– Слушаю-с.
– Ну, ступай!
Потапович вийшов.
А вранцi-рано Кирило Очкур з жiнкою, з малими дiтками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дiвчину.
На другий рiк приiздить друга дочка, на третiй – третя.
Хто ж буде вичiсувати, заплiтати iх довгi чорнi коси? Хто стягатиме дiвоцькi керсети? Хто буде вишивати спiдницi, комiрчики, рукавцi?…
Не минула панського хлiба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дiвчинка – сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, – нехай царствуе! – похрестив. В дiвочiй за п’яльцями сидiли Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другiм кiнцi палацу, у лакейськiй, нудили свiтом без роботи Петро, Вареникiв син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стiльчику, сидiв, у лiвреi з золотими позументами, Степан Пугач – молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях – скiльки!!
Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротiв нагодувати; треба ж iх i зодягти чимсь… А своя сiм’я? Три дочки – як голубочки!! Простому чоловiковi треба розумом розкинути, щоб дочцi скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матерi думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятiв подумати. Дiвчата – не розсада, щоб iх ховати геть од свiту. Дiвчатам треба свiту, – багато свiту… Треба, щоб i iх побачили; треба, щоб i вони бачили… Треба, щоб було чим згадати молодий, дiвоцький вiк!
Заклекотав генеральський палац… Музика, аж струни рве – грае; у вiкнах свiтла-свiтла! – здалека здаеться: горить усерединi палац! Саме великий наiзд… Цiле чорне подвiр’я каретами, колясами та повозками заставлено; пiд каретами, позасвiчувавши лiхтарi, грають кучери у хвильки, у трилисника або в джгута; у стайнi хрумають конi смачне степове сiно.
А в горницях гостей – нiгде просунутись! Наiхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цiлою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, i вона тут з своею дочкою-кралею; а коло неi вертиться сотниченко Саенко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжае з сином полковника Кармазином, що приiхав на банкет з молодою жiнкою, аж з самого Ромна… Не тiльки з Гетьманського, наiздили iнодi до генеральшi гостi й з сусiднiх повiтiв.
Генеральша – привiтна хазяйка-хлiбосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усмiхом, до другого – з повагою, кожному годить, коло кожного ходить… Гостям – привiлля! Хто в карти грае, хто дивиться, iншi балакають то се то те; там зiбралась купка – розказуе, якi тепер ледацюги крiпаки поробилися, уверне й генеральша свое слово про своiх «мазеп». А в гостиннiй панiйки скрекотять, як тi сороки: без сорома кожного на зубах перетирають… У залу дверi розчиненi, у них натовпилась цiла юрба теж панiйок, нiяк пройти… Пiдмiчаючи, хто коло якоi дiвчини залицяеться, моторнi цокотухи шепочуть одна другiй своi думки про любощi, надii – про шлюби. А в залi розвернулись танцi на всi боки, аж помiст ходором ходить. Тiльки – круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наiхали. По танцях, туди вже к свiту, як прокричать другi пiвнi, – вечеря. Свiтом тiльки роз’iжджаються…
Та так справляють не однi iменини (а й тож-то чотири рази на рiк!): справляють на Рiздво бенкет, бенкетують на Масницi, на великоднiх святках. Це великi, проханi бенкети. А так гостi – не минае дня, щоб за столом не сидiло душ три або чотири чужих.
Весело, розкiшно жила генеральша. Не сумували й генеральськi дочки, – бо нiколи було. Та й чого його журитися панночцi – молодiй, непоганiй, з великородноi сiм’i, та й не з порожнiми руками? Правда, чи порожнi в генеральських дочок руки чи не порожнi, – про те самi вони нiколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували ii думку – бородаевцi та пiщани… Бородаевцi привозили iй по два рази на рiк «оброки», а пiщани, як тi воли, робили на неi по чотири днi в тиждень, та зносили в двiр курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!
Гуло отак генеральське подвiр’я щось, мабуть, рокiв з п’ять. У старшоi дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примiтнi брижики, похмурнiшав трохи вид… Коли це – приiхав здалека, аж з-за Бородаева, сусiда-панок, та й оженився на старшiй. Одгуляли весiлля. Пiски зроду-вiку не бачили, не чули такого весiлля! Палац аж ревiв, аж стогнав…
Почин, кажуть, великий чоловiк. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливае, та ще дужче зачастили в Пiски. Через пiвроку оддали другу дочку – за старого гусарського полковника. Осталася на утiху матерi сама менша. Так же й утiхи з неi – нiякоi. Меншоi дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало гримае на неi, свариться, i зодягала ii бiднiше, нiж старших. Розказували, що менша дочка прогнiвила була матiр: у себе в хатi раз переховала горничну Уляну, котра – капосна дiвчина! – тiльки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вiльно, мов дивиться в вiчi своiй рiвнi. «Яка сама, така у тебе й горнична!» – докоряе, було, розгнiвавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собi, гаряча вдалася: нiколи, було, не змовчить. Пiде в них спiрка та змажка… Не раз материне серце щемiло вiд ii гiркого слова.
Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол», – отой самий хороший сотниченко Саенко. Устряв, та й устряв!
– Слушай, Дуня, чого вiн до нас iздить? Я вже сьогоднi йому й руки не подала, – каже раз мати, вирядивши Саенка.
