На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чiпка вискочив на порiг, та – як одрубав – грiзно промовив:
– Нащо ви його ведете сюди? Хлiба я не продам!
Усi здивувалися, аж поторопiли.
– То коли не продаси, – загвалтував жид, – насцо з було мене водити? Менi нiколи, в мене сце он скiльки дiла, а вони водять!.. – Та й побiг з двору.
Чiпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увiйшли.
– Чи ти не здурiв, Чiпко? – трохи перегодя питае Лушня. – Такого дорогого купця та вiдiслати… Кому ж ти хлiб збудеш?
– Я сказав, що не продаю!
– А що ж? Хiба краще, як вiн у тебе зогние?… Га?… Лежить собака на сiнi…
Чiпка грiзно зиркнув на його… Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.
– Га-га, братця! Є! гуляй! – кричав вiн, держачи обома руками пляшку з горiлкою.
– Де ти запопав? – зрадiв Пацюк.
– Знайшов, братця!
– Де?
– У шинку…
– Як же ти?
– А так… – Матня показав руками, як вiн схопив пляшку.
Розмова повернула на iнший шлях.
– Та як же ти – чи украв, чи одняв? – допитувався Пацюк.
– Не питай, як, а питай – чи добра! – каже Матня, частуючи Пацюка.
Той похвалив. Матня до Чiпки.
– Ось на, братику, покуштуй! Ось – на! Сказано: губи злипаються, така добра!
Чiпка випив. Випив i Лушня. Горiлка розв’язала язики, почались кази та перекази…
Лушня знову пристае до Чiпки: чом та й чом хлiба не продае?
– Не продам я жидовi, – одказуе Чiпка.
– Та кому ж ти продаси його?
– Нiкому!
– А шкода! Зогние – так нi за цапову душу… й чарки горiлки не вип’емо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаеш, як загуляемо?
– Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофiю, як не хочеться!.. – верзе Чiпка вже напiдпитку.
– А нащо ж воно?… Одно ж – зогние!..
– Ну, так стiйте: пiду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так вiддам…
– Тю-тю! То ти краще менi так вiддай, – каже Лушня. – Я знаю, як поверну. А Грицько – що? Звiсно – багатир: вiзьме собi, поживе й спасибi не скаже…
– Другому нiкому не продам… не годиться!
Далеко за пiвнiч товариство пiдбивало Чiпку кому продати хлiб – то продати, а даром Грицьковi не давати. Чiпка не згоджувався.
– Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупi овець пасли… Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч вiн чесно поживе мою працю, коли так судилося!
XVII. Сповiдь i покута
На другий день, рано-вранцi, Чiпка пiшов до Грицька. Нова хата, бiла, чепурна, привiтно виглядала з-за обголених лихою осiнньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двiр був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лiвого боку чорнiли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого – хлiвець, загорода та погрiб. Коло ворiт, над перелазом, бiлiв новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем…
Чiпка вступив у двiр. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-пiд загороди. Чiпка подався назад до лiси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибiгла з хати молода, як дiвчина, молодиця – низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбiг на вгород та скавучав. Чiпка пiдiйшов до молодицi, привiтався.
– Добрий день!
– Здоровi були.
– Що, Грицько дома?…
– Нi, нема…
– А де ж?
– У пивницi.
– І давно там став?
– Нi, недавно… На тiм, бачся, тижнi… Нi, аж на третiм… приiхав жид та й найняв.
– А коли вiн дома бувае?
– У п’ятницю на нiч завжди бувае… А це щось за знак – учора не було. Сьогоднi повинен бути. А вiн вам нащо?
– Та треба… Хочу йому хлiб продати.
– Не знаю, – каже вона, задумавшись. – Надiйдiть трохи пiзнiше, туди к обiду, може, вiн звернеться…
– Добре… Прощавайте!
