banner banner banner
Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Оценить:
 Рейтинг: 0

Хіба ревуть воли, як ясла повні?


– Чем?

– Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормление.

– Куда?… зачем? – скрикнув ротний. – Я им дам прокормление!

– Есть нечево, ваше б-родие, – одно йому фельдфебель. – Гаварят: памрём с голоду…

– Што ты врёшь, старый хрен?… Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?…

– Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!

Ротний замовк; крутнув уса.

– Кто идёт? – спитав, помовчавши трохи.

– Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! – гукнув вiн крiзь дверi в сiни.

Реб’ята увiйшли в хату, стали, витяглися в струночку – як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):

– Што, брат Максим, – худа жить?

– Худо, ваше благородiе: iсти нiчого!..

– На прокормление хотите?

– Точно так, ваше б-родие, – забелькотали усi в один голос.

– Разве пазволить, Федосеич? – питае ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. – Пазволить легко… Ну, а как попадётесь?

– Никак нет, ваше б-родие, – знову забелькотали разом москалi.

Ротний подумав ще.

– Ну, позволяю… Только смотрите: попадётесь – засеку! Слышь?…

– Слушаем, ваше б-родие!

– Ну, с богом, братцы… марш!

– Благодарим покорно, ваше б-родие! – викрикнули москалi на прощання й вийшли за дверi.

Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробiтчан; розпитують, куди тi йдуть; однi раять – в одно мiсце, другi – в друге. Гудуть, мов бджоли в улику… А заробiтчани радi такi! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоiдять м’яса, а не гнилу капусту та хлiб з остюками; побудуть на волi, а не в казармi вонючiй.

– Не худо бы, братцы, – каже хтось, – пойти по купцам с образками!

– А што?… Право, братцы, не худо! – промовили заробiтчани.

Побалакали отак, порадились, зiбрались, пiшли. Надвечiр з пiвсотнi рублiв несуть! Рота радiе, юртуеться… Присудили зараз вiддати двадцять п’ять Федосеiчу, а останнi вiддали до схову старому унтеровi.

Швидко заробiтчани знову пiшли, а рота, сподiваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копiйка про чорний день, – той i ту витрушував. Зложились гуртом; купили горiлки; набражились, як квачi; спiвають, лаються, згадують тогорiчнi пригоди, своi заробiтки, утрати… Горiлка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своiми: як там жiнка, дiти? Той розказуе про зрадливу дiвчину, як вiн iй пацьорки обiрвав; той хвалиться коханням своеi… Кожен – своiм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробiтчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять… Перед ними сосновий бiр стояв як чорна стiна; за ними мiсто гвалтувало, – невгавучий крик та гомiн доносився до них… Заробiтчани все йшли та йшли… уже й захiд сонця став жовтiти та блiднiти: нiч насовувала на землю; яснi зорi виблискували в темному небi; мороз дужчав; дорога рипiла пiд ступнями… Заробiтчани йшли мовчки. Не доходячи до лiсу, почули вони жалiбний скрип полозкiв об мерзлу дорогу, важку ступню кiнську i цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантаженi. Зверху сидiв здоровенний чоловiк, у бородi, зодягнений по-купецькому!

– Стой! – крикнув один з москалiв – Іванов, перебiгши шлях, i вхопив коня за удила. Кiнь став.

У Максима мороз побiг поза спиною… «Що ж це воно буде?» – думав вiн, та й одiйшов убiк подивитися. Другий москаль, Євпраксеев, пiдступив до купця.

– Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?

– А ты – што? Што ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. – Та й устав з саней.

– Глаза имеешь, сам видишь! – одказав Євпраксеев.

– Да вижу, что – салдат… Но чево тебе нужна?

– А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа…

– Ну-у?…

– Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево… у салдата, сам знаешь – и душа казенная… Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бытье!

– А ты откелева – такой?

– Да уж откелева – не тебе знать… Мы просим… Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо – проваливай!

– Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал… а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой…

– Да ведь тебя, барада, не астанави, – обiзвався з-перед коня Іванов, – ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

– Дашь, спрашиваю? – приставав Євпраксеев.

– Во-на! – одмовив купець, показуючи кулака.

– Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, – промовив до Іванова Євпраксеев.

Той пустив коня. Пiдiйшов до них i Максим та разом i потягли лiсом. Купець пильно дивився вслiд iм i щось думав. А це як скрикне:

– Э-эй, ты? слышь?… как тебя?…

– А што? – питае Євпраксеев, повернувшись до купця.

– Возвратись!

– Да чаво? поезжай себе!

– Возвратись, гаварю!

Москалi гуртом вернулися.