– Незвичайно зробили… Саенко – чоловiк як слiд…
– Хто? Чумазий хахол?
– То що, що хахол? – одказуе дочка. – Хiба хахли не люди?
– Мазепи! обливанцi… а не люди!
– Та хто там був: чи його купали, чи обливали, – заступаеться дочка.
– Гляди справдi: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаешся?
– А хоч би й так… Чим не чоловiк?
– Що це з тобою?! Чи вiн тобi рiвня? Твого батька сама цариця вiтала, приймала. Пiсками жалувала… А вiн – що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дiгтярi! П-ху-у!
– Яке менi дiло до його батька? – одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину.
Через день Саенко знову в Пiсках.
– І стида й сорома немае, й честi! Я йому спину показую, а вiн щодня… Сказано: з хама не буде пана! – каже розгнiвана генеральша.
Отже, хам таки свого доiздився. Раз дочка призналась матерi, що вона хама покохала, а хам ii покохав, i обое разом просять у матерi «благословенiя».
– З ким? з ким??. – закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув ii. – З дiгтярем?!! Та рука б менi одсохла!
– Ну, як знаете… Не хочете, – ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!
Як почула таке генеральша, як заллеться сльозами…
– Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рiдна дитина так мое серце вразила?
Щось з мiсяць iшла баталiя. А далi – бачить генеральша, що дочки не переможеш, – ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, – взяла та й поблагословила.
Весiлля не справляли: генеральша нездужала…
Повiз Саенко свою молоду жiнку до себе в Китайку, – та не повiз посагу…
Зосталася генеральша сама собi на хазяйствi. Недавно була сiм’я велика, було так весело, гарно; а тепер – нiкому нi розважити, нi розiгнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщинi; середня тягаеться по всiх усюдах за полком, а менша, хоч i недалеко, так же краще ii не бачити! Не так ii, як ii «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довiку не простила дiгтяревi того, як вiн осмiлився зневажити «честь» ii старинного роду, – побратись з ii дочкою!
Довелося генеральшi на старостi лiт самотою свiтом нудити. А й старiсть же ii вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим срiблом блищала…
Будинок великий – а нiкого нема! Йдеш на однiм кiнцi, – на другiм ступнi одгукуються… Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Вiд суму й генеральськi голови не заховаються. Сама не знае вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погрiти одиноке серце. Старе серце завжди шукае, де б його погрiтися, кому б його посвiтити на прощання своiм погаслим свiтом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самi шукають тепла та свiту. Де свiт, там i тепло. А тепла у старiм серцi на макове зерно… Кому ж його оддати?
Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеi й горничнi скрiзь ходили по селу та зносили в горницi хвостатих мишодавiв. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палацi цiле кошаче царство: коти, й кiшки, i котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двiр бездiтну вдову Мокрину.
Мокрина за ними дивиться: Мокрина iх завжди годуе, вичiсуе, стеле iм постiль… То вони за Мокриною слiдом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не доглядiла, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче iй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокринi й минулося? Так iй те й подарувати?… Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокринi котячоi смертi. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цiлий день мазала панськi кухнi зокола, а на шиi в Мокрини, за ii щирi послуги – на червонiй стьожечцi телiпалося здохле котятко!
Та досталось тодi не однiй Мокринi, й не за однi котятка. Було всiм добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаiв вiддала – нiкому «оброкiв» тепер платити; за середньою – уплили тi «оброки», що наскладала давнiше; тiльки одна «мазепиха» не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, свое убожество полатати. Пiщани роблять тiльки чотири днi на тиждень. Щоб уже iм i п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Пiщани послухали: пiшли на панщину й на п’ятий день… сподiвалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспiла накинути.
– Через цю Ульку життя менi нема! Що не зробить – все не по-людськи; що не скаже – то збреше!
Так не вряди-годи жалiлася генеральша своiм сусiдам на горничну Уляну, що з малоi дiвчинки на панськiм хлiбi викохалась у справжню дiвку – бiлолицю, чорняву, з повними веселими очима, спiвуху невсипущу.
Подруги в Улянi душi не чули. Любили Уляну в дворi й за двором, старе й мале. Любили в Улянi щиру душу, добре серце, а найбiльше – веселу натуру. Хто кого покохае – Уляна перша знае; зажурився хто – Уляна розважить. Уляна не знае горя! Вона справдi нiколи не журилася; а може, й журилася, та нiхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну – весела; чули Уляну – спiвае; слухали – якi Уляна вигадки вигадуе, квiтки пришивае… Сказано: не жур-дiвка!
Одно тiльки лишенько: немае генеральшi життя через дiвку Уляну! Недоспала превосходительна: «Чи то можна заснути за тiею зiпакою?» А Уляни цiлий ранок i в горницях не було: в кухнi людей смiшила, поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочноi роботи – рукавчикiв, – Уляна винна: вона своiми реготами та теревенями не дае дiвчатам дiла робити! Не швидко прибiг лакей на генеральшин клик. Не де ж вiн був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немае життя генеральшi через ту Уляну!!
Одного дня, – чуе генеральша, – у дiвочiй тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побiгайка!» – подумала генеральша та й вийшла довiдатись. Уляни в дiвочiй не було.
– Де Улька? – питае дiвчат.
– Пiшла, кажуть, у кухню води напитись.
– Позвать!
