Тiльки що стало на свiт благословитися, затуркотiв барабан. Пiднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелi; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили iх невеличкими купками, приставили до кожноi по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день… «І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?… для чого?…» – думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно iм гiрше каторжноi роботи.
Оже Максимовi було все це за iграшку. Скоро вiн вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати… Так, мов старий москаль! Старi москалi дивувалися його дотепностi та вихвалювали перед молодшими – неуками.
Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницiю – ранець, каску, притупею, – дали шинелю i ружжину. Як убрався Максим – москаль москалем. Рiдна б мати не пiзнала! Меткий, поворотний – на всi боки москаль!
Вранцi-рано пiде на учення; промуштрують iх – геть уже сонечко пiдоб’еться. Ведуть снiдати кашi з салом, а того сала – i духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збiр: обiдати. Пообiдають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче – знову на учення. Муштруються вже аж до пiзнього вечора…
Минають мiсяцi, рiк… Одно та й одно!
«А бий тебе сила божа! – думае Максим. – Хоч би вже повели куди-iнде… або ворог де вирискався!.. А то – муштра та й муштра! Та хоч би рiзна, а то: яка сьогоднi, така i завтра, й позавтрому… Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; прицiляйся разiв сто на день… а хоч би тобi раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобi муштра… на ученнi, й на смотру, й на парадi пiд церквою… Уже так затвердив, – як своi п’ять пальцiв… Нi, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти…»
От i давай Максим свою нудьгу розгонити: став горiлку, як воду, дудлити… Москалi пiдхвалювали його за те, що «чисто» п’е; iнодi й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею… Тi грошi, що мати передала, давно пропив…
Раз побився Максим на взаклад, що вип’е кварту й не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованцiв. Товаришi розняли руки.
Дали кварту горiлки. Максим як приложив до губiв – тiльки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тiльки мов очi заблищали та повеселiшав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованцiв, дае йому.
– На бiса менi грошi? – крикнув Максим. – Катай, братця, на всi!..
Пропили тi п’ять карбованцiв, попилися п’янi, як земля – насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночi перевiрка. Недолiчилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двiр, – аж вони рачкують по дворищу. Забрали iх, позапирали в темну. Сумують вони.
– Не сумуйте, братця! – утiшае Максим. – Сiм бiд, один одвiт! Я вас визволю.
– Як же ти нас визволиш?
– А так: кажiть, що я напоiв.
– Ну то що?
– Ну, то й нiчого. Там уже мое дiло…
Коли це – кличуть iх до ротного. Ротний так i накинувся на них звiром. Стоять москалi та одно твердять: «винуватi!», «винуватi!».
А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторнiсть.
– Я, – каже вiн, – усьому виною, ваше б-родiе! Я iх напоiв. От уже скiльки тут, а не зiбрався подякувати iм за науку. А це, вибрав нiчку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родiе, скiльки хочете: я всьому виною… Не наказуйте тiльки моiх товаришiв, учителiв!
Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз… засеку!»
Вийшли од ротного, смiються; дякують Максимовi, що, коли б не вiн, дуже б солоно прийшлося…
Пiсля того Максим став душею москалiв. Моторний, смiливий, вiн скрiзь давав усьому привiд; оступався за товаришiв, коли тi де на гулянках заводили спiрку; говiркий, вiн завжди вибрiхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великоi недостачi в одежi, – вiн не жалував нiчого свого. Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариськi пропоi…
Товаришi душi в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбiжить, бува, люльку в спiрцi, а грошей на нову катма, – вони складалися по шагу там, чи по копiйцi – i купували; чи порвалося що з одежi, при бiйцi, до останку, – вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимовi!
Привик Максим до такого життя. «Нi, – думав вiн, – Московщина далеко краща, нiж рiдна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вiтер по степу; а люди – кожен сам собi… А тут – чого душа забажала – все е; а товаришi – брати рiднi: за ними, як у Бога за дверима: i поможуть, i виручать… з ними краще, нiж з батьком та матiр’ю!»
Максим, як там кажуть, i горенько покотив! Одно тiльки його мучило, одно здавалося гiрше печеноi редьки, становилося руба у горлi. Це – життя у казармi вонючiй та вонюча iжа. Хлiб той – чорнiший землi, з остюками та ще до того як згадае Максим, глядячи на його, що вiн у шаплику ногами мiшаний, то аж занудить… Капуста – до носа не приводь; каша – з рота верне…
– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: iсти нiчого!
– Пiдожди! – одказують, – дiждемо недiлi, будемо прохатись на прокормленiе. Коли б тiльки нам хвiдхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!
– Куди на прокормленiе? – пита Максим.
– Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!
Максимовi стало нiяково. Одначе вiн на те нiчого не одказав.
Дiждали недiлi. Тiльки що почало на свiт благословитися, – прибiгають товаришi.
– Брат! а брат! – будять.
– Ну?
– Вставай, пайдем к ротному.
– Чого?
– Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякi другi; почалась з товариством розмова.
– Ну, что фельдфебель? – пита один.
– Собака!
– Как?
– Да так… двадцать пять содрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, – не смей и рта разинуть!..
– Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, – виясняв один з нар, посмоктуючи люльку i спльовуючи на стелю.
– Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!
– Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему – дай!
– Ну, и не зверь ли?… Зверь и есть.
Отак розмовляли москалi, поки Максим умився, убрався. Пiшли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повiв iх до ротного.
– Ну, што, Федосеич? – пита ротний. – Все благополучно?
– Всё, ваше б-родие. Только адно худо…
– Што?
– Ребятам, ваше б-родие, худо…
