Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi жили собi в миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiвали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; дiток плодили, – рiд ширили… Прийшло в Пiски ще кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi, – чи то пак, генераловi – одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самi собi й порядкували, як знали.
Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пiщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити – могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо в Лейби горiлка дешевша… Став Лейба нужний чоловiк на селi!
І Лейбi – нiвроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; i Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приiхала; i Лейбовi дiти – не такi миршавi та шолудивi… Є в Лейби – не знать де вiн i взяв ii – i коза з козенятком; бiля Лейбовоi корови ходить уже наймичка Гапка; завiв Лейба й пару шкапiйок… Зажив Лейба з пiщанами… сказав би, – як у Христа за пазухою, – коли б Лейба у Христа вiрив… А то Лейба – «невiра»; Лейбовi предки над Христом знущались… Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп’ють пiщани! Та не так Лейбi, як Лейбовим дiтям… Не раз гвалтував Лейба, що хлопцi його дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що – аби де встрiли, – зараз i насядуть, як шулiка курчат! Та сiлькiсь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситi поросята, котрими iх дражнили хлопцi… Гаразд Лейбi!
Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вiчi серед широкополого степу квiтучi огороди з вишневими садочками. Чорнi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленоi вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною глиною призьбою, всерединi – з присiнками, з хижею, а часом, i з кiмнатою. І тини скрiзь калачиком позаплетенi, де-где й з острiшком; i ворота – там i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгошиi журавлi…
Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився… та й умер останнiй сiчовик без одного року ста лiт.
X. Пани польськi
Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у Пiски з генералом. А так – рокiв, може, через десяток – як з неба впала серед Пiсок вiстка, що генерал умер, а генеральша iде з синами на село жити.
Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди приiде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?… Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще не зовсiм, як понаiздили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама приiхала, заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв. Лейба тодi, одпасшись на панському добрi, пiшов на пiднiжний корм…
Понаiздили новi прикажчики та зараз кинулись одбирати мiсце для панських покоiв. Дивились, обдивлялись, мiряли, розмiряли, – та звелiли Блiщенковi та Мотузцi виселитись аж на вигiн. Тi, як почули – руками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все свое добро покидати, кинули сiм’ю та й змандрували…
Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед iх очима iх будуща доля – сумна, заплакана, без волi, без радостi… з батогом у руках!
Дожидати страшного страшнiше, нiж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?…» – кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi: кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину хату… На завтра – заложили натомiсть палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що пiщани аж жахалися… На пiслязавтрього загадали чоловiкам тее дерево обтiсувати. Забрали чоловiки сокири, пiшли обтiсувати…
Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж у дванадцять горниць, з погребами пiд низом, з бляшаною покрiвлею. Дивувались пiщани, що така озiя стоiть серед села, оторочилась iх низенькими хаточками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пiщанська невеличка церковця. Оже вони ще бiльше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечерi бородатий прикажчик ходив вiд хати до хати – загадував, щоб на завтра жiнки були той палац мазати.
– Ой, горенько! Що ж то тепер буде?… – питали крiзь сльози чоловiкiв жiнки.
– Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузцi… – раiли чоловiки.
На завтра рано-рано, чуть зоря, жiнки, заливаючись слiзьми, прощалися з дiтками, мов виходили в далеку дорогу, – перший раз потягли на панщину…
Швидко той палац i обмазали. А кацапи тим часом будували кухнi, комори, сараi, стайню. Не тiльки треба панам десь жити, – треба десь челядь мiстити, провiзiю складати, коней ставити… Треба поспiшати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибi сказала!
Та й ганявся ж Потапович за тим спасибi! Кидався сюди й туди, сам бiгав за тим i за другим, скрiзь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робiтниками крячкою висiв… Здаеться, пiщани не дбали так за своiм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибi!!
Ще генеральша в дорозi, а вже Потапович цiлi Пiски зганяе: муштруе «хохлiков», як треба «гаспажу» зустрiчати.
Аж ось – i сама приiхала…
Збiглись пiщани – козаки й генераловi – дивитись на неi, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козакiв геть попрогонили. А генералових – чоловiкiв вистроiли в одну лаву; жiнок – у другу; парубкiв – у третю; дiвчат – у четверту, а малих дiток – у п’яту. Сивих дiдiв вислали назустрiч з хлiбом-сiллю… «Ось, мов, вельможна, – усе твое добро припадае…» Потапович так i вчив, щоб сказали… «припадае до твоiх превосходительних нiг!»
