Чого ж смутна, невесела,
Заплаканi очi?
У латанiй свитиночцi,
На плечах торбина,
В руцi цiпок, а на другiй
Заснула дитина.
Зострiлася з чумаками,
Закрила дитину,
Питаеться: «Люде добрi,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? Оцей самий.
Далеко, небого?»
«В саму Москву. Христа ради,
Дайте на дорогу!»
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навiщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пiшла шляхом,
В Броварях спочила
Та синовi за гiркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що пiд тином
З сином ночувала…
Бач, на що здалися карi оченята:
Щоб пiд чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукае…
Тодi не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобривi,
Бо люде не знають;
Кого Бог кара на свiтi,
То й вони карають…
Люде гнуться, як тi лози,
Куди вiтер вiе.
Сиротинi сонце свiтить
(Свiтить, та не грiе) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сиротi не свiтило,
Сльози не сушило.
А за вiщо, Боже милий!
За що свiтом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце мое!
