Гупалiвщина
Зiйшло сонце; Украiна
Де палала, тлiла,
А де шляхта, запертися,
У будинках млiла.
Скрiзь по селах шибеницi;
Навiшано трупу —
Тiлько старших, а так шляхта
Купою на купi.
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
Гризуть шляхту, клюють очi;
Нiхто не боронить.
Та й нiкому: осталися
Дiти та собаки, —
Жiнки навiть з рогачами
Пiшли в гайдамаки.
Отаке-то було лихо
По всiй Украiнi!
Гiрше пекла… А за вiщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такi ж дiти, —
Жити б та брататься.
Нi, не вмiли, не хотiли,
Треба роз’еднаться!
Треба кровi, брата кровi,
Бо заздро, що в брата
Є в коморi i надворi,
І весело в хатi!
«Уб’ем брата! спалим хату!» —
Сказали, i сталось.
Все б, здаеться; нi, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замученi руки
Розв’язались – i кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаеш:
Старих слов’ян дiти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, езуiти.
Мандрували гайдамаки
Лiсами, ярами,
А за ними i Галайда
З дрiбними сльозами.
Вже минули Воронiвку,
Вербiвку; в Вiльшану
Приiхали. «Хiба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
