– Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! – кричить батько.
– Ти нас, сину, на старiсть у славу ввiв… нашого недовгого вiку не жалуеш, – плаче мати.
А Максим – як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так розледачiв, розiбрався, розпився, що сказано: нi до чого! Знай у шинку кисне… Аж запух, як той бугай, щодня очi заливаючи… Зовсiм пустився берега: що дома не зарве, – зараз у шинок! П’е, гуляе; з жида насмiхаеться; з крiпаками панiбратаеться, жалкими докорами iх коле, що роблять на панiв, навчае не слухатись iх приказiв – мандрувати. На капостi чоловiк здався, та й годi!
Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавидiла, що як приходилось проiздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що вiн крiпакiв бунтуе, то жалiлася комiсаровi. Коли б був Максим на той час не постерiгся, не змандрував кудись з Пiсок, щось на тиждень чи й бiльше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибiру. Та що йому Сибiр? Нiчого!
Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрi: «Нi, вже нiчого з харцизою не вдiю! Нi тихе слово, нi просьби, нi лайка – нiщо не помагае… Немае сили менi з ним битись… Хай же йде в москалi! Нехай його в службi попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другi вчать: я з ним нiчого не враю!..»
Мотря в сльози. Жалко матерi своеi дитини. Уже який там вiн не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гiркими, а прохати Івана не посмiла: вона догадалася, що то останне слово батькового горя. Тут уже нiяке прохання не поможе!
А Максим як почув, то нi скривився, нi поморщився. Так-таки зразу згодився та й пiшов до прийому, виспiвуючи та вигукуючи.
Тодi саме у столицi велике дiло скоiлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, – осiвся на предкiвськiм столi менший. Оже це не обiйшлося мирно. Тодi саме царська гвардiя з масонами забунтувала. Багато тодi лягло правих i винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардiю, звелiв нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максим якраз пiдiйшов пiд мiру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб!». А якийсь усатий офiцер закричав: «У гвардiю його! у гвардiю!» Максим як почув, аж засмiявся… та прожогом у дверi. Тут вiн трохи не вдарився лобом об якогось бiдолашного некрутика. Недовго думавши, вiн його стусонув колiном пiд бiк, закричав: «Сторонись, крупа! гвардiенець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав…
Не вспiв Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалi в некрутську схованку i заперли на замок. Хатка невеличка, вiкна з залiзними штабами, як у тюрмi, а людей – повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче – журиться; там купка регочеться з якоiсь вигадки…
– Приймiть, братця, й мене! – каже Максим до тих, що регочуть.
– Іди… додаси й свого слова.
– За що це нас, братця, позапирали в цю тiсну хурдигу? – питае Максим, оглядаючи чорнi, як сажа, стiни некрутськоi.
– А щоб не втiк! – одказав хтось.
– Та кий його бiс думав тiкати… І довго вони так держатимуть?
– Та хто його зна… Кажуть би то, що три днi…
– Погано! хоч би сюди горiлки, то воно б якось веселiше.
– А сирiвцю з дохлими пацюками не хоч?
– Пий сам, коли подобаеться!
Далi Максим уже орудував бесiдою: точив баляси та баляндраси; розказував про своi сiльськi походи; смiшив усiх i реготався сам… Товариський чоловiк – нiчого казати! Уночi тiльки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».
Через три днi iх справдi випущено i дозволено пiти попрощатись з родиною, що поназ’iжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосiння – мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливаеться гiркими сльозами, обнiмаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однiею рукою схопивши за шию молодого чоловiка; а ось сестра з братом розмовляе, сльозами доливаючи горе… От i старi дiди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись… А там знову батьки, матерi… Мiж ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неi сини – Василь та Онисько… Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Нi, не бачили… Вийшли з некрутськоi разом, а де вiн дiвся, нiхто не знае… А Максим, як тiльки випустили з некрутськоi, зараз потяг з москалями до шинку… Другi прощалися з родом, а вiн водить за собою юрбу москалiв – i побратався вже! та здоровкаеться з скляним богом… Так Мотря й поiхала з синами, не бачившись з Максимом…
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко… Люди знову поназ’iздились прощатися, може, вже востанне з своiми бiдолашними синами, чоловiками, братами… То не глибока рiчка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря мiж ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоiть вона, опустивши на груди голову, а коло неi Василь з Ониськом – i Максим… Видно, материн жаль уразив i його безжурне серце: стоiть вiн бiля матерi, похнюпившись… Аж ось затуркотiв барабан; москалi скомандували в лаву строiтись. Пiднялась шатанина… Скрiзь затужили, заголосили… Стали прощатися. Максим пiдступив до матерi…
– Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…
– Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…
Мотря обхопила його шию обома руками та так i повисла, за сльозами свiта не бачачи…
– Та годi вам, мамо!.. Не журiться: я не пропаду. – Вiн висвободився з закляклих рук староi матерi, – давай прощатись з братами.
От уже построiли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотiв барабан; старшi скомандували…
– Прощавайте!..
– Оставайтесь здоровi!..
– Хай вам Бог помагае!..
– Щасливо!..
– Прощайте, мамо!.. – казав Максим, проходячи повз матiр.
– Постой, сину!..
Мотря пiдскочила, сунула Максимовi в руку грошей…
– Спасибi, мамо!.. – сказав Максим i грошi на ходу заховав у кишеню. – Прощайте… подякуйте батьковi, що в москалi вiддав!..
– Ша… нуй… ся… про… щай… си…
Мотря не договорила. Та й Максим не чув: вiн був уже далеко…
Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем… Іван ходив по хатi хмурий, як осiння темна нiч. Вiн нi на одного сина не глянув, не обiзвався. А як вони пiшли з хати, тодi до Мотрi:
– Ну що… пiшов?
– Провела… – каже Мотря, заливаючись сльозами.
– Що ж вiн?
– Нiчого…
– А оддала?
– Оддала…
– Що ж?…
– Казав: подякуйте батьковi, що в москалi оддав!..
– Нехай вiн дякуе своему дурному розумовi, – сказав Іван та й замовк…
Не стало Максима, затихла буча та лайка у Івановiй хатi, не чуть нiякоi й шкоди в Пiсках. Не стало ватажка, – товариство немов розкотилось по свiту. Хоч воно тут же таки й було, тiльки пiшло iншим шляхом, зажило другим життям. Однi повмирали; другi поженились, хазяiнами стали, дiтей годують…
Іван востанне згадував Максима в той день, як Мотря з проводiв вернулася. З того часу сам нiколи й не згадае й сердиться, було, як хто другий нагадуе.
– У мене немае третього сина – i не було нiколи! – казав вiн. Та вже пiсля того за цiлий день або вечiр нi до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш вiд себе!
Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копiйку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на колiна й молила ii тихим-гарячим словом, щоб вона берегла ii дитину од лихоi години, щоб направила його на добрий розум.
