– Ідiть здоровi.
Чiпка пiшов шляхом додому; молодиця – в хату.
Грицька справдi не було дома. Восени, упоравшись з хлiбом, вiн порадився з Христею, та й став до пивницi. Оже тепер уже вiн робив без того запалу, з яким кидався до дiла торiк. Вiн тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дае добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печi не лежать, – чому той тиждень i не проробити, повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всi боки?!
Не минуло й години, як Чiпка пiшов, Грицько приiхав.
– Чому це тебе вчора на нiч не було? – стрiла його Христя.
– Та тут таке трапилось: не менi б казати, не тобi слухати! – одмовля Грицько.
– Що ж там таке? лихе що?
– Та щоб дуже лихе, то, дяка Боговi – нi!.. Та й доброго мало…
– Та що ж там справдi таке? Кажи швидше! – пристае злякана Христя.
– Жида Оврама обiкрадено… То це нас держали аж до сьогоднi.
– Я думала, що там?!! Хто ж його обiкрав?
– Бог його знае… Якiсь, каже, замурдованi люди… Понадiвали машкари, пов’язали гаразденько всiх та й забрали, що знайшли.
– Що ж воно за люди?
– Вiн одгадуе на москалiв, бо по-московськiй балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!
– От, велика шкода – жида! Однак з нас надрав…
– Нi, Христе: жид жидовi не рiвня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобi скажу, добрий чоловiк, хоч i жид… Нiчого Бога гнiвити: вiн тобi й запоможе, коли там подушне, нужда яка… Звiсно, свое вiзьме – не грошима, так роботою… І тепер у його на пивницi трохи не всi – за одробiток… Добрий жид. Усi його тамтешнi люди шкодують…
– Усi вони добрi, як сплять; а тiльки розплющить очi, то так i норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався… Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всi вони одним миром мазанi! Бач! А я тобi й забула хвалитись: до тебе Чiпка приходив.
– Який Чiпка?
– А той… що, як навiжений, ганяе по селу…
– Ага!.. Чого ж це?
– Та каже: чи не купив би ти хлiба?
– Якого хлiба? – пита, роздумуючись, Грицько.
– Не знаю… Каже – хлiб продати… А я стою собi та думаю: який це вiн хлiб продае, й навiщо тобi хлiб купувати, коли, спасибi Богу, й свiй ще потроху тягнеться…
– Що ж ти йому одказала?
– Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пiзнiше, як ти дома будеш…
– Ну, а вiн тобi – що?
– Каже: зайду, – та й пiшов з двору.
– Гм, – мугикнув Грицько. – От, дивiться, коли не здурiв парубок… З круту спився!
Розмова про Чiпку на цiм обiрвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господi, що робила Христя, чи здужала, чи нi?… Христя одказувала i собi розпитувала Грицька: що iм казали, про вiщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питае чоловiка:
– Чи не час уже обiдати? Ти з дороги – виморився, виголодався… пообiдаеш, спочинеш…
– Та таки й справдi виголодався. Хлiба нестало, випросив був краець у чоловiка та перехопив трохи… А тепер – немовби й тее…
Собача брехня перервала iх рiч. Христя глянула в вiкно.
– От i Чiпка йде…
Грицько собi глянув.
– Та й обiрваний та обшматований який, Господи!
– Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообiдаемо? – дивлячись на Грицька, питае Христя.
– Нi, хай… чоловiковi втрете не забиватись… Ти знаеш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вiвцi пасли. Чудний трохи… а добрий був друзяка… А тепер, глянь: що з ним сталося?!.
Чiпка скрипнув дверима, увiйшов у сiни; собака аж за одвiрки гризе, так валуе. Христя одчинила хатнi дверi.
– Та й собака ж у вас! – обiзвався до неi Чiпка. – З порожнiми руками не сiкайся!.. Здоровi були!
– Здоровi… Ідiть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить…
Христя кинулась до надвiрних дверей, одчинила iх, гукнула на собаку, потiм зачинила й закрутила заверткою.
– Що, Грицько вернувся? – питае Чiпка, дожидаючи, поки Христя поралась бiля дверей.
– Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідiть!
Чiпка несмiливо вступив у хату та й став коло порога.
Йому якось i соромно стало, i страшно… Грицько привiтався перший.
– Здоров, Чiпко!
– Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемiнився!.. Як одружився, то й не пiзнати тебе!
– Чим же я перемiнився?
– Усiм… зарiс, постарiв…
– От, ще вигадайте! – защебетала Христя. – Де ж таки вiн старий?… То вiн не поголився… то так воно здаеться…
