Бурмiстр. Менi здаеться, проте… (Дивиться у iдальню). Навiть дивно, як вони можуть проглинути стiльки iжi.
Лiкар Стокман(потирае руки). Так, а хiба не втiшно дивитись, як молодь iсть! У них завжди апетит. Та воно й повинно так бути, iм треба iсти, треба вбиватися в силу. Адже це вони повиннi будуть пiдбивати запарку майбутнього, Петере.
Бурмiстр. А дозволь тебе запитати, що це iм доведеться пiдбивати, як ти висловлюешся?
Лiкар Стокман. Ну, про це ти дiзнаешся вiд молодi… коли прийде час. Ми вже цього, звичайно, не побачимо. Двое таких старих чирякiв, як ми з тобою…
Бурмiстр. Ну, ну!.. Занадто вже образлива назва…
Лiкар Стокман. А ти, Петере, не розумiй усього буквально. Повинен тобi сказати, що на душi менi так приемно, так радiсно! Серед цього життя, що пускае новi паростки, я почуваю себе невимовно щасливим. Чудовi часи, коли ми живем! Навколо нас здiймаеться неначе новий свiт!
Бурмiстр. Невже тобi так справдi здаеться?
Лiкар Стокман. Ти, звiсно, не можеш бачити всього так ясно, як я, ти цiле свое життя прожив тут, через те й вражiння в тебе слабше. А я перебув усi цi довгi роки на пiвночi, у своему глухому кутку, де я майже не бачив чужого обличчя, не чув живого слова – отже, на мене тут усе впливае так, нiби я перенiсся до центра багатолюдного свiтового мiста.
Бурмiстр. Гм… Свiтового мiста…
Лiкар Стокман. Я добре знаю, що проти багатьох iнших мiсць тутешнi обставини мiзернi. Але тут життя, надii на майбутне, сила-силенна завдань, що задля них варто працювати й варто змагатись. А це головне. (Кричить). Катрiн, листоношi не було?
Фру Стокман(з iдальнi). Нi, не було нiкого.
Лiкар Стокман. І до цього всього – чималий заробiток, Петере. Коли поживеш надголодь, як ото ми жили, то навчишся цiнувати й це.
Бурмiстр. Боже мiй!
Лiкар Стокман. Ти ж не можеш зрозумiти, що там, на пiвночi, нам доводилось дуже скрутно. А тепер можемо жити нiби якiсь лорди. Сьогоднi, примiром, у нас був на обiд ростбiф, i на вечерю його лишилось. Хочеш покуштувати кавалочок? Може, хоч показати тобi?
Бурмiстр. Нi, нi, у жодному разi!
Лiкар Стокман. Ну, тодi йди сюди. Бачиш, ми купили килима на стiл.
Бурмiстр. Еге, я вже помiтив його.
Лiкар Стокман. І ковпака на лампу бачиш? На все це заощадила грошi Катрiн. Кiмната зразу стала затишнiша, тобi не здаеться? Стань ось тут… нi, нi, не так. Сюди… бачиш, коли таке густе свiтло падае… Справдi, менi здаеться, що все дуже елегантно. Що ти скажеш?
Бурмiстр. Так, коли людина може дозволити собi подiбнi розкошi…
Лiкар Стокман. Авжеж, тепер я можу собi це дозволити. Катрiн каже, що я заробляю майже стiльки, скiльки нам треба.
Бурмiстр. Майже!.. Так!..
Лiкар Стокман. Але ж людина науки може дозволити собi. Я певен, що звичайний амтман[2 - У Нiмеччинi та Щвейцарii начальник округу (прим. ред.).] проживае на рiк куди бiльше за мене.
Бурмiстр. Цiлком вiрю цьому. Амтман – урядова особа найвищого магiстрату.
Лiкар Стокман. Вiзьмiм звичайного комерсанта. Такi люди витрачають далеко бiльше за мене.
Бурмiстр. Авжеж, так уже воно ведеться.
