Кацапи разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силi був, бо тiльки струхнувся, так усi й одскочили, як грушi. Шинкар кинувся на москаля, збив з нiг i насiв, як шулiка курча.
Жаль пройняв Максима, як вiн побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив вiн шинкаря на землю, взявши мiж ноги його голову. Тим часом пiдскочив другий москаль i давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тiльки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…
– А что, теперь дашь по касушке? – питае знову москаль.
– Бери… пусть те удавит! – крiзь сльози промовив шинкар i пiшов собi в другу хату.
П’яницi смiялися. Москалi випили по косушцi, заiли хлiбом.
– Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! – промовили москалi до шинкаря, поклонилися чеснiй компанii i вийшли з хати.
За ними деякi з п’яниць. Одного москалi завербували з собою – i потягли на нiч до його, розпитуючи: хто тут на селi багатир i як хто поводиться з людьми.
На ранок чутно: то того, то другого обiкрадено. Шинкар, чухаючись, i свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями… та iх уже й слiд замело! На другому селi уже спродували те, що добули в цьому.
Прошвендяли заробiтчани цiлий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слiд, оддали ротному, а на останнi загуляли.
Такi походи хоча спершу й будили якийсь сум i острах у душi Максимовiй неправдою, крадiжкою, грабунком, а не чесним заробiтком; оже при такому товариствi, при гульнi та вихвалках одного перед другим своею силою, своею вдатнiстю – стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неi. Усе ж таки для його непосидячоi натури це була робота, з котроi одному виходила користь, другому – шкода… Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нiкого нi знобить, нi грiе. І вiн цiлком оддався тiй роботi. Нi один случай не обходився без його. Тут вiн виказував свою силу й свiй розум. Інодi й геть-то круто прийшлося, якби не вiн!
Зате його рiвнi любили, як товариша, котрий нiкому не попустить свого брата в образу; старшi любили, як добру дiйну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарцi i на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офiцером.
XIII. Максим – старшим
Що можна лялi, того не можна мамi. Що можна простому москалевi, того, борони боже, старшому. Тепер Максимовi не можна вже нi погуляти, як колись, бо начальство старших частiше бачить; нi на «прокормленiе» попрохатись, бо старших не пускали…
Старшi держали себе геть далеко од простих москалiв, щоб тi не зазнавалися; докоряли iх за всякi провини; били, нехтували. За те iх простi москалi завжди ненавидiли. Не жили старшi в миру й мiж собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк пiдставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства – i кожен думав тiльки про себе, норовив тiльки для себе, аби самому добре!..
Перевернуло старшинування й Максима. Спершу вiн був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбiльше – своiми земляками; став iх ганяти, а часом i зуботичку давати, щоб похнюпний «хахол» держав рiвнiше голову; iнодi по руцi або по нозi тесаком увiрве, що не так ружжом кидае, не так носки витягае… Учнi терпiли. Хоч у душi й проклинали Максима, а проте слухали – духу його боялися… На те служба!
Оже нi похвальба старших, нi покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гiрше полиню… Нi з ким душi одвести; нi до кого по-братерськи забалакати; нi на чому своеi сили показати… А вона так i прохалася на волю… та волi нi в чому не було!
Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся вiн на неi, як на свого ворога; пригорнувся, як до матiнки – почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? – вчив. Як пройшов усю азбуку, – аж повеселiв: дiло пiшло спiрнiше. Вiн бачив, як з лiтер складалися слова, i дивувався дуже. Почав уже читати. І тут бiда! Нiгде не запопаде такоi книжки, щоб до душi припала. Перечитав вiн псалтир, часословець, перечитав житiе якогось святого… Раз – уторопав тiльки через десяте-п’яте, а вдруге – такi книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викоханi на живих грiзних дiдових переказах про сiчi, про боi, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такi самi боi та чвари, а не чернечого смиреномудрiя. Максим його не розумiв i куди з бiльшою охотою слухав iнодi побрехеньки якого-небудь сiдоусого москаля про походи з «свiтлiшим князем Суворовим» або про давнi московськi виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нiкчемна рiч. Йому хотiлося гуляти, битися, рубатися… Як на те ж: кругом було тихо, нiгде нiщо нi шерхне.
Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своею долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тiльки про одного себе думати, за одного i для одного себе дбати. Як грамотний, вiн усiх рiвних пiдвертав пiд себе – першим лiчився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тiльки зобижав iх, як другi, а так же, як i всi старшi, почав обрiзувати та обкраювати тi злиденнi московськi достачi, якi давалися… А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавiвся якоюсь повiйницею та й гуляв iнодi з нею…
Ішов 1848 рiк. Заворушились французи i махнули свого короля геть з престолу. За ними пiднялись нiмцi, iтальяни… Обхопив вiльнолюбивий дух чехiв, цесарцiв з ляхами… Загомонiли пiдданi проти своiх королiв, цесаря… Скрiзь червонiла пожежа вiльного духу… Поки ж те зарево було тiльки здалека видно, – сiлькiсь! Аж ось палае огонь у сусiда на самiй границi… не дай боже, вiхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тодi?… «До зброi! до зброi!» – загукали нашi i забили тривогу… «До зброi, – боронити цесаря од його бунтiвливих пiдданих». Це вже нам була не первина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтiвливого холопа – бiлого орапа… Узброiлись нашi й тепер, погнали полки за полками обороняти австрiяка од венгра, – тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав’янщинi…
Пiшов i Максим, повiв свого звода. Тут йому вперше довелось побачити сiчову смерть своiми очима… Раз, серед кривавоi сiчi, де крик, гам, дим, рiчки кровi, де те, що йшло вгору, мiшалося з тим, що ховалося в землю, – Максимовi трохи не довелось свою голову зложити… Напали на iх трьох – цiлих десять; сiкли, рубали… Вони не подавалися… Коли це, де не вiзьмись, пiдскочило ззаду три своiх… як рубонуть венгерцiв, то один тiльки втiк, а дев’ять на капусту посiкли… Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимоi смертi, та й знову побiг рубатися…
А то – вдруге, вже вiн виручив трьох москалiв i знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару пiддавали ще й гармати свого – то з одного, то з другого боку. Нашi стояли на однiм згiрку, а венгри навпроти, на другiм. Палили з гармат, палили – нiчия не бере! Тодi сказали конницi «батарею взяти…» То не вихор понiсся по долинi, то нашi улани помчалися батарею брати. А насупроти iх – мчалися венгерськi улани… Як зачали рубатися, Господи! А з гармат – одно палять, одно палять… аж земля стогне… Не видержала конниця, нi iх, нi наша, картечного гороху, – прибрала муштуки в руки, – та назад… Що його робити? «Пiхота – в штики!» Пiхота кинулась бiгом… Картечний град брав свое по дорозi, – оже пiхота добiгла… Узяли нашi батарею та вже хотiли назад вертатися… Коли – зирк! – гон, може, зо двое вбiк зчепилася купка, рубаеться… А посеред купки, видно, знамено: то опускаеться вниз корогва, то знову пiднiмаеться вгору. Максим стояв скраю. Як побачив, – та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!» Повiявся звод за Максимом. Пiдбiгають зблизька – аж то нашi з венграми за знамено рiзанину справляють. Як кинеться Максим на ворогiв… Так хiба лев кидаеться на охотника! Тi бачать – непереливки, – та врозтiч. А Максим тодi: «Пали!» Москалi приложилися: бух! бух! бубух!.. Один поточився, два стовбура стало… Максим прицiлився: бух! – венгерський офiцер заорав носом – i не скрикнув, i не тiпнувся… Нi душечки не оставили ворогiв. Тодi до своiх. Посеред калюжi свiжоi кровi лежало чоловiка з п’ять; а оборонили тiльки трьох та знамено. Максим глянув на живих – порубанi, покарбованi; тодi глянув на мертвих… i затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смертi, – лежав, тiпався, ще живий… «Ой, лишенько!.. – кричав недобиток: – Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хiвре!.. Ой, рятуйте… Простiть мене!..» І, захарчавши, спустив дух…
– Хто то? – питае Максим недорубкiв, що один був без уха, другий без пальцiв, а в третього з плеча кров юшила.
