Свиснув малахай у руцi… Одчиняе Чiпка або Грицько ворота в царинi – i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле… Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступае за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикуе – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикае, як зимою старi баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слiдком за вiвцями…
– Агу-тю-у-у! – гукнув дiд, ляснувши малахаем.
– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку. Вiвця не слухае Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжоi травицi та хоч капельку проквасити душу од тiеi страшенноi пилюги, що до самих печiнок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, – пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаем. Блудяги нехотя повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати – грало, всмiхалося… Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси – i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають… Легенький вiтрець подихае – i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку… Хороше так, весело!
Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чiм вiн думае? Що гадае? – Нiчого вiн не думае, не гадае… Вiн прислухаеться, що дiеться у його в серцi, в душi… Хоче збагнути – й забувае… все забувае… Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо… Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi… Байдуже йому!.. Посилае вперед ногу за ногою – не думае: де вiн, i що вiн, i як вiн… Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi – не то сон, не то дрiмота – сповивають його душу…
Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаем – вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю…
– Отепер, хлопцi, спочинемо!
І сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймае шматок хлiба та дрiбок солi, починае й собi снiдати…
Грицько, чи присiв, чи нi – вже, дивись – опинився гiн за двое, скочив верхи на барана, трендикае та висвистуе…
Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте – нi хмарочки, нi плямочки – глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi… тiльки думка росте та ширша…
«Що там? – дума Чiпка. – Там, мабуть, гарно так… Ач, як синiе!.. як сонечко сяе!..»
– Дiду!
– А що, сину?
– Що там?
– Де?
– У небi!
– Бог…
Задумаеться Чiпка… Дивиться в небо, – йому так гарно дивитись у його…
– Чи воно, дiду, е там люди?
– Де?
– На небi…
– Нема, сину! Там Бог святий, янголи його та душi праведнi…
– А хiба хто там був?
– Так кажуть. Батюшка так i в церквi читае.
– А гарно, мабуть, там… Бачте: яке сине, гарне!..
Дiд, поснiдавши, молився Богу.
– Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чiпцi. – Гарно!.. Не те, що тут, на землi… Там усе добре, святе… А тут – усе грiшне та зле…
Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
– То ще тiльки один Бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiе?… Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену… вiвця, та й годi!.. А ми й ii рiжемо, ми iмо ii, як вовки голоднi… І чого ми тiльки не iмо?… А воно то все – грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все… Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаемося, – ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата – он те й друге, а в мене нi сього, нi того… зарiжу, мовляв, брата, – добро його поживу! І рiже чоловiк чоловiка… Рiже – забув i думати, що йому на тiм свiтi буде?!. Лихий його путае, – вiн i рiже… Ох, грiшнi ми, проклятi душi!
Чiпка слухае – i проходить по його душi страх, холод… i шепче вiн стиха за дiдом: «Грiшнi ми, проклятi душi!.. І мати моя грiшна, – думае вiн, – бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба… А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд… І дiд, мабуть, не грiшний… А Грицько? Грицько – грiшний: он як вiн верхи на баранi пре!..»
– Грицьку! Грицьку! – скочивши на ноги, крикнув Чiпка, – не iдь на баранi – грiх!
А Грицько гика та тпрука на все поле…
– А вiн на баранi iздить? – питае дiд. – Бач! Я й не туди, чого вiн так вигукуе… Ось я тобi, я тобi!! – свариться на Грицька дiд здалека герлигою.
Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шляхом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця та грiв старе тiло. І Чiпка бiля його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
– А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! – хвалиться.
– Навiщо ж ти iх надрав? – питае дiд, не пiдводячи голови.
– А щоб оця погань не плодилася!
– Хiба вона кому зробила що?… А грiх! – промовив Чiпка, придавивши на останньому словi.
– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцькiв з жовтими заiдами.
Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слухаючи iх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.
– А куди?… куди!.. – закричав. Та – геп! герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…
– Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукае Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою…
Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» – подумав Чiпка, та як схопиться… Очi горять, сам труситься…
– Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще iм голови поскручуемо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспiв оком моргнути, – в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй – головка.
– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чiпка…
– А що – жив! а що – жив!.. – вторуе за ним Грицько…
