Серденько спочине.
А тому, тому на свiтi,
Що йому зосталось,
Кого батько i не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюковi?
Хто з ним заговорить?
Нi родини, нi хатини;
Шляхи, пiски, горе…
Панське личко, чорнi брови…
Нащо? Щоб пiзнали!
Змальовала, не сховала…
Бодай полиняли!
V
Ішов кобзар до Киева
Та сiв спочивати;
Торбинками обвiшаний
Його повожатий,
Мале дитя, коло його
На сонцi куняе,
А тим часом старий кобзар
Ісуса спiвае.
Хто йде, iде – не минае:
Хто бублик, хто грошi;
Хто старому, а дiвчата
Шажок мiхоношi.
Задивляться чорнобровi —
І босе i голе.
«Дала, – кажуть, – бровенята,
Та не дала долi!»
Їде шляхом до Киева
Берлин шестернею.
А в берлинi господиня
З паном i сем’ею.
Опинився против старцiв —
Курява лягае.
Побiг Івась, бо з вiконця
Рукою махае.
Дае грошi Івасевi,
Дивуеться панi.
А пан глянув… Одвернувся…
Пiзнав, препоганий,
Пiзнав тii карi очi,
Чорнi бровенята…
Пiзнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита панi, як зоветься?
«Івась». – «Какой милый!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила…
