Де ж тi люде, де ж тi добрi,
Що серце збиралось
З ними жити, iх любити?
Пропали, пропали!
Єсть на свiтi доля,
А хто ii знае?
Єсть на свiтi воля,
А хто ii мае?
Єсть люде на свiтi —
Срiблом-злотом сяють,
Здаеться, панують,
А долi не знають —
Нi долi, нi волi!
З нудьгою та з горем
Жупан надiвають,
А плакати – сором.
Возьмiть срiбло-злото
Та будьте багатi,
А я вiзьму сльози —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрiбними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тодi я веселий,
Тодi я багатий,
Як буде серденько
По волi гуляти!
(Санкт-Петербург, кiнець 1838-початок 1839 року)
III
Кричать сови, спить дiброва,
Зiроньки сiяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрi люде,
Що кого втомило:
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нiчка покрила.
Всiх покрила темнiсiнька,
Як дiточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лiсi, чи в хатi?
Чи на полi пiд копою
Сина забавляе,
Чи в дiбровi з-пiд колоди
Вовка виглядае?
Бодай же вас, чорнi брови,
Нiкому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