– Знаменосец… хохол Хрущов, – одказав безпалько…
– Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, – каже безухий.
– Понесем…
І всi пiшли.
Повiв i Максим назад свого звода. Оглянуться, – аж немае iх Федосеiча, фельдфебеля. Де вiн? Там, мабуть, де й другi… Сказали ротному; той полковниковi. Не можна пiд такий гарячий час ротi без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто бiльше зарубав, хто кидався у саме пекло?… А хто ж, як не Максим? Вiн i знамено одборонив. Буть Максимовi фельдфебелем! Став вiн фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгiя почепили. А тут i вiйна – шабаш! Погасили в сусiда вiльнолюбиву пожежу, – тепер i самим безпечнiше. Годi! Вертайся додому!
Вернулися.
Бiльше старшинування ще дужче гнiтило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподiватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горiлки.
Покинув Максим зовсiм пити; розплювався з своею дiвчиною; став тiльки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручнiше глибше п’ятерню запустити в московськi достачi: не звод який там, а цiла рота на руках! З миру по нитцi – голому сорочка. Максим зарубав собi на умi, що це мудрiше правило на свiтi, – то й став по йому жити. Нiщо не проходило мимо його рук, щоб вiн не одколупнув хоч трошки на свою долю; нiщо не перепускалось через його руки, щоб вiн не вигадав остачi для себе.
Назбирав вiн i грошей, i одежi… Навiщо? Сам не знае, де його подiти, куди приткнути. Хоч би сiм’я, – тодi iнша рiч! А то – сам, як палець. «Сiм’я? – подумав Максим, – добре б тепер дiло сiм’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути… Та й душу б можна одвести…»
Часто Максим, загадуючись над своiм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: нiяк собi пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Бiлявi, хоч iнодi й хорошi, вони завжди здавалися Максимовi немоторними, неповоротними: ляже тобi, як колода, – нi пригорнути, нi поцiлувати незугарна! Жалкував вiн тепер за своiми Марусями, Горпинами, Прiськами, Мелашками – часом i геть-то чорнявими та палкими дiвчатами, котрих вiн змолоду так безжалiсно з ума зводив…
«Проклята сторона! – думав вiн. – Хоч би швидше вирватись додому, – щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут i посивiти!»
На його втiху, пара себе довго не заставила ждати.
На самому краi того самого города, де вони жили казармами, на великому розпуттi, куди завжди звозили гнiй, нечисть, викидали всяку падаль, – стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячiй нiжцi. Стiни попрогнивали, вивалювалися – порохня сипалася з голих колод; а повеснi текла всяка нечисть – слизотiла й пiнила; вiкна побитi, ганчiрками позатиканi; верха зовсiм не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руiна, а не хата! Кругом – пустир, гноiще. Один бог знае, скiльки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цiй берлозi сам i переховував легкою працею зароблене добро.
Жив тепер у тiй хатi якийсь москаль з своею невiнчаною половиною. Москаль та його половина тiльки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадiжку.
Чи на добро, чи на лихо, росло в тiй хатцi невеличке дiвчатко – Явдошка, що найшлася через рiк пiсля того, як косоока Меланiя зiйшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собi, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матерi, немов воно було не iх дитина. Чи iло воно, чи голодне й холодне було, – байдуже iм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотiла iсти; а пiднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати Христа ради… Що, ради душi спасенiя, клали люди в простягнену дитячу ручку, – все воно несло до себе в нору. Грошi зараз же пропивалися, проiдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемiнки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.
