Ставок пiд кригою в неволi
І ополонка – воду брать…
Мов покотьоло червонiе,
Крiзь хмару сонце зайнялось.
Надувся вiтер; як повiе —
Нема нiчого: скрiзь бiлiе…
Та тiлько лiсом загуло.
Реве, свище заверюха.
По лiсу завило;
Як те море, бiле поле
Снiгом покотилось.
Вийшов з хати карбiвничий,
Щоб лiс оглядiти,
Та де тобi! Таке лихо,
Що не видно й свiта.
«Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому з лiсом!
Пiти в хату… Що там таке?
От iх достобiса!
Недобра iх розносила,
Мов справдi за дiлом.
Ничипоре! Дивись лишень,
Якi побiлiлi!»
«Що, москалi?..» – «Де москалi?»
«Що ти? Схаменися!»
«Де москалi-лебедики?»
«Та он, подивися».
Полетiла Катерина
І не одяглася.
«Мабуть, добре Московщина
В тямку iй далася!
Бо уночi тiлько й знае,
Що москаля кличе».
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише.
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалi iй назустрiч,
Як один верхами.
«Лихо мое! Доле моя!»
До iх… Коли гляне —
Попереду старший iде.
«Любий мiй Іване!
Серце мое коханее!
Де ти так барився?»
Та до його… За стремена…
А вiн подивився,
Та шпорами коня в боки.
«Чого ж утiкаеш?
Хiба забув Катерину?
