Найди, привiтайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя мое,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховае?
Хто заплаче надо мною,
Як рiдна дитина?
Хто посадить на могилi
Червону калину?
Хто без тебе грiшну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя мое любе!
Іди од нас…» Ледве-ледве
Поблагословила:
«Бог з тобою!» – та, як мертва,
На дiл повалилась…
Обiзвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?»
Заридала Катерина,
Та бух йому в ноги:
«Прости менi, мiй батечку,
Що я наробила!
Прости менi, мiй голубе,
Мiй соколе милий!»
«Нехай тебе Бог прощае
Та добрii люде;
Молись Богу та йди собi —
Менi легше буде».
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пiшла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землi пiд вишнею,
На хрест почепила,
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю
В чужу землю чужi люде
Мене заховають;
А своеi ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, мое горе,
Чужим людям скаже…
Не розказуй, голубонько!
Де б не заховали,
Щоб грiшноi на сiм свiтi
