– І навiщо тi люди согрiшили, бабо?… От би тепер i мама дома була, не плакала б так часто… i хлiб би був: коли здумав, iв би!..
– На те Божа воля, моя дитино!..
Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тiльки що з голоду не мерли… Сказано – убожество! Раз була чудасiя з-за того хлiба.
Мотря була на полi. Оришцi треба на грядках полоти. Як на те Чiпка розвередувався: «Їсти, та й iсти, бабо!» в одну шкуру: «Їсти!» Взяла Оришка окраець хлiба, одломила шматочок, дала йому, а останнiй положила на столi: «Не бери ж цього, – наказуе Чiпцi, – бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитае, – хто хлiб поiв? – то бозя вкаже пальцем, – мати й виб’е… Гляди ж, не бери!» Та й пiшла собi. Сiв Чiпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускае – iсть. З’iв той шматочок, що баба дала, – ще iсти хочеться! Хлiб на столi лежить, – кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а на образ – все дивиться… Посилае руку, не спускае очей – здаеться йому, що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем… вiн i прийме руку назад… Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову пiдкрадаеться. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! І iсти хочеться, i хлiб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очi горять, губи оддулися… Та до стiльця, що баба пiдставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на лаву, знайшов ножа, злiз на стiлець та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв – увесь хлiб з’iв та й побiг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» – гукае. «Чого, Чiпко? ходи сюди!» – озиваеться з бур’яну баба. Прибiга Чiпка. «А я, бабо, й той хлiб з’iв!» – хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’iв? А як мати прийде та спитае: «хто хлiб поiв?» – то бозя й скаже…» – «Е… е… бозя, бабо, не бачила… я повиймав очi, щоб не дивилася!..» – І байдуже собi, забулося. – Коли так, перед Рiздвом прийшлося хату бiлити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немае! Вона так i отетерiла. «Хто це очi повиймав?» – питае в Оришки. «Де?» Глянула – справдi без очей… Тодi до Чiпки: «Ти очi повиймав?» – Смiеться: «Я… Щоб не бачила, як хлiб iстиму!» Згадала тодi Оришка, що iй хвалився Чiпка. Та що? Звiсно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi.
А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, – i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужае Чiпка, – Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тiльки ж й утiхи й надii! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi… Може, хоч на старiсть не прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньоi спеки палючоi!..» Така в Мотрi думка. І не досипляе вона ночей, прислухаеться, як дише ii едина «надiя й утiха»… А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, – нехай з’iсть лишнiй шматок хлiба, чи покачаеться в калюжi… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не iскри сиплються – то ii кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержуе руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином.
Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi – звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила… Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, – матерi очi видрав або сам собi що заподiяв, якби не баба… А то вона, ii тиха мова гасила його лютощi. Як почне бувало його умовляти, – та словом, як повивачем, зiв’е… За те Чiпка любив бабу: душi не чув у iй. Що баба не скаже, усе послухае. А матерi не любив i не слухав… Од бiйки то сховаеться, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала…
IV. Жив-жив!
Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. І все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою… Забереться було у бур’яни, нарве квiток, назбира кузьок та й граеться ними нишком. А до людей, до дiтвори – нi! Чiпка мав добру пам’ять: з неi нiколи не виходила думка, що вiн «виродок»; вiн нiколи не забував бабиноi ради… Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серцi – i виростало до гарячоi вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони… Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати iй його вiдважного духу, упертоi думки, палкого серця… Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi Бог, нi люди не страшнi йому… Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують…
Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр’ю:
– Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?
– Я вже й сама думаю, – каже Оришка. – Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась тума з його… І з дiтьми вiн не поводиться, як другi, – усе самотою, усе собi дома…
– Що ж його на свiтi робити? – журливо одказуе Мотря. – Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тiльки що з голоду не мремо… Якби його наняти, – хоч би менше з’iжi… все б таки хоч на одежину зосталося!
– Як знаеш, дочко.
Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
– А збирайся лишень, Чiпко, на завтра в найми, – каже, вернувшись увечерi, Мотря. – Годi вдома сидiти та хлiб переводити, – пора й самому заробити!
Чiпка – руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати iх гiркi недостачi та нужди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.
– А що, дочко? – стрiва ii Оришка.
– Зоставила… Коли б то шанувався!
– А може, звикне… Дай-то Боже! – потiша й молиться Оришка.
Зостався Чiпка в Бородая. Хазяiн коло його спершу миром та ласкою, показуе й розказуе – як i що, й коли робити… Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазяiн приказуе: «Пiди, Чiпко, загороду почисть». А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неi то верчики крутити, то хрести вив’язувати…
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, – узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка… та трохи за малим не спалив хазяiна! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку та й винiс у хлiвець… Добре, що люди побачили – залили.
Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяiна й робiтника… Мотря плаче, – вже не б’е, плаче… Страшно iй, щоб, бува, не позивав Бородай… Оришка вмовляе Чiпку, а Чiпка тiльки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито… Так i зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матiр’ю.
– Наняти б Чiпку?
– То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяiна – i знову швидко вишукала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч.
Дiд Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, – так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба… Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався… «Куди його?!»
До роду – близького нiкого, а далекий – у панськiй роботi… Прийшлося Уласовi – хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном.
До його ото став Чiпка пiдпасачем. І – диво! згодився вiдразу… Робота прийшлася йому по душi.
Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягти переднi лапи, положивши на них голову… Дрiма ранком.
– Лиско! – гука Чiпка.
Лиско пiдведе, нехотя, голову, подивиться на Чiпку – i знову кладе ii на ноги, позiхнувши на все горло… Тобто: «Рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!»
Сiда Чiпка коло землянки, виймае черствий хлiб з торбини, починае снiдати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить i другий пiдпасач – Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурi – позасукуванi аж за колiна.
Грицько – козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обое одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi – вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.
Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язуе свою торбу, виймае з неi сухарi – чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…
От рипнули дверi – показався дiд на порозi.
– Уже ви, хлопцi, тута?
– Тута.
– А що ж це овець так мало?
– Згонять.
– А ви снiдаете?
– Снiдаемо.
– Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дiд у присiнки; набира води кухоль – умиваеться…
Тим часом – свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли своi дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умиваеться й прибираеться, тремтить, мов у лихоманцi, й палае, наче в огнi, – замирае, довго ждучи, й оживае, не терплячи, – так земля дожидае ясного сонця… i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, – потемнiе й насупиться ii зелений убiр; затихне вiтрець – убiр заяснiе, усмiхаеться…
Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита – на случай негоди; у руцi – малахай.
– А що, хлопцi, будемо рушати! – каже дiд.
Хлопцi пiдводяться, ховають у торби свое чорнохлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.
– А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дiд. – Треш-тереш-треш!
