Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марнiло
З чорними бровами,
До схiд сонця в темнiм лiсi
Умийся сльозами.
Умиешся – не побачать,
То й не засмiються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.
Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким iй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,
Коли не зумiла себе шанувать».
Шануйтеся ж, любi, в недобру годину
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попiдтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспiшала в Московщину;
Аж гульк – зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках – лихо тяжке! —
І в однiй свитинi.
Іде Катря, шкандибае;
Дивиться – щось мрiе…
Либонь, iдуть москалики…
Лихо!.. Серце млiе…
Полетiла, зострiлася,
Пита: «Чи немае
Мого Йвана чорнявого?»
А тi: «Мы не знаем».
І, звичайно, як москалi,
Смiються, жартують:
«Ай да баба! Ай да наши!
Кого не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, мое лихо!
Що буде, то й буде.
Пiду дальше – бiльш ходила…
А може, й зострiну;
Оддам тебе, мiй голубе,
А сама загину».
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
