А що дальше спiткаеться?
Буде лихо, буде!
Зострiнуться жовтi пiски
І чужii люде;
Зострiнеться зима люта…
А той чи зострiне,
Що пiзнае Катерину,
Привiтае сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, пiски, горе;
Вiн, як мати, привiтае,
Як брат, заговорить…
Побачимо, почуемо…
А поки – спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серцi похолоне,
Як його згадаю.
Попомiряв i я колись —
Щоб його не мiрять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повiрять!
«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!»
(Звичайно, не в очi.)
«А так тiлько псуе мову
Та людей морочить».
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
І свого чимало…
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаете,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий вiзьме!
Лучче ж помiркую,
Де-то моя Катерина
З Івасем мандруе.
За Киевом, та за Днiпром,
Попiд темним гаем,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача спiвають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощi.
