Полiчили, що достали,
Встали сiромахи,
Помолились на схiд сонця,
Пiшли понад шляхом.
(Санкт-Петербург, кiнець 1838-початок 1839 року)
Гайдамаки
Титар
«У гаю, гаю
Вiтру немае;
Мiсяць високо,
Зiроньки сяють.
Вийди, серденько, —
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуем,
Та посумуем;
Бо я далеко
Сю нiч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Мое серденько,
Поки близенько,
Та поворкуем…
Ох, тяжко, важко!»
Отак, ходя попiд гаем,
Ярема спiвае,
Виглядае; а Оксани
Немае, немае.
Зорi сяють; серед неба
Горить бiлолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калинi, над водою,
Так i виливае,
Неначе зна, що дiвчину
Козак виглядае.
А Ярема по долинi
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слухае…
«Нащо менi врода,
Коли нема долi, нема талану!
Лiта молодii марно пропадуть.
Один я на свiтi без роду, i доля —
Стеблина-билина на чужому полi.
Стеблину-билину вiтри рознесуть:
Так i мене люде не знають, де дiти.
За що ж одцурались? Що я сирота.
Одно було серце, одно на всiм свiтi,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
