З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.
– Та буде вам! годi! – гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. – Є чого реготатися!.. Кажiть краще: що робити?
Регiт затих. Громада загомонiла:
– Та ми й до Киева… ми й у столицю… ми до самоi царицi!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?…
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…
– Чи не з’iздили б ви, Мироне, в столицю розвiдати… Що це за причепа така звiдтiля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?
– Щоб я iздив? Щоб я просив?? – закричав Мирiн не своiм голосом. – Та краще я всю свою сiм’ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, – нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти…
Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи…
Зажурився й старий сiчовик. Не iсть, не спить… «Син… онуки… своя кров… свое добро… земля… худоба… усе, усе в неволi!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знае, де мiсце знайти!
Коли це – одного вечора пропав старий. Немае ночувати, не приходить уранцi, не йде обiдати; не вертае й надвечiр… Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?… Чи не бачили? чи не чули?… – Нiхто нi чув, нi бачив. – Переходить день; минае другий, третiй… як крiзь землю провалився! Марина – плаче. Син – сумуе. Невiстка – як з хреста знята. Дiти – i тi притихли, мов iх i в хатi немае…
А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидае, поки пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знае, що вола треба добре призвичаiти, щоб, коли скажеш: «ший!» – вiн шию пiдставив… А поки-то вiн обходиться, – треба його силою неволити… Генерал свое робить…
То немiчний дбае за силу, а генераловi – що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину милость, обiзвав iх за це бидлом, гадюками, – нех iх дзябли вiзмуть!.. А на другий день знову приiхав у Пiски, – та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити…
Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся, – не пiшов. Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки iх тiкали сюди на слободи, а тепер ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротiв не зацiпили…
Порозганяли iх по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч… хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла… Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв – як той крiт у норi…
Такий переполох – генераловi на руку ковiнька. Вiн безпечно ходив з хати в хату – робив усьому своему добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слiдкував за паном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч поiдуть у Гетьманське; а на ранок – знову в Пiсках. Пише та й пише…
Поки генерал переписував свое добро, справився й Мирiн. Тижнiв там через два, чи що, вернувся вiн додому – засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.
– Не журись, сину! – скрикнув старий, увiйшовши в хату, – забув i поздоровкаться. – Ось тобi – на! Поки свiта-сонця, козаком будеш… А тi, що не слухали мене, дурного, – хай тепер, як самi знають! – Та й вiддав синовi до рук бумагу.
Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi… І Мирiн вернувся, й волю принiс! Тепер iх нiхто не присилуе нi панщиною, нi чиншем…
Як же довiдались про бумагу пiщани, – давай увечерi, крадькома, до Мирона бiгати: розпитувати, дивитись…
– А що?… А як?…
– А так – як бачите! – каже Мирiн. – Хто записаний в «компут», – той довiку вiльний, i сiм’я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не записаний, – тому генераловим бути…
Як почули таке пiщани… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тiльки записаним бути?… На людях i смерть красна. А то – як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили… а тепер: однi – вiльнi, другi – невiльнi!!! Однi записанi в якийсь «компут», другi записанi (недаром вiн писав!)… за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?… Бiда та й годi!
Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському – оббивав у старшини пороги; недаром своiми ногами обходив кожну хатку в Пiсках…
Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга – загадуе на завтра усiм хазяiнам до церкви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» – мiркують пiщани. А проте – посходились.
Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно пiщанам… Стоять вони на цвинтарi, гомонять… Коли, трохи згодом, на шляху щось закурiло… зателенькав голосний дзвiнок… Серце в кожного на хвилиночку стало, а далi – дужче затiпалось… Попритихали усi; послали очi на шлях… «Тпру-у!» Конi спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приiхав, i кожен посувався вперед своiми очима побачити…
З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в мундирi, в палетах, срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват… За генералом вилiз з повозки якийсь панок – низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком – Лейба, генеральський жид. Москалi вистроiлись недалеко за цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов до них, привiтався. Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi – послали Лейбу за батюшкою – молебень служити… Батюшка – як з землi вирiс. Одправили й молебень. Тодi старенький панок, що з генералом приiхав, давай пiщанам вичитувати: за якi й за якi послуги «пожалували» iх генераловi, та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реестр». Кожного хазяiна вичитував та викрикував… i не помилився. Козакiв – тiльки жменька; а генералових – повнiсiнькi Пiски!
Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?!
– Ми все, усе покидаемо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу… пiдемо шукати iншого краю… кращоi сторони… волi!!
Гвалт, лемент такий – аж у дзвiницi гуде.
Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жiнкам хвалитись, що iх тепер нiхто не займе, бо вони й дiти iх довiку вiльнi.
Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й пiдуть… Генерал давай iх утiшати, що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн iх не буде насильною роботою морити – на панщину ганяти…
– Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за землю, а там – живiть собi, як самi знаете! Менi з вами не жити: мое мiсце в столицi… Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зостанеться…
– Служилем ясновельможному пану, – увернув Лейба, перегинаючись, – з малих лят i бенде служiць до коньца мего жiця.
– Вем, Лейбо, вем! ти естесь шляхетни жид, – одказав генерал.
– Так пристаете? – обернувся знову до громади.
– Щоб ми платили за свою землю?… Щоб ми давали… За вiщо?! Нi зроду-вiку! – закричала громада.
– Як знаете… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день – подумати: що для вас зручнiше… Чуете? Пiслязавтрього щоб я знав!
Та й поiхав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший… Усi викрикували, що покидають… З тим i розiйшлися.
Правда, деякi, гарячiшi, – душ, може, з десять – позабирали торби на плечi та й потягли шукати вiльноi сторони… А решта – зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, – та як глянуть вони на своi хати, садочками закрашенi, на своi засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, своi руки ходили; як здумають прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, – з батькiвськими могилами… Шкода iм стане рiдноi сторони; страшно невiдомоi, темноi, як нiч, будущини… Та й зосталися – до слушного часу!!
Приiздить генерал.
– А що? як?
– Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, – тiльки не зачiпайте нас!
– Добре, хлопцi! добре! Так би давно… Покiрливе телятко двi матки ссе. От вам на могорич! – Вийняв золотого, подав крайньому.
Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал помiтив.
– Що тобi, Лейбо, треба? – питае.
– Нех ясновельможни пан бендзе ласкав, – жеби хлопi не едней горальнi не будовалi, не теж жадней карчми не тржималi!
– Та ще, слухайте – ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив, нi шинкував! Ви моi – й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить.
Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось – ось що!!!
Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув: «Глядiть… бережiть менi Лейбу!» Та тiльки його пiщани й бачили.
Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски велика-велика буда, – пiщани зроду такоi не бачили; а в тiй будi – Лейбова жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одiбрав Лейбi, на край села, гуляще мiсце; за лiто зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок – i став шинкувати.