Лiкар Стокман. Зрештою ж, я, власне, нiчого не витрачаю на непотрiбне, Петере. Але я не думаю, що я мушу вiдмовляти собi втiхи бачити в себе людей? Мене, бачиш, тягне до них. Я просидiв так довго далеко вiд життя, i тепер почуваю справжню потребу бути в товариствi молодих бадьорих, людей, веселих, вiльних у своiх думках, охочих працювати. І всi вони такi, отi, що там сидять i iдять собi на здоров’я. Менi хотiлось би, щоб ти трохи ближче познайомився з Говстадом.
Бурмiстр. А, я забув: Говстад сказав менi, що хоче надрукувати тепер твою статтю.
Лiкар Стокман. Мою статтю?
Бурмiстр. Про курорт. Ту статтю, що ти написав ще взимку.
Лiкар Стокман. А, цю… Але я сам не хочу тим часом пускати ii.
Бурмiстр. Не хочеш? А я вважаю, що тепер саме найслушнiший час для неi.
Лiкар Стокман. Так, ти, може, й маеш рацiю. У звичайних обставинах. (Ходить по кiмнатi).
Бурмiстр(стежить за ним очима). А що ж такого незвичайного в теперiшнiх обставинах?
Лiкар Стокман(спиняеться). Петере, даю слово, що не можу нiчого сказати тобi цiеi хвилини, i взагалi сьогоднi не можу. У теперiшнiх обставинах може бути багато, дуже багато незвичайного, а може й не бути нiчогiсiнько. Дуже можливо, що це тiльки моя уява.
Бурмiстр. Повинен признатись, що твоi слова звучать дуже загадково. Хiба е щось таке, що може трапитись i про що я не повинен знати? Але я гадав би, що я, як голова Курортноi Управи…
Лiкар Стокман. А я гадав би, що я… та не треба нам один з одним за чуби водитися, Петере.
Бурмiстр. Боронь Боже! Я зовсiм не маю звички хапати за чуба, як ти кажеш. Тiльки я рiшуче наполягаю на тому, щоб усi заходи обмiрковувати й переводити в життя дiловим шляхом i через призначених на це офiцiйних осiб. Я не можу дозволити нiяких манiвцiв i пiдходiв iз заднього ходу.
Лiкар Стокман. А що, я вживаю таких заходiв?
Бурмiстр. У будь-якому разi ти маеш вроджений нахил iти своiм власним шляхом. У добре впорядженому суспiльствi це майже така сама недозволенна рiч. Окремi особи мусять коритися цiлому суспiльству, або, правильнiше сказати, коритися владi, що стоiть на вартi його добробуту.
Лiкар Стокман. Дуже може бути. Але менi що до цього?
Бурмiстр. Це те, чого ти, мiй любий Томасе, нiколи не хотiв розумiти. Але стережись: чи рано, чи пiзно, а тобi доведеться колись розплачуватись за це. Я тобi кажу це тепер. Прощай!
Лiкар Стокман. Та ти що, збожеволiв!.. Ти зовсiм не туди влучив.
Бурмiстр. Зо мною цього не трапляеться. А крiм того, я дуже просив би тебе вiдзводити мене вiд… (Уклоняеться в бiк iдальнi). Прощайте, братова!.. Прощайте, панове! (Виходить).
Фру Стокман(заходить до вiтальнi). Пiшов?
Лiкар Стокман. Пiшов, уяви собi, i зовсiм оскаженiвши.
Фру Стокман. Але, милий Томасе, що ти йому знову зробив?
Лiкар Стокман. Та нiчогiсiнько! Не може ж вiн вимагати, щоб я дав йому звiт передчасно.
Фру Стокман. А який ти йому звiт повинен дати?
Лiкар Стокман. Гм… це вже, нехай буде тим часом моя справа, Катрiн. Але дивно, чому це й досi немае листоношi?
Говстад, Бiлiнг й Горстер пiдводяться з-за столу й переходять до вiтальнi. Трохи згодом виходять також Ейлiф i Мартен.
