Лiкар Стокман. Ну, добре! – прошу вибачити, я на хвилину. (Виходить у кiмнату праворуч).
Петра. Що це може бути, мамо?
Фру Стокман. Не знаю. Останнiми днями вiн часто питав про листоношу.
Бiлiнг. Може якийсь пацiент з iншого мiста?
Петра. Бiдний тато, у нього незабаром буде мало роботи. (Мие собi склянку). А це, мабуть, смачне!
Говстад. У вас була сьогоднi лекцiя також i у вечiрнiй школi?
Петра(надпиваючи зi склянки). Двi години.
Говстад. А вранцi чотири години в Інститутi?
Петра(сiдае коло дверей). П’ять годин.
Говстад. А ввечерi ще мусите виправляти зшитки?
Петра. Еге. Он лежить iх цiла купа.
Капiтан Горстер. У вас також, я бачу, роботи по вуха?
Петра. Авжеж, але це добре! Така потiм приемна втома.
Бiлiнг. Вам подобаеться?
Петра. Атож. І спиться так добре.
Мартен. Ти, мабуть, багато нагрiшила, Петро?
Петра. Нагрiшила?
Мартен. Авжеж, коли ти так багато працюеш. Пан Рерлюнд каже, що праця – це е кара за нашi грiхи.
Ейлiф. Який же ти дурень, коли вiриш таким речам.
Фру Стокман. Тихше, тихше, Ейлiфе.
Бiлiнг(смiеться). Це чудово!
Говстад. А ви не хотiли б багато працювати, Мартене?
Мартен. Не хотiв би.
Говстад. Ким би ви хотiли бути в життi?
Мартен. Найкраще бути вiкiнгом.
Ейлiф. Але тодi ти мусiв би стати поганином?
Мартен. То що? І став би поганином.
Бiлiнг. Я з тобою цiлком згоден, Мартене. Я те саме кажу.
Фру Стокман(кивае до нього). Ну, ви цього, звiсно, не кажете, пане Бiлiнгу?
Бiлiнг. Щоб я так жив. Я поганин, i пишаюсь цим. Почекайте, незабаром усi ми станемо поганами.
Мартен. І тодi можна буде робити все, що захочемо?
Бiлiнг. Ну, бач, Мартене…
Фру Стокман. Хлопцi, iдiть-но ви до себе. Вам ще, мабуть, треба вчити щось на завтра?
Ейлiф. Я ще мiг би на годину лишитись.
Фру Стокман. Нi, ти також. Ідiть обидва.
Хлопцi прощаються й виходять у кiмнату лiворуч.
Говстад. Ви гадаете, що хлопцям не варто слухати таких речей?
Фру Стокман. Не знаю. Менi це не подобаеться.
Петра. Але ж, мамо, менi здаеться, що це просто дико з твого боку.
Фру Стокман. Так, дуже може бути… Тiльки менi не подобаеться. Принаймнi, не в мене вдома.
Петра. І вдома, i в школi стiльки неправди. Удома треба мовчати, а в школi – брехати дiтям.
Капiтан Горстер. Ви примушенi брехати?
Петра. А ви що думали? Доводиться ж учити iх багато дечого такого, у що самi ми не вiримо.
Бiлiнг. Так, це безперечно.
Петра. Коли б я мала засоби, то я вiдкрила б свою власну школу, i в мене все було б iнакше.
Бiлiнг. Та що там засоби…
Капiтан Горстер. Слухайте, фрекен Стокман, коли ви справдi про це думаете, то ви легко могли б це зробити в мене. Старий, великий будинок мого батька стоiть майже порожнiй. У нижньому поверсi дуже велика iдальня…
Петра(смiеться). Дуже, дуже вам дякую, але з цього нiчого не вийде.
Говстад. О, нi! Фрекен Петра, я гадаю, ймовiрнiше, перейде до нас, до тих, що працюють у газетi. А, до речi, чи встигли ви переглянути те англiйське оповiдання, що ви обiцяли перекласти для нас?
Петра. Ще нi, але ви отримаете його, коли треба.
