– А може… Та нi: я таки тебе, Грицьку, молодшим бачив…
– Це так мене зостарила молода жiнка, – смiеться Грицько.
– Тiльки б i старостi… – усмiхаючись, каже Чiпка.
– Та й ти, Чiпко, перемiнився… на себе не схожий… Чого це ти так занепав?
– Лихо, брате!.. – зiтхнувши, одказав Чiпка й сiв поруч з Грицьком коло столу. – Кого те лихо до добра доведе?
– Що ж тобi за лихо таке?…
– Багато, Грицьку, розказувати… – ще раз зiтхнувши, одмовив Чiпка й скорим поглядом окинув хату.
Простора хатина, чепурно вибiлена, тепла та ясна, тиха та щасна, вiйнула на його якимсь теплим духом… Йому так стало легко, мов стiни до його лиха прихилялися… На серцi в його стало так люб’язно; думки його повернулися назад – i перенесли його разом на степ; намалювали йому старою немiччю скалiченого дiда Уласа, швидкого Грицька, що на баранi iздив; кинули його на верби горобенят драти… Жив-жив!.. Жив-жив!.. – наче хто молотками гамселив цими словами у виски йому… Вiн болiсно всмiхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, мiж зеленi жита, де вiн перше зустрiвся з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надii; йому заманулося кому-небудь iх одкрити, з ким подiлитися… На очi наверталися – чув вiн – сльози; вiн боявся, щоб не бризнули, – та водив очима то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привiтними, що вiн незчувся, де дiвся його страх перед ними, сором за свое безпуття… Йому забажалося щиро, вiд серця, побалакати з ними, як з рiдними. Звiсивши на груди голову, в землю потупивши очi, вiн став навертати на себе розмову.
– Багато, кажу, – почав вiн, – розказувати… i за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться, – не одскiпаешся!..
– Хто ж винуватий у вашому лиховi? – обiзвалася, глядя на його, Христя. – Мабуть, чи не самi найбiльше?…
Докiр цей хоч i вколов з першого разу Чiпку, оже вiн нi зморшкою, нi поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жiночими устами.
– Та трохи й сам винен, – одмовив вiн, задумуючись. – А то-таки й люди…
– Чим же люди виннi? – сповiдае Христя.
Чiпка поворухнувся. Видко, вiн не ждав такоi сповiдi. Помовчав трохи, та все вниз дивився, нiби роздумував: чи казати, чи нi? А далi туго, немов слова до язика поприлипали, а вiн iх одривав з великим болем, промовив:
– Неправдою своею!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чiпка оцi два слова, скинув очима на Христю:
– Ось годi тобi базiкати! – обiзвався до неi, – готуй лиш краще обiдати, та пообiдаемо всi разом. Ти, Чiпко, ще не обiдав?
– Та я вже, бог його знае, коли й страву бачив, – з жалем признався Чiпка.
Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе вiн був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалiеш… Грицько мерщiй посунувся за стiл, на покуття, та запрохував Чiпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хлiба, до мисок, до печi. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, – та вже мала була сама сiдати на ослонi до столу, – як Грицько промовив:
– Чи це б то так на суху й сiдати?… Воно, мабуть, жiнко, в нас у хижцi й горiлка е… Ми так давно бачились з Чiпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупинi… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижi, незабаром унесла пляшку з горiлкою, поставила на столi й сама сiла.
– Наливай, жiнко!
Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чiпки, промовив:
– Пошли ж нам, Боже, всього, чого ми тiльки бажаемо!
– Дай, Боже! – одказуе Чiпка.
Потiм Христя знову налила чарку, а Грицько пiдсунув ii до Чiпки. Випив i Чiпка.
Тодi вже сам Грицько налив пiвчарки, посунув до Христi, примовляючи:
– Випий же й ти, жiнко!
Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою – й почала iсти борщ.
Принялись до борщу й чоловiки. Чiпцi здалося, що вiн зроду не пив такоi доброi горiлки, не iв такого смачного борщу. Поiли борщ, Христя достала локшину на молоцi… Чiпка, як три днi не iв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самi хазяiни – такими щирими, привiтними людьми, що вiн аж повеселiшав трохи… З лиця спала в його тума; на лобi розправились зморшки, що як тi хвилi то набiгали, то збiгали; вiн радiсно засвiтив своiми розумними, темними очима й став сповiдатись…
– Так ви, панiматко, – обернувся вiн з словом до Христi, – хочете знати: чим люди виннi в моiм безголов’i? Усiм виннi! Од самого малого, непримiтного, до самого великого, найбiльшого…
Ви тiльки погляньте: як вони мiж собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як Бог приказав жити?… Еге ж! Вони б мали – один одного в ложцi води втопили, з лиця землi змели!..
Грицько всмiхнувся…
– Ну, що тобi до того, Чiпко? скажи менi, Бога ради?… Адже тобi вiд того нi знобить, нi грiе…
– Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрiй нам велено жити? де вона дiлася? хто ii вкрав у нас? – гарячився Чiпка. – Куди вона забiгла?… га?
– А нема правди, – одказав Грицько, – то живи так, як i всi живуть…
– А як не дають жити? Що тодi?
– То все мана тiльки!
– Ой, Грицьку! ой, братiку! не кажи так… важко менi, пече мене таке слово…
– Не знать, що вигадуеш, Чiпко! не знать, об чому турбуешся?… Не такий тепер вiк настав, не такi люди народилися…
– Що ж менi робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?… Я ще й так терплю… Ти тiльки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?
– Знав…
– Ти чув, що ii одiбрали в мене… знаеш?… ту саму землю, про яку сама громада сказала: «Це твоя земля, Чiпко, володiй нею!» А тепер знайшлися такi митцi, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсудили мою землю бог його знае й кому, бог знае нащо… На те, мабуть, щоб перевiв ii на грошi та й повiявся туди, звiдкiля й привiявся… І як, спитаеш, вiн одiбрав ту землю?… Пiдсипав судовикам… от i рiшенець: не твоя земля, Чiпко! То була твоя, а тепер – не твоя!..
– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Грицько. – Вiн, кажуть, iнодi помага.
– Ходив. Помiг… Як п’ятдесят карбованцiв, то й поможу!
– Що ж ти?
– Де ж я вiзьму iх?… Отака-то в свiтi правда! Один прийшов, пiдсипав – i одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованцiв – тобi одсудять… А якби була правда, то цього б не було… земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б нiколи не став таким, яким ви мене бачите… Хiба я не знаю, хiба я не чую, що про мене кажуть, думають?… Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають… кожному вiльно, що хоче казати й думати!.. Тiльки не кожному дано знати… заглянути в чужу душу, зрозумiти, що там i до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там дiеться, що там витворяеться, якi iнодi тяжкi муки гнiтять його, яке лихо розривае… На те в них кебети катма… не дано iм!.. От i волоцюга я, й п’яниця, й гультiпака… А я – може, кращий вiд них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвiса, бо моi руки до роботи не здiймаються; хай я п’яниця, бо в горiлцi тiльки менi й душу одвести… На чому я ii одведу, скажiть ви менi?…
Рiч Чiпчина, як вода, ринула.
Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зiтхала тихо та глибоко…
Пообiдали. Чiпка подякував Боговi й хазяiнам.
