Стоiть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позiхае;
Ще б плакала Катерина,
Та слiз бiльш немае.
Подивилась на дитину —
Умите сльозою,
Червонiе, як квiточка
Вранцi пiд росою.
Усмiхнулась Катерина,
Тяжко усмiхнулась:
Коло серця – як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить – лiс чорнiе;
А пiд лiсом, край дороги,
Либонь, курiнь мрiе.
«Ходiм, сину, смеркаеться;
Коли пустять в хату,
А не пустять, то й надворi
Будем ночувати.
Пiд хатою заночуем,
Сину мiй Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мiй синочку,
Кохайся надворi!
Собаки злi, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть, смiючися…
З псами iсти й пити…
Бiдна моя головонько!
Що менi робити?»
Сирота-собака мае свою долю,
Мае добре слово в свiтi сирота;
Його б’ють i лають, закують в неволю,
Та нiхто про матiр на смiх не спита;
А Йвася спитають, заранне спитають,
Не дадуть до мови дитинi дожить.
На кого собаки на улицi лають?
Хто голий, голодний пiд тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята…
Одна його доля – чорнi бровенята.
Та й тих люде заздрi не дають носить.
IV
Попiд горою, яром, долом,
Мов тi дiди високочолi,
Дуби з Гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби вряд,
