Приходить Уляна.
– Де ти була?… – заглядаючи в вiчi, питае генеральша й на кожному словi придавлюе.
«Поганий знак!» – подумали дiвчата.
– В кухню ходила… води пити… – одказуе Уляна.
– Хiба тут тобi води немае? – показуе на графин з водою…
– Це вже давня… Я ходила свiжоi напитись, – каже Уляна.
– Свiжоi?… Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась… Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.
Через увесь будинок, мов несамовитий, летiв камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що вiн моторний i красивий з себе. На Великдень одного Стьопку пiдпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухнi, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по пiдборiддю своею сухою, кiстлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала, – нiхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротiв не позав’язуеш!
– Ти де був? – стрiла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вiчi.
– У лакейськiй.
– Брешеш! Ти був у кухнi… Признавайся: був у кухнi?
– Був, – каже Стьопка.
– Бач, ш…! бач!.. Не я казала… Аж так i е!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?… з Стьопкою??. Так ти в моiм генеральськiм домi осмiлилась бахурiв позаводити??! Постiй же! – Петре! Іване!
Лакеi, як опеченi, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.
– Принесiть березки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов звелiла хустку або води подати, – тiльки очима засвiтила хижо.
Лакеi побiгли назад. Дiвчата нижче попригинались до п’ялиць. У тiй тихiй говiрцi iм почулася грiзна буря. Усе притихло, притаiлося… Так затихае чорна хмара перед тим, як мае грiм загуркати. У хатi зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнiчувала дiвчатам голови. Нi одна з них не ворушилася… iм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрiнуться iхнi мутнi вiд страху та жалю очi з ii очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнути!
А Уляна стояла по один бiк хати, коло одних дверей… Лиця на нiй не знать! По другий бiк хати, коло других дверей – Стьопка… Вiн якось смутно дивився вниз, на помiст, мов забув: де вiн, що вiн, – забув i про генеральшу, i про Уляну, думав щось друге… свое… А посеред хати, мiж двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура, аж зелена; а очi – як у ii любимчикiв – жовтi-жовтi. Вона ними грiзно поводила то на Стьопку, то на Уляну.
Вернулися лакеi з пучками в руках…
– Ануте, провчiть ii… щоб знала, як бариню обдурю…
– Панiйко! голубонько!! – не дала договорити Уляна – i кинулась в ноги.
– Прочь!
– Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухнi… Ря-ту-уй-те!.. Я бiгала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…ту…у…у…й… хто в Бога вiруе!!!
Дiвчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльцi закапали сльози…
Стьопка – за дверi…
Насилу пiдвели Уляну…
До Стьопки, – його як лизь злизав. Що вже було Петровi та Йвановi, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та й по сей день немае.
Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де вiн дiвся?… Чого вiн утiк? Чому вiн, дурний, не схотiв обновити староi на нову шкуру?! А все не через кого, як через неi… через ту дiвку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральшi вiку дожити!
Знемоглася генеральша… Увечерi спать лягла, стривожена, – не попрощалась навiть i з котами; уночi посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лiкарем; вранцi верховий бiгав у Китайку до «мазепихи»… Бiда! А на третiй день товстопузий Потапович сам пiдтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» – робити маслосвятiе.
Пособорували генеральшу в обiдню годину, а на ранок i по душi продзвонили…
Доiхала-таки ii дiвка Уляна!!
Не вспiли генеральшу поховати, як приiхав з полку старший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, – з рижуватим, шорстким, як на ведмедi, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими розумними сiрими очима, з товстою, униз одвислою губою… Як вилита мати!
Осiвся Василь Семенович на батькiвськiм добрi. Перш усього звелiв розпудити котяче царство. Годi йому розкошувати! Старих котiв з кiшками роздавали пiщанам, мов гостинцi од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано – зроблено… Потiм того одпустили за двiр Петра-лакея: паничевi буде одного Йвана. Дiвчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерiдко було сам у дiвочу зайде, жартуе з дiвчатками. Тим тiльки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дiвчатами побалакае. Найбiльше йому подобалась Уляна. Весела, спiвуча, вона не давала журитись молодому паничевi.
– Десь у тебе, Улiнько, соловей у голосi гнiздо звив! – хвалить Василь Семенович ii голос.
– А може – синиця, – жартуе Уляна.
– Ти сама – синиця! – одказуе панич i злегенька здавить ii за носа пальцями.
Уляна зардiеться, як макова квiтка.
Розкiш дiвчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишнiй ступiнь ступити од урочноi роботи. А тепер – робота лежить, а дiвчата свое справляють… Реготи, спiви – аж будинок розлягаеться! Уляна всiм верховодить. Паничевi за носа оддячила: стала його за носа водити… Що Уляна схоче, – панич не встоiть.
Отак щось тяглося з пiвроку. Коли це одного вечора велить панич Івановi складати що нужнiше в чемодони – завтра кудись далеко iхати.
Вранцi-рано, чуть свiтова зоря займалася, пiднялась у палацi бiганина. То збирали в чемодани збiжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.
Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дiвку Уляну; сказав iй, що, може, вiн бiльше не вернеться; обiщав за ii щирi послуги нiколи не забути; дозволив iй покинути палац, жити, де сама знае; дав на нове хазяйство 50 карбованцiв грошей; подарував усе iй, яке мала, убрання; поцiлував навiть на прощання у лоб, як цiлують мертвого друга… та й був такий!
Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, якi подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрi ii з плачем проводжали аж до ii дядини, де вона й оселилася. Через мiсяць – гуляли весiлля. Уляна вийшла замiж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив iй нову шкуру. А через три мiсяцi послав Бог Петровi сина Івана!
Поки все це дiялось, Пiсками правив Потапович. Ще нiколи пiщани не зазнали такого лиха, як тодi, коли ними правила тiлиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не однiй молодицi попiдсинювала очi… Важкий був на руку Потапович та дужий!
Через рiк вернувся Василь Семенович з молодою жiнкою. Незабаром i брат його, Степан, приiхав – теж офiцер i теж з молодою жiнкою. Взяли вони та й подiлили мiж собою «пiщанський ключ». Одному – по сей бiк Чортополоху, другому – по той бiк. Вовча Долина, Байраки, Побиванка – досталися меншому, а Пiски, Гайдамакiвка та Красногорський хутiр – старшому.
Пiщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навiть на новiм хазяйствi подарував на сiм’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив iх так, що нiколи було й того поля пахати.
Потапович став уже невгодний. Вiн викупився на волю й завiв над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замiсть старого, виписала з свого села нового прикажчика – Карпа Дровиченка.
Карпо – свiй чоловiк; а пiщани ще й досi не можуть без прокльонiв згадати Карпа.
– Уже Потапович був! – кажуть пiщани. – зуби тобi повибивае, очi попiдсинюе, щелепи зверне… а все-таки великоi шкоди не зробить! А цей – iржа, а не чоловiк! Уже як у кого встряне, як уiсться: точить-точить, поки таки наскрiзь не проточить!
Так його пiщани й прозвали Іржею. І справдi – Іржа наточив i собi не трохи, й пановi… Вiн пiдбив Василя Семеновича на шостий день, i поле назад одiбрав.
– Розпились… зовсiм розледачiли! З панщини все-таки не пiде в шинок…
Пiщани справдi розпились, розледачiли. Забули навiть в мандри бiгати. Як було хто втече, то це таке диво – на пiвроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували – наче так тому й треба! Стали тiльки по шинках киснути… Коли не на панщинi, то в корчмi. Іржа не одного вже купав i в березинi вiд запою… не помагае!
