Люде не займали.
Ти не скажеш… Ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мiй!.. Лихо мое!
Де менi сховатись?
Заховаюсь, дитя мое,
Сама пiд водою,
А ти грiх мiй спокутуеш
В людях сиротою,
Безбатченком!..»
Пiшла селом,
Плаче Катерина;
На головi хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села – серце млiе;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полi
При битiй дорозi;
Як роса та до схiд сонця,
Покапали сльози.
За сльозами за гiркими
І свiта не бачить,
Тiльки сина пригортае,
Цiлуе та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нiчого не знае,
Маленькими ручицями
Пазухи шукае.
Сiло сонце, з-за дiброви
Небо червонiе;
Утерлася, повернулась,
Пiшла… Тiлько мрiе.
В селi довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих рiчей
Нi батько, нi мати…
Отаке-то на сiм свiтi
Роблять людям люде!
Того в’яжуть, того рiжуть,
Той сам себе губить…
А за вiщо? Святий знае.
Свiт, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В свiтi одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
