вигадували не що iнше, як вiчних людей, а цi вигадували iдеi, котрi е не що iнше, як вiчнi чуттевi речi.
Далi, якщо поруч iз iдеями та чуттевими речами ми покладемо ще й промiжнi/серединi, то тут виникае багато труднощiв. Адже очевидно, що тодi поруч iз лiнiями самими по собi та лiнiями, що сприймаються чуттями, подiбним же чином постануть промiжнi лiнii, i так само з усiма iншими родами; тому, оскiльки астрономiя е однiею з таких наук, то мае iснувати також якесь небо, окрiм неба, що сприймаеться чуттями, i сонце, й мiсяць, i так само iншi небеснi тiла. Одначе як можна вiрити таким речам? Адже неймовiрно, щоб таке небо було нерухомим, але припустити, що воно е рухомим, зовсiм неможливо.
Те саме стосуеться того, чим займаеться оптика й вчення про гармонiю в математичних науках; iз тих самих причин i тут неможливо, щоб iснували такi тiла поруч iз тими, що сприймаються чуттями. Адже якщо iснують серединнi/промiжнi чуттевi речi й чуття, то очевидно, що також будуть промiжнi тварини мiж тваринами самими по собi й минущими тваринами. Може виникнути й таке питання: що iз сущого мають вивчати такi науки? Справдi, якщо геометрiя вiдрiзнятиметься вiд межування землi тiльки тим, що останне займаеться тим, що ми сприймаемо чуттями, а перша – тим, що не сприймаеться чуттями, то очевидно, що й окрiм мистецтва лiкування мае iснувати якась наука посерединi мистецтвом лiкування самим по собi [30] й ось цим мистецтвом лiкування (i так само з кожною з iнших наук). Одначе як це можливо? Адже тодi також iснувало б щось здорове, окрiм здорового, яке сприймаеться чуттями, та здорового самого по собi. Водночас невiрно й те, що межування стосуеться величин чуттевих i минущих; бо тодi iх зникнення призвело б до зникнення самого межування.
Але також астрономiя не могла б займатися анi величинами, що сприймаються чуттями, анi небом над нами. [998a][1] Адже анi лiнii, що сприймаються чуттями, не е такими, про якi каже геометр (бо жодна з лiнiй, що сприймаються чуттями, не е прямою чи круглою так, як це визначаеться; i обiд торкаеться правила не тiльки в однiй точцi, а натомiсть так, як казав Протагор, заперечуючи геометрам), анi рухи та звивистi лiнii неба не е подiбними до тих, про якi розмiрковуе астрономiя, анi геометричнi точки не мають ту саму природу, що й зiрки.
Проте деякi стверджували, що цi так званi промiжнi речi мiж iдеями та чуттевими речами iснують, але не окремо вiд чуттевих речей, а в них самих. Довелося б довго перебирати всi неможливi наслiдки [10], що з цього випливають, однак достатньо розглянути наступнi. Неймовiрно, щоб так було лише у випадку з цими промiжними речами, адже очевидно, що iдеi також могли б перебувати в чуттевих речах; позаяк i тих, i тих стосуеться те саме твердження. Крiм того, два тiла мали б знаходитися в одному й тому самому мiсцi i не бути нерухомими, [15] оскiльки вони перебувають у рухомих чуттевих речах. Загалом же навiщо треба було б припустити, що вони iснують, причому iснують у чуттевих речах? Адже з цього випливають нiсенiтницi, подiбнi до вже згаданих: так, iснуватиме якесь iнше небо окрiм цього неба над нами, причому не окремо, а в тому самому мiсцi; а це ще бiльш неможливо.
3
Отже, найбiльша труднiсть в цих питаннях полягае в тому, як iх поставити, щоб досягти iстини, а стосовно начал – чи потрiбно вважати елементами та началами роди, чи радше первиннi складовi кожноi речi. Наприклад, елементами та началами звука мови е, здаеться, тi [25] первиннi складовi, з яких утворюються звуки мови, а не загальне родове визначення як звука мови; також серед геометричних положень ми називаемо елементами тi, докази яких мiстяться в доказах iнших положень – усiх або бiльшостi. Далi, i тi, хто кажуть, що iснуе декiлька елементiв для тiл, i тi, хто кажуть, що один, називають началами те, з чого тiла утворились i з чого вони складаються. [30] Наприклад, Емпедокл каже, що вогонь, вода та iншi елементи е те, з чого як складових утворюеться все суще, але ж вiн не говорить про них, як про роди сущого. Крiм того, якщо ми хочемо також розглянути природу iнших речей, [998b][1] наприклад, ложа, ми запитуемо, з яких частин воно складаеться i як вони поеднанi, i саме так пiзнаемо його природу.
Отже, якщо виходити з цих мiркувань, роди речей не можуть бути началами. Оскiльки ж кожну рiч ми пiзнаемо через визначення, а началами визначень е роди, то необхiдно, щоб роди були також началами того, що визначаеться. І якщо отримати знання речей означае отримати знання видiв, вiдповiдно до яких даються назви речам, то роди також е началами видiв. Здаеться, i деякi з тих, хто називають елементами речей [10] едине, або суще[40 - Маються на увазi пiфагорiйцi та Платон.], або велике i мале[41 - Маеться на увазi Платон.], розглядають iх як роди.
Одначе неможливо говорити про начала вiдносно обох випадкiв. Адже сутнiсть позначае одне, натомiсть визначення через роди та визначення, що вказуе складовi речей, не одне й те саме.
Крiм того, навiть якщо найбiльшою мiрою началами е роди, то чи слiд вважати началами найпершi з родiв, чи останнi, що приписуються недiлимим; адже i це е спiрним. Бо якщо завжди началами е радше загальне, то очевидно, що началами слiд вважати найвищi з родiв, оскiльки вони маються на увазi вiдносно всiх речей. Отже, буде стiльки начал речей, скiльки [20] перших родiв, тож i суще, i едине будуть началами й сутностями; бо вони найбiльшою мiрою маються на увазi стосовно всiх речей.
Проте анi едине, анi суще не можуть бути родом речей; бо необхiдно, щоб кожний рiд мав вiдмiнностi i щоб кожна вiдмiннiсть була однiею; однак неможливо, щоб рiд без його видiв або види роду приписувалися своiм власним вiдмiнностям, отож якщо едине або суще е родом, то жодна вiдмiннiсть не буде нi сущим, нi единим. Проте якщо едине i суще не е родами, вони не будуть також началами, якщо тiльки роди – справдi начала. Далi, серединнi тiла, осягненi через вiдмiнностi, будуть родами аж до недiлимих; [30] тепер же вони то здаються родами, то не здаються. Крiм того, радше вiдмiнностi е началами, нiж роди; якщо ж цi вiдмiнностi також е началами, то начала стануть, так би мовити, безмежними, особливо якщо хтось покладае началом перший рiд.
