Хiба не пiзнаеш?
Подивися, мiй голубе,
Подивись на мене —
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?»
А вiн коня поганяе,
Нiбито й не бачить.
«Постривай же, мiй голубе!
Дивись – я не плачу.
Ти не пiзнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!»
«Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!»
«Боже мiй! Іване!
І ти мене покидаеш?
А ти ж присягався!»
«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»
«Кого? Мене взяти?
За що ж, скажи, мiй голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мiй батечку, мiй братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобi стану…
З другою кохайся…
З цiлим свiтом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покриткою… Який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце мое,
Не втiкай од мене…
Я винесу тобi сина».
Кинула стремена
Та в хатину. Вертаеться,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
«Осьде воно, подивися!
Де ж ти? Заховався?
Утiк!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мiй!.. Дитя мое!