Вийшли дiди сивi без шапок, з хлiбом-сiллю… Так батько та мати стрiчають молодих, як тi вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, – сказала, що недужа, не прийняла нi хлiба, нi солi… навiть не глянула на кумедiю… Так i пiшов заряд даром! Пiщани тiльки забачили свою «молоду» ззаду, – високу, суху, як в’ялу тараню, – коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горницi, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дiвок…
Дiти, два хлопчики – старшенькому лiт, може, дванадцять, а меншому з десять, – повискакували за матiр’ю з ридвану та й побiгли мiж народ. Не глянули вони на старих дiдiв, минули чоловiкiв, жiнок, парубкiв… Панськi оченята зразу забiгали по цвiтучому садочку рiзних квiток, що виглядали з-за чорнявих дiвочих голiв…
Оглядiвши дiвчат, перебiгли вони до хлоп’ячоi лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничi запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарiзно од пiщан, неподалеку, стояли кацапи – у червоних сорочках, у широких бородах – i смiялися з паничiвськоi вигадки!
– Вишь, Афоня, – на што эфти хохлики… Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахлёнка!
– Какова? – пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапiв.
– А вот таво – чумазаво!
Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.
– За що ти скубешся? Дивись – який!!
– Ты… ты-ы!.. – заричали на його бородатi заступники, зцiпивши кулаки й зуби.
Старенька, згорблена бабуся, пов’язана бiлою хусткою з намiткою, висунулась з-за других жiнок. Блiда, як крейда, вона крiзь сльози ледве промовила:
– За вiщо ви, паниченьки, знущаетесь з хлоп’ят!.. А грiшка!
Паничi весело зареготались та й побiгли в горницi.
Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемiшалися… Потягли пiщани по домiвках, носи повiсивши, понесли неодраднi думки в похнюпленiй головi, невеселе почування в серцi…
Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе – само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нiгде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом – улиця вузька. Треба розширити – треба урiзати людських городiв! – Урiзали й городiв, розчистили не вулицю, а майдан… – Уп’ять велено: позносити насупроти палацу всi хатки, бо за тими кривобокими хатками немае нiякого виду з панських вiкон! Позносили й супротивнi хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь…
Отак що день – усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камiнець по камiнчику вибивали з людськоi волi. Кожен час вкорочувався уривок, на котрiм були пiщани прив’язанi до генеральшi, – поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати…
Пiщани довго не подавалися, а все-таки генеральськоi сили не подужали. Тодi вони кинулись до того, до чого кидаеться немiчний. Вони налягли на ноги, – давай тiкати! Знiметься оце чоловiк, майне на вiльнi степи катеринославськi або херсонськi, або й на Дiн, оселиться, де знае, а через рiк жiнку з дiтками викраде, – переведе туди. Багато тодi накивало п’ятами i одиноких i цiлими сiм’ями… Тодi й поговiрку зложили: мандрiвочка – наша тiточка!
Такi щоденнi безперестаннi мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всiм й усюди жалiлася на невдячнiсть «хахлацкава мужичья», на його грубу, звiрячу натуру. Де ж пак? Проклятi «хахли» – гречкосii не хотiли пахати ланiв милостивоi, великородноi панii Польськоi, по батюшцi – Дирюгиноi! У неi в Бородаевi все народ «руський» – i той слухав, а цi «мазепи» – тiкали!!!
Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки бiльше сотнi сiмей зосталося на розвiд панам Польським, на послугу iх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу свое дiло. Вiн розiм’яв грубу звiрячу натуру; оббiлував ii, як овечку; причесав, пригладив; натворив цiлу ватагу двiрнi; а з завзятих степовикiв понаробив покiрних волiв, котрi вздовж i впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засiвали зерном – на прибуток панськiй кишенi…
А й не трохи ж то треба, щоб ii наповнити! Сiмейка у генеральшi, – аби господи! З нею приiхало два сини – опецькуватi, швидкi, як молочнi телята. Через рiк синiв генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.
– Гей! Кто там? – гукнула генеральша.
У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуцi, у манишцi з брижами, при часах.
– Позвать Потапича! – приказала глухим голосом, з протягом.
Лакей вийшов. Незабаром Потапович увiйшов.
– Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.
– Вестима, нужна, – прогув густим басом Потапович.
– Выбери красивую девушку…
– Как прикажете, ваше превсходитство!
– Маладую… лет едак – шестнадцати… Только паскарее!
– Слушаю-с.
– Завтра, што-ли…