Швендяння змалку по дворах, простягання Христа ради руки попiдвiконню привчали дiвчину не до працi, а до бiганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того – й примiр перед очима! Дiвча щоночi бачило якихсь людей, котрi приносили до батька-матерi всяке добро та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того… стало пiднiмати усе, що тiльки лежало не приглянене…
Раз якось, простягаючи од хати до хати Христа ради руку, помiтила Явдошка в одному дворi на вiрьовцi розвiшанi два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла iх, сховала пiд юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла iх, а почали ii по голiвцi гладити, звати «умницею» – й дали трошки горiлки випити. Явдошцi вона подобалась. Пiсля неi стало тепло й весело… З того часу дiвчинка не пропускала вже нiколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матерi й горiлку…
З року на рiк, пiдростаючи та розумнiшаючи, робилася Явдошка все хижiше та хижiше; до горiлки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони ii прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбiльше горiлкою. Вони бачили в своiй дочцi добру помiчницю – й радiли, що знайшли таку помiч.
Як минуло iй п’ятнадцять лiт, вони ще щось запримiтили. Кинулись iм у вiчi тонкi на шнурочку брови, блискучi, хоч i сiрi, очi й волосся, як льон, бiляве i личко, як рожа, рум’яне… Запала iм в пам’ятку ii краса, урода дiвоча… Вони порадились – не пропустити даремно, не взявши свого…
Пораiлись… Вимили, вичесали ii, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, i однiеi темноi ночi одвела ii сама мати у мiсто, до великого будинку…
Пустилася дiвчина, як собака з ожереду: щодня, щоночi гуляе! Тут знайшовся офiцер якийсь, узяв ii iз сироi холодноi хати, перевiв у свiй теплий, ясний будинок. Прожила там Явдошка з пiвроку, в теплi та добрi, та в розкошах купалася; та несита ii натура не вдовольнилася тим: покрала вона срiбло та золото в офiцера… Прогнав ii офiцер, обiдравши, як бiлочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обiкравши й того, вона вже сама втекла. Потiм того нi до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати – хто бiльшу плату давав. Знаючи красi своiй цiну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зiрвати найбiльше, а то – й пiдголити. Слава про злодiйкувату Явдошку одбила хiть у панства та офiцерства заiздити до неi. Грошики, що придбала, пiшли на розкiшнi убори, на дорогi наiдки та напитки… А тут, лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати… Треба щось казати з собою! Треба заздалегiдь десь захисту шукати, притулку для себе… Про батька-матiр вона давно забула: – не знала, чи й жили вони на свiтi… Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.
На той час зустрiв ii Максим. З своiм норовом веселим та безжурним, при своiй, хоч уже й пом’ятiй, а ще хорошiй красi, – Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помiтивши це та розпитавшись, що Максим мiж москалями не остання спиця в колесi, – давай на його ще дужче налягати. То, дивись, словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одiпхне його – гулянками з другими.
Максим бiснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про свое безталання, про своi недостачi. Максим нанесе iй на другу нiч того й другого; даруе, жалуе.
Не обiйшлося без того, щоб i вона не задумалась про Максима. Карi його очi заглянули i iй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать – бравою, дужою; та Максим чоловiк i не без достаткiв, не без копiйчини…
Зiйшлися вони. Прожили рiк, другий; звикли мiж собою, як чоловiк та жiнка. Дiтей не було. Журби й турботи не знали… Тiльки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дiзналося.
Тодi саме перегнали iх полк з одного мiста в друге. Пiшов Максим – та й засумував. Зосталась Явдоха – й теж сумувала. Через мiсяць подае iй Максим низенький поклiн, цiлуе ii в «сахарнii уста» та в «бiлоснiжну грудь», посилае грошей, просить, щоб приiхала: коли хоче, то вони й повiнчаються. Тодi вже розлучить iх «мать сира-земля».
Явдоха зiбрала своi манатки, поiхала. Швидко вони й побралися.
Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшнi iй нi походи, нi переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна.
