«Ото який! Мов i справдi
Обридло!»
А мати
Або батько як побачать,
Що ви, моi любi,
Таке диво читаете, —
Грiха на всю губу!
Тодi, тодi… Та цур йому,
А дуже цiкаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Пiд вербою, над водою,
Обнявшись, сумуе;
А Оксана, як голубка,
Воркуе, цiлуе;
То заплаче, то зомлiе,
Головоньку схилить:
«Серце мое, доле моя!
Соколе мiй милий!
Мiй!..» Аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Моi чорнобровi,
Не розкажу против ночi,
А то ще присниться.
Нехай собi розiйдуться
Так, як iзiйшлися, —
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб нiхто не бачив
Нi дiвочi дрiбнi сльози,
Нi щирi козачi.
Нехай собi… Може, ще раз
Вони на сiм свiтi
Зострiнуться… Побачимо…
А тим часом свiтить
З усiх вiкон у титаря.
Що-то там твориться?
Треба глянуть та розказать…
Бодай не дивиться!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить
Гляньте, подивiться: то конфедерати,
Люде, що зiбрались волю боронить.
Боронять, проклятi… Будь проклята мати,
І день i година, коли понесла,
Коли породила, на свiт привела!
Дивiться, що роблять у титаря в хатi
Пекельнii дiти.
У печi пала
Огонь i свiтить на всю хату,
