Що й та одцуралась».
І хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
«Оставайсь здорова. В далекiй дорозi
Найду або долю, або за Днiпром
Ляжу головою… А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клюе
Тi карii очi, тi очi козачi,
Що ти цiлувала, серденько мое!
Забудь моi сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобi не пара; я в сiрiй свитинi,
А ти титарiвна. Кращого вiтай,
Вiтай, кого знаеш… Така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись.
А коли почуеш, що на чужiм полi
Поляг головою, – нишком помолись.
Одна, серце, на всiм свiтi
Хоч ти помолися!»
Та й заплакав сiромаха,
На кий похилившись,
Плаче собi тихесенько…
Шелест!.. Коли гляне:
Попiд гаем, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув, побiг, обнялися.
«Серце!» – та й зомлiли.
Довго-довго тiлько «серце» —
Та й знову нiмiли.
«Годi, пташко!»
«Ще трошечки,
Ще… ще… сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз… ще раз…
Ох, як я втомилась!»
«Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетiла!»
Послав свитку. Як ясочка,
Усмiхнулась, сiла.
«Сiдай же й ти коло мене».
Сiв, та й обнялися.
«Серце мое, зоре моя,
Де це ти зорiла?»
«Я сьогоднi забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась…»
«А мене й байдуже?»
«Який-бо ти, ей же богу!»
І сльози блиснули.
«Не плач, серце, я жартую».
«Жарти!»
